Переклав Василь Буколик

Коли я був малюком, мене змушували вчити напам’ять байки Лафонтена, а мораль кожної мені ретельно тлумачили. Була серед них «Коник і Мураха», з котрої юний розум черпає щонайкорисніший висновок: у нашому недосконалому світі працьовитість винагороджується, а легковажність карається. У цій щонайвідміннішій байці (перепрошую за переказ того, що відомо всім, як дещо необачно вимагає визнати чемніcть) мураха старанно працює все літо, збираючи запаси на зиму, а коник сидить собі на листочку під сонечком і виспівує пісеньки. Надходить зима, мураха забезпечена всім необхідним, а в коника комора порожня. Він іде до мурахи й просить дати йому їжі. І отримує від мурахи відповідь, яка стала класичною:
Проспівав ти літо боже,
Вдача вже твоя така,
А тепер танцюй, небоже,
На морозі гопака!
Гадаю, річ була не у збоченості мого розуму, а просто в дитячій непослідовності – бо ж моральне почуття дитинству чуже, – але я ніяк не міг сприйняти такої моралі. Усі мої симпатії були на боці коника, і ще довго, побачивши мураху, я старався наступити на неї. Таким категоричним чином (і, як мені стало ясно набагато пізніше, суто по-людському) я намагався виразити несхвалення обачності й здорового глузду.
Мені мимоволі пригадалася ця байка, коли днями я побачив у ресторані Джорджа Ремзі, який снідав там на самоті. Його обличчя було неописанно скорботне. Він дивився в нікуди незворушним поглядом. На його плечі немовби лягли всі біди світу. Мені стало жаль бідолаху – певно, що любий братик йому знову допік. Я підійшов до нього, простягаючи руку.
– Як ся маєте? – сказав я
– Не радію, – відповів він.
– Знову Том?
Він зітхнув.
– Так, знову Том.
Напевне, в будь-якій родині є свій виродок. Двадцять років Том був братові джерелом неминущої гіркоти. Життя він розпочав пристойно: зайнявся комерцією, одружився, народив двох дітей. Родина Ремзі була в усіх аспектах поважною, і були всі підстави вважати, що Том Ремзі проживе корисне і похвальне життя. Але одного чудового дня він, ні сіло ні впало, оголосив, що працювати не любить і не придатний на батька родини. Він хотів насолоджуватися життям. І не бажав слухати жодних умовлянь. Він покинув дружину й офіс. Маючи деякі гроші, він прожив два щасливі роки в різних європейських столицях. Подеколи до його рідних долинали новини про нього, які їх глибоко шокували. Безперечно, чвс він проводив чудово. Вони похитували головами й питали, що він робитиме, коли витратить усі свої гроші. Скоро вони це дізналися. Він почав позичати. Він був чарівний і непедантичний. Я не зустрічав іншої людини, якій було б так тяжко не дати в борг. Він стягував постійну данину зі своїх друзів, а друзів він заводив легко. Але завжди стверджував, що витрачати гроші на найнеобхідніше – нестерпно нудна справа. Приємно і весело витрачати гроші на всіляку розкіш. Джерелом таких грошей слугував його брат Джордж. Чарів він на нього не витрачав – Джордж був серйозний, і подібні ефемерні речі його не зворушували. Джордж був солідний. Разів зо два він вівся на обіцянки Тома виправитись і забезпечував його поважними сумами, аби той міг розпочати життя наново. На ці суми Том придбав автівку і деякі непогані коштовності. А коли Джордж, зрозумівши, що його брат ніколи не споважніє, вмив руки, Том без найменших докорів сумління взявся його шантажувати. Не так-то приємно респектабельному адвокатові дізнатися, що його брат збиває коктейлі за барною стійкою в його улюбленому ресторані або сидить за кермом таксі біля дверей його клубу. Том стверджував, що стояти за барною стійкою і водити таксі – заняття цілком поважні, одначе, якщо Джордж може прислужитися йому двома-трьома сотнями фунтів, він, заради честі родини, у такому разі од них не відмовиться. І Джордж платив.
Одного разу Том ледве не потрапив до в’язниці. Джордж був нажаханий. Ні, Том справді зайшов надто далеко. Раніше він був легковажним марнотратом і егоїстом, але безчесних вчинків собі не дозволяв. (Під цим Джордж розумів порушення закону.) І якби його притягли до суду, йому б безсумнівно винесли звинувачувальний вирок. Але ж не можна допустити, аби ваш єдиний брат потрапив у в’язницю! Чоловік, якого ошукав Том, чоловік на прізвище Кроншо, був мстливий. Він неодмінно хотів звернутися до суду. Він сказав, що Том – негідник і мусить зазнати кари. Щасливий кінець цієї справи вартував Джорджеві безлічі клопотів і п’ятисот фунтів. І я жодного разу не бачив його таким ошалілим, як того дня, коли він довідався, що Том і Кроншо, заледве касувавши чек, разом попрямували до Монте-Карло, де провели щонайкращий місяць.
Двадцять років Том грав на скачках і в казино, волочився за найгарнішими жінками, танцював, їв у найдорожчих ресторанах і вдягався з бездоганним смаком. Він завжди виглядаав так, немовби зійшов зі сторінок модного часопису. Хоча він мав сорок шість, ви б насилу дали йому тридцять п’ять. Він був напрочуд дотепним співрозмовником, і хоча ви знали, що він – цілковитий невіглас, це не заважало вам отримувати велике задоволення від його товариства. Його вирізняли бадьорість, невгасна веселість і неймовірна чарівність. Я нітрохи не нарікав на побори, які він регулярно брав з мене для задоволення нагальних потреб. Щоразу, коли я відлічував йому п’ятдесят фунтів, у мені виникало відчуття, що я йому заборгував. Том Ремзі знав усіх, і всі знали Тома Ремзі. Схвалити його спосіб життя ви не могли, але однаково він вам подобався.
Бідолаха Джордж був усього на рік старший за свого розгульного брата, але вигляд мав на всі шістдесят. Протягом чверті сторіччя він дозволяв собі відпочивати не більш як два тижні на рік. Щоранку о дев’тій тридцять він вже сидів у своєму офісі і йшов не раніше шостої. Він був чесною, працьовитою і в усіх вимірах гідною людиною. Він мав прекрасну жінку, якій жодного разу не зраджував навіть подумки, і чотирьох дочок, для яких був найліпшим із батьків. Він поставив собі за правило відкладати третину доходу – аби п’ятдесятирічним відійти на спочив у невеликий заміський будинок, працювати у своєму саду і грати в гольф. Його життя було бездоганне, і він радів з того, що старіє: адже Том теж старів. Джордж потирав руки й казав:
– Усе йшло чудово, поки Том залишався молодим і вродливим, але він лише на рік молодший за мене. За чотири роки йому вийде п’ятдесят. І тоді житиметься йому не так легко. До того часу, коли досягну п’ятдесяти років, я матиму тридцять тисяч фунтів. Двадцять п’ять років я говорив, що Том скінчить попідтинню. І отоді ми побачимо, як йому це сподобається. Тоді ми побачимо, що ліпше – працювати чи байдикувати.
Бідолаха Джордж, я щиросердно співчував йому. І тепер, сідаючи до його столика, я подумки міркував, у якому ганебному вчинку винен Том цього разу. Джордж був явно глибоко засмучений.
– Знаєте, що сталося? – спитав він мене.
Я приготувався до найгіршого. Невже Том усе-таки потрапив у руки правосуддя? Голос Джорджа урвався.
– Ви ж не станете заперечувати, що все життя я був порядним, респектабельним, чесним трударем. І по довгих роках безнастанних зусиль і ощадливості я можу передчувати відхід на спочинок, забезпечений невеликим доходом від державних цінних паперів. Я завжди виконував свій обов’язок відповідно до тієї долі, яку Провидіння побажало мені призначити.
– Цілком вірно.
– І ви не можете заперечувати, що Том був нікчемним, розгульним і безчесним неробою.
– Цілком справедливо.
Джордж почервонів.
– Кілька тижнів тому він став нареченим жінки, яка годилася йому в матері. А нині вона померла і залишила йому всі свої статки. Півмільйона фунтів, яхту, будинок у Лондоні й заміський будинок.
Джордж стукнув по столу міцно стиснутим кулаком.
– Це нечесно, кажу вам, це нечесно! Хай йому дідько, це нечесно!
Я нічого не міг вдіяти з собою і, дивлячись на гнівне Джорджеве обличчя, раптом зареготав. Я звивався на стільці й ледве не скотився на підлогу. Цього мені Джордж не вибачив. Зате Том часто пригощає мене відмінними обідами у своєму елегантному будинку в Мейфері, і якщо деколи позичає в мене, то тільки за звичкою. І ніколи більш як соверен.