Ми з Аллкою разом відпочивали за кордоном вперше. Аллка взагалі часто бувала там, то Мальдіви, то Сейшели, любила поганяти понти у розмовах про відвідані місця при нагоді. Я ж похвалитися закордонними мандрівками не могла. Так, літо на мадярському кордоні і кілька слів для годиться завчених, аби привітатися, подякувати…ото і всі закордонні розмови. Та й у школі ми вчилися у різних класах. Аллка у англійському, я ж у німецькому. Викладачі переконували нас, учнів, що німецька не так погано, навіть молода викладач після педінституту пророчила перспективи. З часом вона покинула навчати мовам і зайнялася бізнесом. А який найпоширеніший бізнес наразі у нас? Так, торгівля. Зараз торгують усі, кому не ліньки. Починаючи з торгівлі шкарпетками з житомирської фабрики, і закінчуючи автівками з США. Необхідно виробляти, щось потрібне людям, але торгівля у найширшому попиті. Та і виробляти не дешево, бо секонд з заходу коштує дешевше, аніж нові вироблені речі, а у більшості люду є ліміт – «мінімалка» і прожитковий мінімум. Але кожному хочеться кращенького, от і я ризикнула і пристала на пропозицію давньої приятельки Алли.
Аллка влаштувалася у житті нормально, знайшла собі папіка у столиці, і все діло у ажурі, як кажуть. То теж робота, адже папік не кожному до душі, але то суто індивідуально, та й історія не про це.
От Аллі захотілося полетіти у теплі краї, я ж якраз зробила закордонний паспорт про всяк випадок, мовляв, хай краще буде, аніж потім у потрібний момент не виїду терміново згідно вигідного супервигідного туру.
Аллка запропонувала поїхати з нею, і от ми вже сидимо на валізах у терміналі і чекаємо на реєстрацію. Все вперше – для мене! Усе блищить! Аллка дує губи качечкою і селфиться на айфон. Постить фоточки і постить.
Я уже сфотографувала Аллу у позі «утомлена чеканням в терміналі», «чекання з задраними ногами», «качечка летить в теплі краї»… образи не закінчувалися… хотілося теж фото на пам'ять. Запропонувала поселфитися разом. Аллка підтримала, але потім виявилося, на усіх фото зі мною вона собі не подобалася, тому видалила, так і не скинувши мені на мейл… але то потім з’ясувалося.
От уже і стійка реєстрації, от уже і митний контроль, мрія шоперів – дюті-фрі, Аллка лише махає карткою – безліміт від папіка, класно, весело. Мартіні і бікіні, шоколад і мармелад, парфуми і блиски для губ…Аллка не жадібна, відкоркувала мартіні і пригостила мене. Уже скоро іти до гейт. Весело. Аллочка таки дівчина-свято. Прибули до готелю, на рецепції тицьнули «презент фром Юкрейн» і пішли заселятися.
І все було б супер, аби не те, що повністю все оточення англомовне. Я зі своїми скромними знаннями англійскої мови впевнена у Аллочкиних перекладах. Аллочка, як виявилося, теж впевнена у собі.
Але за будь-якої ситуації скидає розмову з владнання питань на мене. І все було добре. Я вже спікінг з персоналом і відпочивальниками. Дартс, змагання у басейні, зумба, йога. Райт і лефт. Аутсайд і інсайд. Спілкуюся з англійцями і голландцями, німцями і турками.
Аллочку почала дратувати моя активність – а активність від захоплення, першої такої поїздки. Все так фантастично, що літати хочеться.
І от Алла чує про вечерю у ресторані. Аля-карте – можливість піти у ресторан у готелі з все включено і замовити собі страви італійської, китайської чи середземноморської кухні. Алла хоче вигуляти сукні – вона знала, що буде ресторан. Я ж прилетіла з парою сукенок, які обігрую різноманітним чином, але то мені настрою не псує. І от Алла дає доручення – домовся за вечерю.
Беру слухавку і телефоную з номеру. На тому кінці мені кажуть, що сьогодні замовити вже не можна, можна замовити завтра.
Відверто кажучи (френклі спікінг), у ресторані все включено їжі настільки багато, що навіть тут ми не все ще скуштували… але Алла хоче у аля-карте, наступного дня ідемо з басейну і я дзвоню на барі у лобі.
Адміністратор з поганою вимовою починає мені пояснювати знову, що сьогодні на сьогодні записатися не можна. Я питаю чому. Він погано говорить англійською, після десяти хвилин розмови голос у слухавці змінюється. Мені знову пояснюють, що треба записатися завтра. Я питаю де, у відповідь постійно одне слово, яке не має ніякого логічного зв’язку з рестораном і записом… «гастролейшен», я прокручую усі контекстні варіанти, і крім «гастролі» у мене нічого не напрошується. Аллі говорю, що записатися знову не вийшло, бо на гастролях якихось повари ресторану, скоріше за все. Увечері бачимо, як туди таки іде люд…
Це вже якась дискримінація! Наступного дня я іду в адміністрацію аби таки записатися, і виявляється - «гастролейшен» - то ніякі не гастролі.
Гест рілейшен – зв’язки з гостями… І що цікаво, ні Алла з її чудовими знаннями, ні я зі своїми, так і не докумекали отого, поки я не побачила, як написав на моє прохання це слово на папірці адміністратор у холлі.
Мораль байки така – мову вчити корисно. Надіятися треба лишень на себе. Пил у очі вміти пускати теж мистецтво.
Ми таки сходили з Аллою до ресторану і вона вигуляла свою сукню, лишила чайові і задоволена вечором заспокоїлася тим, що таки ми потрапили у крутий ресторан, хоча їжа нічим не відрізнялася від тієї, яка була у основному, просто обслуговував офіціант, відсовував-підсовував стільці, посміхався, наливаючи вино у келихи. Понти дорожчі за гроші. Я у цьому переконалася. Але було непогано, навіть приємно. Щоправда, світлин на Аллиному телефоні зі мною майже не було, тому доказів прекрасно проведеного часу не так багато.
Це був цікавий досвід, мотивація і відкриття того, який велетенський і різноманітний світ.