Того ми не уміємо прощати,
Хто наповняє мову ницими словами,
І ними силує усе казати,
Кидає у яругу колискову мами.

І цього не хотіли дарувати,
Коли нікчеми оберталися катами,
Готові бісу душу дарувати,
Аби усі довіку були їх рабами.

Собою не почали торгувати
І не тому, що ціну дуже набивали,
А очі не хотілося ховати
І примиритися, як долю поламали.

У ногу не уміли крокувати,
Де обирати мали не свої дороги,
І спину радо у дугу згинати,
Ганчіркою лягати на чужі пороги.

Ми не бажали і не будем нині
Ховати істину за новими словами
І засипати бісер поміж свині,
І загрібати жар не своїми руками.

Та особливого у нас немає,
І течія омани не лякає,
Як помиляємось і набиваємо синці…

І віримо надія не минає,
А мрія терні до зорі долає
Де совість нас чекає усі дні.
2019