Переклав Василь Білоцерківський

Бувало раніше, що молодий чоловік, повний любові до правди й енергії, з якнайрожевішими сподіваннями входив на ниву, яку вважав найбільш підхожою своїм здібностям. Його обдарування визнавали, його переваги оцінювали; він починав вже, як кажуть, робити кар’єру, але раптом каприз начальника враз руйнував терпляче і чесно завойоване становище, і скривджена жертва начальницької сваволі гинула в безодні неробства, у шинку, в лікарні.
Щось подібне сталося днями у столичному місті С.-Петербурзі, і на якій-бо ниві? На мирній ниві мистецтва, де, здавалося б, більший або менший ступінь успіху повинен єдино залежати від більшого або меншого ступеня таланту.
Кілька років тому з’явився в Петербурзі шукати становища в музичному світі, відповідного своєму талантові, М. О. Балакірєв. Цей артист дуже скоро здобув собі почесне визнання як піаніст і композитор. Сповнений найчистішої й найбезкорисливішої любові до рідного мистецтва, М. О. Балакірєв заявив себе найвищою мірою енергійним діячем на ниві власне російської музики. Вказуючи на Глинку як на великий взірець суто російського митця, М. О. Балакірєв проводив своєю артистичною діяльністю ту думку, що російський народ, багато обдарований у музиці, повинен внести свою лепту в загальну скарбницю мистецтва. Ми не станемо розповідати про те, що зробив цей чудовий музикант для російського мистецтва: його заслуги всі любителі музики давно оцінили гідно; але незайвим буде вказати на декотрі з них, аби петербурзька публіка могла розуміти, без чого вона залишається, втративши такого визначного артиста, настільки незамінно корисного члена Російського музичного товариства.
Не чіпаючи того значення, що його Балакірєв має як прекрасний композитор, згадаємо лише такі факти.
М. О. Балакірєв зібрав і видав відмінну збірку російських народних пісень, відкривши нам у цих піснях багатющий матеріал для майбутньої російської музики [1].
Він познайомив публіку з великими творами недавно померлого Гектора Берліоза.
Він розвинув і виховав кількох вельми талановитих російських музикантів, з котрих, як найбільший талант, назвемо М. А. Римського-Корсакова [2].
Він, нарешті, дав змогу іноземцям переконатися в тому, що існує російська музика і російські композитори, поставивши в одному з найбільш музичних міст західної Європи, у Празі, безсмертну оперу Глинки: «Руслан і Людмила» [3].
Віддаючи справедливість таким блискучим обдаруванням і таким корисним заслугам, освічена дирекція Петербурзького музичного товариства, два роки тому, запросила п. Балакірєва капельмейстером щорічних десяти концертів Товариства. Вибір дирекції виправдано цілковитим успіхом.
Надзвичай цікаво складені програми цих концертів, програми, де приділяли інколи місцинку і для російських творів, відмінне оркестрове виконання і добре навчений хор приваблювали в зібрання Музичного товариства численну публіку, яка захоплено виказувала свою симпатію невтомно діяльному російському капельмейстерові [4]. Не колись, а в останньому концерті (26 квітня) п. Балакірєв, як пишуть, був предметом нескінченних, гучних овацій і публіки, і музикантів [5].
Але яке було здивування цієї самої публіки, коли вона невдовзі довідалася, що вищезгадана освічена дирекція, чомусь, вважає діяльність п. Балакірєва зовсім марною, навіть шкідливою, і що капельмейстером запрошено декого, ще не заплямованого схильністю до національної музики, яку заборонили наші просвітники [6].
Не знаємо, як відповість петербурзька публіка на таке безцеремонне поводження з нею, але було б дуже сумно, якби вигнання з вищого музичного закладу людини, що становить його окрасу, не викликало протесту російських музикантів. Беремо на себе сміливість стверджувати, що наш скромний голос є в цьому випадку виразником спільного для всіх російських музикантів, вельми тяжкого почуття, і скажемо насамкінець, що М. О. Балакірєв зовсім не перебуває у становищі тих скривджених і ображених, про яких ми говорили на початку нашої нотатки. Чим менше цей артист знайде заохочення в тих сферах, звідки впав на нього декрет про остракізм, з тим більшою прихильністю поставиться до нього публіка, а ця деспотка варта того, аби справлятися з її думкою, бо в боротьбі з ворожими улюбленому митцеві силами вона залишиться переможицею [7].
П. Балакірєв тепер може сказати те, що промовив батько російської словесності, коли отримав звістку про його вигнання з Академії Наук.
«Академію можна відставити од Ломоносова, – сказав геніальний трудар, – та Ломоносова од Академії відставити не можна».

Першодрук статті – 4 травня 1869 р. у московському виданні «Современная летопись», № 16, с. 6–7.
[1] Мова про видання: Балакирев М. Сборник русских народных песен. – СПб., 1866.
[2] Учні та друзі М. О. Балакірєва, члени гуртка «Могутня купка»: М. А. Римський-Корсаков, М. П. Мусоргський, О. П. Бородін, Ц. А. Кюї.
[3] Перше виконання у Празі опери М. І. Глинки «Руслан і Людмила» відбулося 4/16 лютого 1867 р. під орудою М. О. Балакірєва.
[4] Балакірєв диригував симфонічними концертами Петербурзького відділення Російського музичного товариства (РМО) протягом сезонів 1867/68 і 1868/69 рр. (чотири концерти в першому сезоні й дев’ять концертів у другому). Дати концертів і докладні програми наведено в книжці: Н. Финдейзен. Очерк деятельности С.-Петербургского Императорского Русского музыкального общества (1859–1909)., СПб., 1909., Додатки, с. 8–10.
[5] 26 квітня відбулося десяте музичне зібрання Петербурзького відділення РМО. Програма концерту: Меєрбер – увертюра «Струензе», Берліоз – симфонічна картина з опери «Троянці в Карфагені», Шуберт-Ліст – Фантазія до мажор для фортепіано з оркестром. (соліст – Г. Кросс). Бетговен – Дев’ята симфонія. Це був останній виступ Балакірєва як диригента симфонічних концертів РМО.
[6] На місце М. О. Балакірєва дирекція Петербурзького відділення Російського музичного товариства запросила Е. Ф. Направника і відомого композитора Фердинанда Гіллера. – Прим. ред видання 1898 р.
[7] Взаємини Чайковського і Балакірєва розкрито в листах, які вони писали одне одному в різні роки. Див.: Балакирев М. А. Воспоминания и письма. Л., 1962. Також про їхнє ставлення до діяльності одне одного писали Модест Чайковський у його відомій біографії про П.І. Чайковського, критики Микола Кашкін, Костянтин Чернов та ін.
У своїх статтях Чайковський щонайповажніше висловлюється про творче обдарування Балакірєва, про його «всебічний музичний розвиток», про його твори «Ісламей», «Тисяча літ» («Русь»), про діяльність із збирання і гармонізування російських народних пісень, про його перекладення «Араґонської хоти» Глинки.
У листі до Надії фон Мекк (24 серпня 1881 р.) Чайковський пише про романси Балакірєва: «Я цілковито поділяю Вашу думку щодо них. Це, справді, маленькі chef d’oeuvr’и й декотрі з них я люблю пристрасно. Був час, коли я не міг без сліз слухати „Пісню Селіма”, і ще я високо ставлю його „Пісню Золотої рибки”. У доброму виконанні цей останній романс справляє чарівне враження» (П. И. Чайковский. Полное собрание сочинений. Литературные произведения и переписка., М., 1966, т. 10, с. 205).
Чайковський присвятив Балакірєву симфонічні твори «Фатум», «Ромео і Джульєтта» і «Манфред». Два останні було написано за пропозицією Мілія Олексійовича.