Півняча перепона

категорії Сатира і гумор

Ти чув, що видумали люди? –
— Підсів до Півня Горобець. –
Двір завтра виметуть! Сміття уже не буде!
Тепер тобі й мені кінець!
— Спасибі, друже! Попередив вчасно!
Зоря вечірня скоро згасне,

Настане ніч,
Відома річ.
Поспати люди ляжуть до світанку,
Тоді пілюлю я підсуну їм гірку:
Візьму та й не скажу «кукуріку»!
І все! Не буде ранку! –
Надію покладай на розум, не горлянку.

Автор: Євген Васильченко; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua

Булат Окуджава

...Дураки обожают собираться в стаю,

впереди главный – во всей красе.

В детстве я верил, что однажды встану,

а дураков нету – улетели все!

Ах, детские сны мои, какая ошибка,

в каких облаках я по глупости витал!

...С умным – хлопотно, с дураком – плохо.

Нужно что-то среднее, да где ж его взять?

Посередні розуми засуджують все, що перевищує їхнє розуміння. Франсуа де Лярошфуко.

Текст песни Булат Окуджава - дураки обожают собираться в стаи
Антон Палыч Чехов однажды заметил,
что умный любит учиться, а дурак учить.
Скольких дураков в своей жизни я встретил,
мне давно пора уже орден получить.
Дураки обожают собираться в стаю,
впереди главный - во всей красе.
В детстве я верил, что однажды встану,
а дураков нету - улетели все!

Ах, детские сны мои, какая ошибка,
в каких облаках я по глупости витал!
У природы на устах коварная улыбка,
видимо, чего-то я не рассчитал.

А умный в одиночестве гуляет кругами,

он ценит одиночество превыше всего.
И его так просто взять голыми руками,
скоро их повыловят всех до одного.
Когда ж их всех повыловят, настанет эпоха,
которую не выдумать и не описать.
С умным - хлопотно, с дураком - плохо.
Нужно что-то среднее, да где ж его взять?

Дураком быть выгодно, да очень не хочется.
Умным очень хочется, да кончится битьем...
У природы на устах коварные пророчества.
Но может быть, когда-нибудь к среднему придем?

1979
http://www.megalyrics.ru/lyric/bulat-okudzhava/duraki-obozhaiut-sobiratsia-v-stai.htm

От вірш достойний перекладу. Замість писати чергове свідчення графоманського темпераменту...осилили б...
Нудно з вами, не звертаю уваги, то провокуєте.
Ну...глянула - і пішла...
А патьоки Дуремара....лишилися на вашій сторінці.

А що? Так можна писати і більше, і частіше.
Вживати "отаву" у множині (чи це родовий відмінок однини?).
Збіги ("щоденнно новий").
Заяложені рими ("треба - неба").

І виходить віршик :)
Ю. С.

А мені би торкнутись до неба,
Там зоставити розчерк пера.


Nataly Pasichnyk
19 хв. ·
МОЄ ЗАТВОРНИЦТВО

«Не выходи из комнаты, не совершай ошибку»
Иосиф Бродский

Думаю, для мене це було заплановано від самого початку. Богом, долею, моїм альтер-еґо - не важливо. Зійшлися планети, випала карта, склався пазл, посприяла політична ситуація в країні, я своєю рукою замкнула двері і… порвала з публічністю. Жодних виступів, жодних презентацій, жодної участі в літературних фестивалях: «Дякую за запрошення, може, краще в онлайн-режимі?», «Спасибі, трохи зайнята, сімейні обставини»… По правді, мені ніколи й не подобалося читати свої вірші на публіку, всоте відповідати на одні й ті самі запитання, вгадувати реакцію по той бік сцени. Та й свою есеїстику я почала писати задля того, щоб мати готові відповіді для журналістів та дослідників.
У пожовклих Інтернет-архівах досі блукає моє неоперене інтерв’ю, в якому я, двадцятишестилітня, трохи кострубато сформулювала власне бачення літпроцесу: «Літературне життя – це життя всередині письменника». З того часу багато-що змінилося: моя поезія, я сама, але побудувати зазначену формулу чіткіше мені не вдається. Хіба що можу розтлумачувати її щоразу по-іншому, зміщуючи акцент з тексту на передумови його появи.
Будь-яке затворництво має конкретну локацію – підземелля, печеру, фортецю, монастир, дачу… Протягом останніх років я займалася розбудовуванням свого «Пєрєдєлкіно» (за Борисом Пастернаком). Цеглинка за цеглинкою батьківський дім перетворювався на персональну літературну обитель Наталії Пасічник – з кабінетом, бібліотекою, напівсадком-напівпарком, в якому можна було б «порозмахувати граблями, наче скіпетром, чи жезлом» (автоцитата). У якийсь момент я настільки захопилася цим, що навіть виклала невеличку стежку з камінців і залишків цементного розчину між кущами самшиту. Кущі я теж посадила власноруч.
Поміж тим, цілком заховатися від світу неможливо: то тут, то там із закутків соцмереж періодично вигулькують новини про колег по перу, уривки їхньої творчості, фото... Ну і телефон… Набирає мене якось один молодий поет, питає: «Як справи в спілці, в інших літературних тусівках?» Відповідаю: «Не знаю, ні з ким не спілкуюся, ніде не буваю». А він: «Ти - як Ліна Костенко!».
Сьогодні єдиною можливою формою діалогу з читачем я обираю газетну, або журнальну публікацію – максимум тричі на рік, нову книгу – раз на два роки. Чому б не розцінювати це як різновид звіту перед собою та іншими про те, що досі пишеться, досі можеться, досі живеться?
Інколи в перерві між вдивлянням у щойно створений білий аркуш ворда на ноутбці та складанням господарських планів я мислю: а чи не створити щось на кшталт приватного Ватикану (хоча про зречення спокус не може бути й мови), держави в державі площею шістсот метрів квадратних, замуруватися від усіх, обнести дім частоколом… А років за п’ятдесят хтось дуже відповідальний повісить на стіні бронзову меморіальну дошку з написом: «У цьому домі била байдики письменниця Наталія Пасічник».

Допис поетеси. Джерело

https://www.facebook.com/nataly.pasichnyk?__tn__=%2CdC-R-R&eid=ARAB9f7_d9cbNrnthZx_EXix-BzeFabIVZkJJnl851lz_hqxnhz6iTpBb5-eg54qzUwJ1o3DLHd0aksu&hc_ref=ARTuNmMN_uP392z0C05nWXT_2endoz5bNpEym32rS2iXpbsni_jBmOdKB0Z4k5SAQQ4&fref=nf