Чехи дуже люблять собак. Звісно, і котів, але собака для чеха - це святе. Незалежно, якої породи пес, бо в Чехії можна напіткати всі: від найменшої чівави до найбільшого вовкодава. В Чехії немає оселі, де б не мешкав хоча б один якийсь доместикований нащадок колись дикого вовка. Буває, що в такій оселі відразу живуть по двa, а то й три чи більше чотириногих не друзів, ба більше - справжніх членів сім´ї. Точніше сказати - привілейованих членів. Бо таки факт, що коли запитати будь-якого чеха, що для нього означає його пес, він не задумуючися автоматично випальне: "Мій собакa - це моє все!" Чех не шкодуватиме для свого улюбленця нічого: ні зарплати, аби придбати для нього найкращий корм, ні ліків, які краще пошкодує купити собі, ніж псові, ні затрат на "собачі салони краси", де волоханя обстрижуть та причепурять, ще й зроблять на лапах "кігті-кюр", ні часу, який постійно проводить зі своїм чотирилапим другом, ні енергії - скільки ж то дбайливості та терпіння необхідно, аби вичесати його кудлату шерсть та пізніш поприбирати її, викупати цю істоту, виталапану в болоті, після кожної прогулянки, що може відбутися й тричі на день - ні спека, ні дощ і ні сніг, і навіть природні катастрофи грізних машстабів не зупинять чеха, аби не пішов зі своїм волохатим "дитям" надвір. Чех може його навіть брати зі собою на роботу, аби вже зовсім не розлучалися. Чех бере свого обожнюваного цуцика й у відпустку за кордон, звісно, перед тим поінформувавшися про тамішні умови перебування зі своїм собакою та належним чином виклопотавши йому закордонний паспорт, ветогляд, прививки, страхівку та чип - одним словом, як кажуть самі чехи: "Щоб усе було цайк!". Ну, а коли такої можливості немає - звісно, не кожен ж за кордоном здатний зрозуміти таку пристрасть до собаки - то чех знайде для свого улюбленця тимчасового опікуна у вигляді тещі чи свекрухи на пенсії, сусіда, чи то якогось студента, котрий би не проти підзаробити під час вакацій. А коли й цей варіант не спрацьовує, то є ще один вихід з положення: чех замовить для свого невід´ємного "члена сім´ї" на час своєї відсутності "апартаменти" в собачому готелі. А загалом - чех і пес - нерозлучна двійця. На них наражаєшся завжди і повсюди: чи в транспорті, чи на вулиці, чи у домі, де живеш, на роботі тощо. І з їхніми "пахучими дарунками" по тротуарах теж, що ж, звісно має свої неприємні наслідки, коли необережно ступиш на якийсь із них. Так от, після такого докладного ознайомлення зі ситуацією собак у Чехії, я би хотіла зобразити декількома штрихами власні зіткнення з цим дивовижним гавкаючим світом. Оскільки я таки виняток з нього - і не тому, що я українка, а тому, що я - алергiк з виразною реакцією на всіх пухнастих, не можу придбати собі такої волохатої радості. Шкода, бо дуже хотілося б.

Якось влітку прогулюючися в парку побіля нашого дому, я раптом почула пронизливий голос, який напoлегливо мене кликав:
- Вікі! Вікі! Вікторіє!!!
Я обернулася, не розуміючи, кому це я так стала потрібна. Дивлюся - в метрів з п´ятдесят від мене якась жінка. Звідки вона мене знає і що їй від мене потрібно? Може, це сусідка? Я вже було рушила їй назустріч, вже усміхалася їй привітно, вже майже до жінки заговорила, та враз з-під кущів ліворуч від мене, прямо під моїми ногами випіруло щось біле. Придивляюся - а це цуценя пуделя, що з переляканими очиськами вискочило зі зарослів і дременуло, кумедно перебираючи лапками, до своєї хазяйки. Коли ж до мене дійшло, що тією Вікі-Вікторією була не я (адже чехи мене інкаше як Вікі й не називають), замалим не згоріла від сороу. З того часу тепер вважаю, чи варто обертатися на кожний поклик мого імені: а що, як це не мене?

З нашого семиповерхового будинку боюся інколи виходити. І входити у нього теж. Бо живе у нашому домі одна похилого віку пані і досить недавно придбала собі дуже рідкісне цуценя. За словами тієї жінки вона, аби купити це вимріяне чудо, мусила податися у подорож у якусь глухомань на Моравії, що є аж чотириста кілометрів від Праги. Коли ж одного вечора двері ліфта, яким я спустилася вниз, відчинилися, на мене скочило щось дуже велике й волохате. А так, як на мені був уперше вдягнений новий пуховик сріблястого кольору, то він вмить перетворився на обслинену гидоту. На мій превеликий подив, не минуло й пів року, як це рідкісне цуценя вимахало аж до рівня мого поясу. Тож коли скочило на мене, лапами впиралося в мої плечі, а мокрою мордою втикалося в обличчя. Оговтавшися від цього "чмокнуття" в ніс та від перелякy, я промовила до тієї пані:
- Чи не могли би ви, будь-ласка, свого собаку тримати на прив´язі? Адже ж так можна отримати й інфаркт!
- Тю! - сплеснула долонями сусідка. - Та чого ви так налякалися? Це ж маля іще, хіба не бачите? Дженні дуже любить людей - це вона так вас на самих радощах вітає. Доброго вечора вам зичу! - сяяли радісно її очі.
- І я вам теж. - промимрила я, обеззброєна щирою усмішкою старої жінки. Вона, нарешті, зі своєю цуцихою знакла у ліфті, а я стояла й розмірковувала, чи йти по своїх справах далі, чи треба повернутися додому - бо куди ж у такому вигляді вже можна йти?

Ну, а нині дополудня, коли я входила у свій будинок, з ліфта на мене знову вискочило оце "маля" й пробігло повз мене, ніби я там і не стояла, майже не зваливши мене з ніг і знову заслинивши мою пухову куртку (отож доведеться знову прати). А в додачу за "малям" ще один собака - правда, вже набагато менший - справді маленький, але його тілесні пропорції не завадили йому перебігтися по моїх ногах, залишивши на черевиках яскраві відбитки дрібних лапок. Отож доведеться ще й помити та знову напастувати до блиску своє взуття.

Якось взимку, коли випало багато снігу, на вулиці нашого мікрорайону виїхали прибиральні машини, аби розчистили сніг і посипали тротуари піском чи гравієм. Я йшла тоді чи то в магазин, чи поверталася з поліклініки - не пригадую точно, але пригадую, що тоді поперед мене йшла якась жiнoчка зі собакою на прив´язі. Цей собака аж ніяк не був малим, навпаки - своїм зростом викликав респект, був це добре вгодований шарпей, а жінка - видно було - ледве втримувала його на поводку. Та коли жінка з псом минали одну із тих прибиральних машин, спереду котрої був прикріплений величезний валок у вигляді щітки для розчищення снігу (подібні гігантичні щітки можна бачити в автомийці, коли пуцують ваш автомобіль), то собака, косячися на ту щітку, почав сіпатися, намагаючися вирватися з рук. Коли ж це не допомогло, весь наїжачився й почав гарчати, весь час тримаючися чим подалі від машини. Я росзміялася. Жінка, видно, почула мій сміх і обернулася до мене:
- Такий великий, а дивіться, як шерсть на спині дибом - боїться! Мабуть, думає, що та щітка - то якийсь звір, більший і сильніший за нього.

І наостанок ще одна сторі. Пізньою осінню, вже ввечері, коли споночіло, я, повертаючися з роботи та доходячи до перехрестя нашої вулиці з іншою, на розі котрої є невеличкий магазинчик, власнений в´єтнамцями і називаний нами "вечеркою" (бо працює зазвичай до пізніх вечірніх годин, на що спроможні лише в´єтнамці), зустріла друга, що якраз вигулював свого малого собачку породи йоркширського тер´єра. Тож ми зупинилися, аби полялякати трохи про те й про се. А назустріч нам з іншого боку вулиці наближався якийсь чоловік, котрий теж вигулював своїх двох малих собачок породи такси. І саме в нашому напрямку через дорогу переходила жінка зі своїм малим французьким бульдочком. А так, як вже надворі буває такої осінньої пори темно, то собакам зазвичай дають світловий нашийник - і миготять ті нашийники в темряві яскраво, і коли песик чкурне від свого господоря, то за світлом такого нашийника можна втікача відразу знайти. Так от, балакаючи з другом, у якого його йоркширчик мав нашийник з червоним світлом, якось так вийшло, що в собак чоловіка, котрий саме з ними підійшов під "вечерку", були нашийники зеленого та синього кольорів, а в бульдочка жінки - жовтий. І, як зазвичай це буває, песики давай знайомитися між собою - закрутилися-завертілися - і все це перемішалося між собою, лише видко, як блимає-миготить різнокольорове світло в пітьмі. Мій друг не витримав і мовив, киваючи на псів:
- От і стрілися всі тут-як-тут, як на параді китайських лампіонів.

:))