Марку Стренду

І
Віко посіпується. Гортань
випорожняється тишею. Європейські міста
здоганяють дне одне на станціях. Запах мила
не дає нагулятись джунглями непомітними ворогам.
Там не уникнути білих плям
упослідженій мапі, де туфля твоя ступила.

В горлі свербить. Подорожній жадає пить.
Діти, варті, щоб їх лупить,
верещать у дворі, як різані. Зо годину
віко посіпується. З-за колон, утім,
невідомо хто, та об’явиться. Навіть на самоті,
навіть вві сні ви вгадуєте людину.

І збирається, мовби в плювок уряди-годи:
"Дай папір, чорнило мені, а сам іди
геть!" І віко посіпується. Слабини у голосівці
опостінь (буцім моляться) є промоцією осмут.
Остаточно заплутавшись, звивин жмут
виявляє себе в незнайомій кімнаті в знайомім місці.

ІІ
Одинак у пустелі, ти чуєш голос. Ти
хапаєш фотоапарат, налаштовуєш об'єктив.
Ба – темніє. Посидь, не збавляй надії
говіркого, привітного мимохідь
писка мавпочки, радої плигма з віт
пальми та в люди, зі її таланом повії.

Ліпше на пароплаві, з хитавицями хвиль, але
учасником географії, блавату, без дефіле
історії – цього лепу, корости суші.
Ліпше Гренландію скородити у журбі
лижвами, залишаючи по собі
айсберги і тюленів туші.

Абетка застерігає тебе
відхилятися від мети – пункту "Б".
Там вороні не стати вороном – зась незграбі;
чути псюк двірних, злаки у бур'яні;
там, що шкурами звірини кушнір,
офіцери Генштабу орудують ржавчиною на мапі.

ІІІ
Тридцять сім літ я дивлюсь в огонь.
Віко посіпується. Пори долонь
роз’їдаються потом. Полісмен бере документи,
пропадає в сусідній кімнаті. Зведений швидкуруч
обеліск кінчається нехотя серед туч,
як удар по Евкліду, як слід комети.

Ніч; вечері в пандан, ремствуєш на талан,
сам собі бидло, сам посивілий пан.
Вобла лежить впоперек крупнуватого кеглю речень
про виверження вулкану зо кілько діб
в біса де, далебі, – у чужій воді,
упершись хвостом в "Заборони" і "Звід обмежень".

Я розумію тільки дзуміння мух
зі східденних базарів! Переводячи дух
на готельному ґанку, буцім рибина в сіті,
подорожній хапає ротом тубільний дим:
ниючий біль, убивчий на цім, й на тім
дошкулятиме світі.

IV
"Де це?" – питає, вкоськавши вихори набакир,
небіж. І, пальцем гортаючи складки гір,
"Онде!" – тицьне небога. Порипують каруселі
у старім саду. На столі букет
фіалок. Сонце сліпить паркет.
Із вітальні лунають пасажі віолончелі.

Місяць над плоскогір’ям, і ніч ясна.
Від валуна відособилась тінь слона.
Серебро ручая радує мудрагеля.
В самітнім помешканні простиню́
жмакає біле(смагляве) і просто ню –
малево не одного пензля.

Навесні риється у багні муравель-трудар,
не загається грак, прочого роду твар;
лист покриває покруч галузі після звихів.
Восени яструб дає круги
над обійстями, лічить курчат. І на плечах слуги
теліпається білий піджак сагибів...

V
Здало напучує слово? То натякніть –
чи стачає наріч? І був хлопчик? І кілько лід
має бовтатись в склянці, щоб спинився Титанік
мислив? Що скаже ціле щодо частиць?
Що з’ясує, нарешті, при виді птиць
в акваріумі ботанік?

Тепер уявім собі цілковитою пустоту.
Місце без часу. Властиво, повітря. В ту,
у иншу – і тут – навкидь, сторону. Ич, не дірка –
Мекка – кисневі, водневі звідусіль.
І щодня тремтить у ній від зусиль
усамітнене віко.

Це вам – нотатки натураліста. За-
писки натураліста. Капаючи, сльоза
падає в вакуумі, вільна від сил тяжіння.
Вічнозелене і невропагінне, учувши ж-ж-жу-
це-це майбутнього, я дрижу,
уп'явшись нігтями в своє коріння.







----------------

И. Бродский


Квинтет

Марку Стренду
Марку Стрэнду

I
Веко подергивается. Изо рта
вырывается тишина. Европейские города
настигают друг друга на станциях. Запах мыла
выдает обитателю джунглей приближающегося врага.
Там, где ступила твоя нога,
возникают белые пятна на карте мира.

В горле першит. Путешественник просит пить.
Дети, которых надо бить,
оглашают воздух пронзительным криком. Веко
подергивается. Что до колонн, из-за
них всегда появляется кто-нибудь. Даже прикрыв глаза,
даже во сне вы видите человека.

И накапливается как плевок в груди:
"Дай мне чернил и бумаги, а сам уйди
прочь!" И веко подергивается. Невнятные причитанья
за стеной (будто молятся) увеличивают тоску.
Чудовищность творящегося в мозгу
придает незнакомой комнате знакомые очертанья.

II
Иногда в пустыне ты слышишь голос. Ты
вытаскиваешь фотоаппарат запечатлеть черты.
Но -- темнеет. Присядь, перекинься шуткой
с говорящей по-южному, нараспев,
обезьянкой, что спрыгнула с пальмы и, не успев
стать человеком, сделалась проституткой.

Лучше плыть пароходом, качающимся на волне,
участвуя в географии, в голубизне, а не
только в истории - этой коросте суши.
Лучше Гренландию пересекать, скрипя
лыжами, оставляя после себя
айсберги и тюленьи туши.

Алфавит не даст позабыть тебе
цель твоего путешествия - точку "Б".
Там вороне не сделаться вороном, как ни каркай;
слышен лай дворняг, рожь заглушил сорняк;
там, как над шкуркой зверька скорняк,
офицеры Генштаба орудуют над порыжевшей картой.

III
Тридцать семь лет я смотрю в огонь.
Веко подергивается. Ладонь
покрывается потом. Полицейский, взяв документы,
выходит в другую комнату. Воздвигнутый впопыхах,
обелиск кончается нехотя в облаках,
как удар по Эвклиду, как след кометы.

Ночь; дожив до седин, ужинаешь один,
сам себе быдло, сам себе господин.
Вобла лежит поперек крупно набранного сообщенья
об изверженьи вулкана черт знает где,
иными словами, в чужой среде,
упираясь хвостом в "Последние Запрещенья".

Я понимаю только жужжанье мух
на восточных базарах! На тротуаре в двух
шагах от гостиницы, рыбой, попавшей в сети,
путешественник ловит воздух раскрытым ртом:
сильная боль, на этом убив, на том
продолжается свете.

IV
«Где это?» — спрашивает, приглаживая вихор,
племянник. И, пальцем блуждая по складкам гор,
«Здесь» — говорит племянница. Поскрипывают качели
в старом саду. На столе букет
фиалок. Солнце слепит паркет.
Из гостиной доносятся пассажи виолончели.

Ночью над плоскогорьем висит луна.
От валуна отделяется тень слона.
В серебре ручья нет никакой корысти.
В одинокой комнате простыню
комкает белое (смуглое) просто ню -
живопись неизвестной кисти.

Весной в грязи копошится труженик-муравей,
появляется грач, твари иных кровей;
листва прикрывает ствол в месте его изгиба.
Осенью ястреб дает круги
над селеньем, считая цыплят. И на плечах слуги
болтается белый пиджак сагиба...

V
Было ли сказано слово? И если да, -
на каком языке? Был ли мальчик? И сколько льда
нужно бросить в стакан, чтоб остановить Титаник
мысли? Помнит ли целое роль частиц?
Что способен подумать при виде птиц
в аквариуме ботаник?

Теперь представим себе абсолютную пустоту.
Место без времени. Собственно воздух. В ту
и в другую, и в третью сторону. Просто Мекка
воздуха. Кислород, водород. И в нем
мелко подергивается день за днем
одинокое веко.

Это - записки натуралиста. За-
писки натуралиста. Капающая слеза
падает в вакууме без всякого ускоренья.
Вечнозеленое неврастение, слыша жжу
це-це будущего, я дрожу,
вцепившись ногтями в свои коренья.

1977