«Це холод великий, що ледь відображений
У срібному мареві мертвих озер…»

(Еміль Верхарн)

Діти кам’яного міста
Шукають поглядом Сонце:
А воно ховається за черепицями
Черепа потворних споруд-черепах,
Будинків-химер, домів-потвор.

Діти кам’яного міста
Вдягають чорний одяг забутих слів,
Які холодні, як риби
Чорного лісового озера
Над яким щоранку
Падає осінній дощ.

Діти кам’яного міста
Замість годинників на руках
Носять гумові компаси,
Що показують замість півночі Схід:
Отой, що поблизу Нагасакі –
Порту камзольних голландців.

Діти кам’яного міста
Споглядають картини Ієроніма Босха
І думають, що вони жаби
Асфальтного озера літа,
Коли така спека,
Що навіть термометри і метротерми
Дихають антифризом,
А хвору Істину
Відвозить в лікарню-вмиральню
Біла машина китайської порцеляни.

Нудні монахи
Гадають, що з каменю –
Оцього сірого каменю буднів
Збудовані тільки їхні кляштори.
А ми –
Всі міщани оцього полісу –
Полісу дивака Платона
(Не ідеального, але все таки)
Живемо у своїх снах,
Що так нагадують печери Скитії,
У чужих подарованих снах,
Де все м’яко і листяно
Як у норвезькому липні.

(Примітка: ілюстрація – частина картини Ієроніма Босха.)
(Іще примітка: про історію створення цього вірша не напишу – не хочу.)