Та чи вірю? Не знаю... Навіть не знаю. Що залишилось від тебе? Хіба можна порівнювати те, що є зараз з твоїм великим минулим? З могутньої Київською Руссю? З Україною часів Богдана Хмельницького? Чому я не можу сказати тепер те, що могла б сказати тоді: “волелюбний, непокірний, непоборний український народ”? Куди ж ділася твоя могутність? Твої люди, твоя віра в себе? І найголовніше, твоя самоповага? Хіба можуть поважати тебе, якщо ти сама себе не поважаєш? Говориш про себе так зневажливо і так підкреслено ненав’язливо? Невже можна, забувши про своє минуле, забути свою гордість? Ти ж маєш повне право на те, щоб, не опускаючи очі, диви¬тися на тих, хто скаже, що ти неспроможна! Неспроможна піднятися і ска¬зати: “Я є!”. А ти є! Завжди була і є, хоча іноді ти сама про це забуваєш. Але ж інші не забули. Мільйони людей чекають від тебе, що ти схаменешся і зга¬даєш все. І тоді все зміниться. Іноді ти, забувши, про все, що є зараз, очами, повними ентузіазму дивишся на обрій, і з твоїх очей ллється надія і віра в твої сили. Тоді я впізнаю тебе, таку звичну, рідну, таку, якою ти була колись. Але мине мить, і ти, озирнувшись навколо і згадавши про дійсність, пере¬стаєш бачити обрій, бо сірий туман починає його застилати. А ти, замість то¬го, щоб іти до обрію через туман, злякано зупиняєшся на місці, хоча знаєш, що туман розсіється під першим промінням сонця. Але ти, оточена сірою мрякою, забуваєш, що на світі є сонце.
Ти віриш в себе, Україно? Я все-таки вірю. Вірю, бо саме зараз світить сонце. Вірю, бо ти одного прекрасного дня, поволі, з острахом, все-таки пі¬шла. Пішла через туман, переборовши свій страх. Переборовши свою невпев¬неність. І нагородою за твоє довге, небезпечне блукання без світла і тепла став промінь. Промінь, який вів тебе далі, і з кожною хвилиною він ставав все яскравішим, а твої кроки все впевненішими. Ти переборола себе. Мо¬жливо, тобі набридло боятися. Можливо, ти згадала все, що було і тобі рап¬том стало соромно і ніяково. А можливо, ти просто знову повірила в себе. І зрозуміла, що далі так не можна.
Я.... вірю в майбутню твоє, Україно. Вірю, бо в моїй душі закладено вірити. Щоб я не говорила іноді. Щоб не думала. Все рівно десь, у серці, у кожного жевріє щось таке, іноді непримітне, іноді зовсім маленьке. Щось, що не дозволяє нам втратити надію. Це віра. Віра в тебе. І ти не маєш права цю віру загасити. Не маєш права ні на хвилинку забувати, що кожен твій крок може розпалити полум’я, або ж загасити останній жевріючий вогник. Ти повинна вірити в себе, бо в тебе вірять.... Україно!