(Післямова до персональної виставки робіт «Золото на полотні»).

Ім’я Анатолія Лавренка давно подолало межі не лише рідної йому Полтавщини, а й кордони України, причому у різних напрямках. Творчість живописця – унікума запізнали шанувальники малярства від Данії до ОАЕ, від Франції до Угорщини.

Цей художник десятки літ творчо працює як дослідник – експериментатор. Він ніколи не намагався фотографічно копіювати довкілля, чи використовувати живопис як засіб особистого самовираження. У його картинах криється щось значно більше і глибше. Надамо слово науковцеві В. Кирунчику: «Вони вважали (великі містики), що художник, що хоче вникнути в містерію Божого творіння, одночасно повинен виступити як шукач, тлумач, як ВІДКРИВАЧ ШЛЯХУ В ІНШУ РЕАЛЬНІСТЬ. Божественні доктрини осягнуті за допомогою знань та інтуїції переносяться у візуальні форми. Інтуїтивне прозріння може приводити до творення вторинних аспектів форми, які корінням виводяться із архетипу…».

В творчій лабораторії живописця архіважливою є праця з кольорами, чаклування над ними, а це і є малярське священнодійство. Відомі його цикли картин: «білим по білому», «жовтим по жовтому», «колір граната», він давніш навіть ніч на річці Хорол написав зеленим кольором, з можливими і неможливими варіаціями відтінків… Митець любить зображати дерева, - у лісах, парках, при дорогах і біля садиб. У зимову пору. восени, навесні і влітку, усі дерева різноманітні, подекуди екзотичні, такими їх побачила його уява.

Почуймо трактування з приводу К. Г. Юнга: «Серед архетипових конфігурацій несвідомого зустрічається образ дерева або чудесної рослини взагалі. Коли подібні породження фантазії намагаються зобразити за допомогою малюнку, результатом часто виявляються симетричні фігури, являючи в точці свого перетину мандалу. І якщо остання, як правило, передає символ самості загальним планом, ТО ДЕРЕВО ПОВИННЕ ОЗНАЧАТИ ТОЙ ЖЕ СИМВОЛ, ТІЛЬКИ УЖЕ В РОЗРІЗІ: ВОНО ЗОБРАЖАЄ САМІСТЬ В ПРОЦЕСІ ЗРОСТАННЯ…».

Колись був випадок, гостюючи якось у Полтаві, завітав до робітні Анатолія Івановича. Митець був дуже зажурений, про це свідчив сумний вираз обличчя. І я почув наступне: «Щойно були тут двоє художників, прагнули довести, що ніякого українського підтексту в моїх картинах немає…». Ці «претензії» не вартують коментарів, бо за спиною кожного Моцарта видніється тінь Сальєрі, буває й не одного… Значна частина доробку робіт цього автора - це краєвиди, - а на них – ліси, поля, ставки, озера, навіть човни, неймовірно миргородсько – українські, нагадують трохи лодії доби Київської Русі. Добра думка, колись мовлена народним художником України Юрієм Герцом: «По картині художника має бути видно, яка Земля його народила…».

А зараз, про складність і простоту в мистецтві. Питання оце поставало у різні роки і віки незліченну кількість разів. Валерій Ілля, теж унікум (поет і любомудр) переконливо твердив: «Звичайно, проголошено, що простота – це краще. Проте, це більше для годиться. А так, то скільком поетам сняться лаври «складного» поета! Поета для поетів, такого, що треба тлумачити, що начебто є дуже вдячним полем для діяльності критиків...».

У сусідній залі Полтавського художнього музею імені М. Ярошенка, майже водночас з виставкою «Золото на полотні» тривала інша, митця і поета, котрий мабуть себе позиціонує як дуже «складного». Цей пан одного разу навіть написав конспект до власної картини «Золотий пил Часу…», з дев’яти пунктів… Напевно хвилювався, що ніхто не осягне змісту картини. Кумедні люди трапляються. Зала велика, а враження від робіт не надто.

Ж. Мішле у праці «Народ» запевняв: «… вони (прості особи) дуже самобутні, обдаровані живою уявою та особливим інстинктом, який дозволяє їм швидко вловлювати зв’язки між дуже віддаленими одне від одного явищами…».

Картини Анатолія Лавренка «золотого» циклу викликають потужні враження, сильні емоції, справжнє осяяння душі, почасти тому, що пронизані сонячним світлом.

У цих роботах живе переживання. А воно, то власне і є саме життя. «Завдяки ж переживанню стирається межа між життям і мистецтвом, як у перебігу творення, так і сприйняття. У цьому випадку, бодай на якийсь час, відпадають всі болючі для справжнього художника питання стосовно вторинності мистецтва…». – так мислив В. Ілля, погодьмося з ним.

Живопис Лавра сповнений високими взірцями поетики. Суголосними з «сонячними» картинами є рядки:

«Заходить сонце, і червоний пил
Спадає навздогін за чередою.
Які літа й віки тут протекли
річною і дощівною водою?!».

Володимир Затуливітер (із збірки «Чаша жертовна»).

Окремі люди і цілі спільноти, у яких відсутня душа, не озвучують слово «духовість», бо воно чуже їхньому способу буття, це слово для них гостре і колюче. Сто разів правий В. Кирунчик, коли пише: «Від пріорітету «бути» суспільство зсунулося до небезпечного домінування «мати»…». Нині (хочеться вірити!) завершується період панування споживацького ладу життя. Значна частина молоді книжок не читає, словниковий запас мізерний, смартфон у руці, без нього аж ніяк, розум покалічений… Живопис може і повинен відіграти свою роль у пробудженні і одухотворенні єства молодих українців.

Картини цієї серії, як і попередніх, метафоричні, бо переносять у світ золотавих барв, від них направду тепліше стає довкруж. Вони також редуктивні, бо повертають подумки глядача до певних відчуттів, до простішого (мінімалізм)…

До речі, обраний живописцем колір, характеризує його теперішній стан.
Сонце – Ра, ра – нок! Окремі науковці свідчать, що жерці (волхви) ранкового Сонця іменували себе «у – русами».

Василь Шевцов, учений і історіософ, заледве не земляк Анатолія Лавренка. Він народжений неподалік од села Рубанка, на хуторі Овечому, нині це територія Сумської області, колишня Полтавщина У своїй солідній праці «Русь» доносив до нас і наступне: «Дітьми Сонця могли себе назвати культури, для яких Сонце – «датель буття». Дажбог. На мій погляд, саме це і лежить в основі поділу на дві глобальні цивілізаційні системи: атлантичну (з її пірамідальним тьмяним світлом Амона – Ра) і ведійським сонячним пантеоном Ра. Зрештою, прицесія Землі (життя на Землі) утримується двома планетарними силами: Місяцем і Сонцем».

Поволі, але вступаємо в епоху високого Духу, Золотий вік людства(Сатья – юга) має бути наповненим Сонячним змістом. Після уважного споглядання картин серії «Золото на полотні», згадалися слова великого Басьо: «…поезію треба творити, випереджаючи думку».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.