Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.22
17:05
Є сміх, коли за животи беруться
І сплескують руками об коліна.
Навіть ті, хто не знає, в чім причина,
Спиняються і сміються без запитань.
Та є сміх, коли спіткнувся хтось
І впав. Од болі невзмозі вимовити щось.
«П’яниця! На свиню ти схожий!»-
Р
І сплескують руками об коліна.
Навіть ті, хто не знає, в чім причина,
Спиняються і сміються без запитань.
Та є сміх, коли спіткнувся хтось
І впав. Од болі невзмозі вимовити щось.
«П’яниця! На свиню ти схожий!»-
Р
2026.01.22
16:29
Коли понюхаю чужу білизну -
Натхнення так і пре з душі одразу!
Повір, мій читачу, я не навмисно!
Бо тільки так підкорюю Пегаса.
Я спалюю свої безсонні ночі,
Приймаю сильні ліки перорально.
І стежу пильно, хто кого там хоче,
Натхнення так і пре з душі одразу!
Повір, мій читачу, я не навмисно!
Бо тільки так підкорюю Пегаса.
Я спалюю свої безсонні ночі,
Приймаю сильні ліки перорально.
І стежу пильно, хто кого там хоче,
2026.01.22
14:05
Не забуваю малу дітвору,
вшиту снопами хатину
скраю узлісся в глухому яру
над ручаями за тином,
а поза нею – висока гора,
а під горою – дорога,
де поєдналися туга, жура,
радощі, щастя і горе.
вшиту снопами хатину
скраю узлісся в глухому яру
над ручаями за тином,
а поза нею – висока гора,
а під горою – дорога,
де поєдналися туга, жура,
радощі, щастя і горе.
2026.01.22
12:14
Зима у біло-чорних кольорах,
Слова барвистістю не сяють.
Сумує в тишині настінна бра,
Дрижить серденько, ніби сарна,
А люди-відчайдухи на нулі,
Щодня під обстрілом воюють.
Радіють щиро: побратим вцілів,
Хоч січень холодом лютує.
Слова барвистістю не сяють.
Сумує в тишині настінна бра,
Дрижить серденько, ніби сарна,
А люди-відчайдухи на нулі,
Щодня під обстрілом воюють.
Радіють щиро: побратим вцілів,
Хоч січень холодом лютує.
2026.01.22
11:17
Коли втомлюсь і відійду від справ
У ліс дрімучий чи далекі гори,
Прикутий до стола, неначе раб,
Я відійду в мелодію прозору,
Мов у далекий потаємний рай,
Врятований від бруду наговору.
Я відійду у тінь далеких пальм,
У ліс дрімучий чи далекі гори,
Прикутий до стола, неначе раб,
Я відійду в мелодію прозору,
Мов у далекий потаємний рай,
Врятований від бруду наговору.
Я відійду у тінь далеких пальм,
2026.01.22
08:53
А гарячка біла в білім домі
інфікує цілий білий світ...
у дурдомі цьому,
як відомо,
оселився демон із боліт.
***
А знання, наука та освіта
інфікує цілий білий світ...
у дурдомі цьому,
як відомо,
оселився демон із боліт.
***
А знання, наука та освіта
2026.01.21
23:00
Писати сонета - це мука,
Вже краще сапать буряки,
Чи підгортати картоплю,
Чи збирати жуки.
Буває, напишеш сонета,
Глядь- а воно ж не сонет!
Й рука мимоволі підносить
Вже краще сапать буряки,
Чи підгортати картоплю,
Чи збирати жуки.
Буває, напишеш сонета,
Глядь- а воно ж не сонет!
Й рука мимоволі підносить
2026.01.21
21:17
Бувало, пишався, куражився,
Бувало, на щось не наважився –
А підсумок буде простий:
Красива життя ораторія
Завершиться у крематорії.
Як кажуть, «хоч падай, хоч стій»...
Траплялося, жили розтягував,
Бувало, на щось не наважився –
А підсумок буде простий:
Красива життя ораторія
Завершиться у крематорії.
Як кажуть, «хоч падай, хоч стій»...
Траплялося, жили розтягував,
2026.01.21
20:10
Я доторкнувся думкою до тебе.
Від тебе я іще не відчахнувся.
Ти ще моя. І скільки ж сили треба,
щоб я забув тебе, тебе позбувся.
Я що завгодно ладен сотворити,
щоб пам’ять стерла всі твої принади,
щоб і не бачити тебе, не говорити…
Від тебе я іще не відчахнувся.
Ти ще моя. І скільки ж сили треба,
щоб я забув тебе, тебе позбувся.
Я що завгодно ладен сотворити,
щоб пам’ять стерла всі твої принади,
щоб і не бачити тебе, не говорити…
2026.01.21
18:50
Із Леоніда Сергєєва
В якій ненависті горілку п’є на сонці
шахтар, комп’ютерник, розклеювач афіш!
І те, що, нібито, вона виводить стронцій,
її не робить прохолодніш чи смачніш.
В зеніті буйствує загрозливе світило.
В якій ненависті горілку п’є на сонці
шахтар, комп’ютерник, розклеювач афіш!
І те, що, нібито, вона виводить стронцій,
її не робить прохолодніш чи смачніш.
В зеніті буйствує загрозливе світило.
2026.01.21
18:43
Я закоканий в Тетяну,
От мені морока -
Заражать її не стану --
Власним гоноркоком.
Вірш писати поможу я --
Бліх половлю поки.
Хіть свою я замаскую --
От мені морока -
Заражать її не стану --
Власним гоноркоком.
Вірш писати поможу я --
Бліх половлю поки.
Хіть свою я замаскую --
2026.01.21
14:36
Пливу Ахеронтом у тихім човні,
І страшно, і боязко дуже мені:
А раптом оте? А раптом осе?
Ніхто не врятує мене й не спасе.
Сусід мій праворуч сидить в темноті.
Від страху у нього бурчить в животі.
Він теж в невідомість пливе, як і я,
І страшно, і боязко дуже мені:
А раптом оте? А раптом осе?
Ніхто не врятує мене й не спасе.
Сусід мій праворуч сидить в темноті.
Від страху у нього бурчить в животі.
Він теж в невідомість пливе, як і я,
2026.01.21
14:24
Обіцянки... обіцянки
Не про мир, не діалог.
Чисто воплі куртизанки
Моно моно монолог…
Хто б повірив, хто б довірив,
Змоноложив і схитрив,
Обіцянки розчепірив —
Я, їй-богу б, пригостив…
Не про мир, не діалог.
Чисто воплі куртизанки
Моно моно монолог…
Хто б повірив, хто б довірив,
Змоноложив і схитрив,
Обіцянки розчепірив —
Я, їй-богу б, пригостив…
2026.01.21
11:50
Ти не думала зовсім про нього,
Коли я був з тобою на «ти»,
Позабула усі застороги,
Як несила було вже знести.
Я схопив тебе грубо за руку,
Придушив і притис до стіни;
Ти тоді опиралась на муку
Коли я був з тобою на «ти»,
Позабула усі застороги,
Як несила було вже знести.
Я схопив тебе грубо за руку,
Придушив і притис до стіни;
Ти тоді опиралась на муку
2026.01.21
10:34
Повалені дерева, немов царі полеглі,
Спираються на вічність, спираються на страх.
Повалені дерева, що обіймають легко
Свободу і неволю у вічних небесах.
Повалені дерева, як воїни упалі
У грандіозний битві, у січі вогневій,
Спираються на мужніс
Спираються на вічність, спираються на страх.
Повалені дерева, що обіймають легко
Свободу і неволю у вічних небесах.
Повалені дерева, як воїни упалі
У грандіозний битві, у січі вогневій,
Спираються на мужніс
2026.01.21
05:30
нам потрібен хтось-то щоб опертись
і як захочеш на мене обіпрись
нам потрібен хтось-то щоб опертись
і якщо хочеш на мене обіпрись
її фальцет ”груди мої невідмовні бейбі
о випади тут якби утомивсь
і завжди на парківці місця доволі є
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...і як захочеш на мене обіпрись
нам потрібен хтось-то щоб опертись
і якщо хочеш на мене обіпрись
її фальцет ”груди мої невідмовні бейбі
о випади тут якби утомивсь
і завжди на парківці місця доволі є
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.01.22
2026.01.19
2026.01.16
2026.01.11
2025.12.24
2025.12.02
2025.12.01
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Вячеслав Семенко (1945) /
Вірші
Балада про помилку
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Балада про помилку
Вже звечоріло. Поховала.
До цвинтаря вели сусіди.
Стояла, наче скам'яніла.
Заупокійну відспівали,
розплився біль по хмарах сірих.
Лише тоді здригнулась мати,
коли по цинку домовини
загуркотіло перше груддя.
Майор звелів не відкривати,
отець сказав - це не провина,
нехай сусіди не осудять.
З тих пір минуло часу досить.
Сорокадення відтужили,
вже зеленню укрились верби.
А мати біль у серці носить,
що не відкрили домовини,
не бачила його померлим.
Чи наречена, чи вдовиця,
дівча постукає у двері.
Посидять мовчки, склавши руки,
дістануть з верхньої полиці
листи солдатські між паперів,
як свідків вічної розлуки.
За ніччю - день, за тижнем - тиждень.
Картопля в полі достигає,
курчата вивелись нівроку.
До осені ще літо вижде
дощами теплими над гаєм.
Душа гоїться крок за кроком.
Був знову вечір. Чередою
корівку гнала з пасовища,
селом вертали з поля люди.
Вже рідна хата за рікою,
за вербами, все ближче, ближче...
У мить зайшлися криком груди!
На сходах ганку тихо, мирно
сидів солдат. Наплічник збоку.
Кришив скоринку хліба курям.
Стояла, милувалась сином,
ні слова, ні сльози, ні крику,
вже під собою ніг не чула.
Живий! Боялась, що примара,
що видиво на раз розтане.
Підвівся син, розвівши руки!
Душа надіялась не марно
на це спіткання нечекане,
відживши від важкої муки!
Ще буде - за страшну помилку
майор приїде вибачатись,
з очей щасливої дівчини
стече непрошена сльозинка,
новину рознесуть дівчата -
він не загинув, не загинув!
А зараз мить - синівські очі,
синівські руки, Боже милий!
У тих очах - незгасна пам'ять,
у тих очах - відбиток ночі,
якою жах смертельний квилив,
ще й досі палить, палить, палить!
Час непідвладний долю стерти,
та лихові недовго скніти.
Приходить за кінцем початок -
подужавши загибель смертю,
він повернувся з того світу
могилу власну доглядати!
До цвинтаря вели сусіди.
Стояла, наче скам'яніла.
Заупокійну відспівали,
розплився біль по хмарах сірих.
Лише тоді здригнулась мати,
коли по цинку домовини
загуркотіло перше груддя.
Майор звелів не відкривати,
отець сказав - це не провина,
нехай сусіди не осудять.
З тих пір минуло часу досить.
Сорокадення відтужили,
вже зеленню укрились верби.
А мати біль у серці носить,
що не відкрили домовини,
не бачила його померлим.
Чи наречена, чи вдовиця,
дівча постукає у двері.
Посидять мовчки, склавши руки,
дістануть з верхньої полиці
листи солдатські між паперів,
як свідків вічної розлуки.
За ніччю - день, за тижнем - тиждень.
Картопля в полі достигає,
курчата вивелись нівроку.
До осені ще літо вижде
дощами теплими над гаєм.
Душа гоїться крок за кроком.
Був знову вечір. Чередою
корівку гнала з пасовища,
селом вертали з поля люди.
Вже рідна хата за рікою,
за вербами, все ближче, ближче...
У мить зайшлися криком груди!
На сходах ганку тихо, мирно
сидів солдат. Наплічник збоку.
Кришив скоринку хліба курям.
Стояла, милувалась сином,
ні слова, ні сльози, ні крику,
вже під собою ніг не чула.
Живий! Боялась, що примара,
що видиво на раз розтане.
Підвівся син, розвівши руки!
Душа надіялась не марно
на це спіткання нечекане,
відживши від важкої муки!
Ще буде - за страшну помилку
майор приїде вибачатись,
з очей щасливої дівчини
стече непрошена сльозинка,
новину рознесуть дівчата -
він не загинув, не загинув!
А зараз мить - синівські очі,
синівські руки, Боже милий!
У тих очах - незгасна пам'ять,
у тих очах - відбиток ночі,
якою жах смертельний квилив,
ще й досі палить, палить, палить!
Час непідвладний долю стерти,
та лихові недовго скніти.
Приходить за кінцем початок -
подужавши загибель смертю,
він повернувся з того світу
могилу власну доглядати!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
