Мовчать залякані поети,
Полову сіють навкруги.
Вже опустили слів багнети,
Бо сіять нічим, а плуги

Ржавіють… Нікому орати…
Та й де узяти їм зерно?
З полови ліньки вибирати,
Не дуже й хочеться. Воно

Лежати буде серед пилу,
Чекати інших вже часів.
Поетів справжніх всіх убили,
А нині графоман засів.

В своїх літературних радах
Гуртується непотріб весь.
Всього бояться. Тільки влада
Дає їм грошики й овес.

Нехай їдять… Бо на припоні
Не заіржуть і не втечуть…
Ці безпорадні горе-коні
Не підуть в бій, в далеку путь.

Що треба, те вони й напишуть,
Лизнути треба, то й лизнуть.
Ці коні вже на ладан дишуть
І молодих їм не зігнуть.

А поманити лиш грошима —
То не відмовляться. Вони,
Літературна рать вошива,
Не знає справжньої ціни

Ні честі, ні добру, ні славі,
Ні слову, що прийшло з віків.
Оці перевертні в державі
Погоду роблять. Їм з руки

Не поважати нашу мову,
В усі шпарини — мовби ртуть.
В колоні п’ятій додатково
Гуртом заляканим ідуть.

Напівзігнуті, вже готові
Як пси дресовані служить.
Напитися з держави крові —
Надрукуватися — і вмить

Кругом розкидати насіння
Із віршиків своїх дурних.
Цим демонструючи невміння,
Не відчуваючи вини.

Для чого їм Шевченко, Пушкін?
Не пошанують, хоч умри!
Оці літературні тушки,
Вгодовані, злетять з гори.

Впадуть до ніг свого народу,
Перетворившись на сміття…
Запроданців чекає зроду
Нікчемне зрадницьке життя.