Ані глибокої образи,
Ні гніву чорного в душі, –
Хоч ти уже чотири рази
Кляла моїх товаришів
За те, що сміло йшли до хати,
Як це бувало перед тим,
Коли слідів патріархату
Позбувсь розгублено мій дім.
Тоді і жарти, й суперечки,
Й цілодобову метушню
І чуло, й бачило містечко,
Позбавившись раптово сну.
Бо дуже гучно співчували,
Як зупинялись на нічліг,
Мені безхатченки з вокзалів
І ти – не схожа ще на них.
Звідкіль і з ким прийшла до мене –
Нікому вже не відповім,
Бо пив і їв, і теревенив,
Та щиро дякував усім.
Вже потім зирив так у вічі,
Що бачив закутки єства,
І серця звуки таємниче
В жазі ладналися в слова.
І хоч звучали сумовито
Та не упевнено вони,
Я знав, що буду знову жити
Тим, чим знедавна тільки снив.
Отож ніякої образи
Нема на тебе у душі
За те, що вже чотири рази
Ти гониш геть товаришів.
10.02.19