Знаєш, тут такий дощ, що не видно ночі,
Доки стихав - половину життя наврочив,
Спробуй тепер прожити і відмолить.
Тут немає давно нікого - усі пішли,
Після себе лишили зарості ковили,
Ще - любові на кілька тисячоліть.

Поки йшли - озиралися, забували,
Що свободи потрібно насправді мало,
Розкидали довкола шматками сміх,
Говорили про почесті і невдачі,
Про людей, що беззвучно плачуть,
І про тих, що ховаються від усіх.

Дві обітниці - хай допоможуть іншим,
Це не ідол багряний у поле вийшов -
Це кровить моє дике зелене поле,
Все в примарних димах і невдалих римах,
Ось опудало-хрест із людськими очима,
Що не зможе піти ніколи.

Ось мій син, і у нього зелений погляд,
Він приходить, неспішно сідає поряд,
Виростає до старця, тримає палицю,
Дивись, що сьогодні знайшов на згарищі,
Де спалив перемоги свої і радощі,
Сходить попелом, розлітається.

Вже не видно ні поля, ні силуету,
Кілька порцій морфію для поета,
Щоб ходити розхристаними калюжами,
Щоб зібрати на полі хоч дрібку золи.
Тут немає давно нікого, усі пішли.
Наздогнати б. Та не подужаю.

2019