Звіріючи, Велика Ведмедиха
навстріч екранам кинула зірки…
Розгоном
                з мене вичавило
                                                дихання
і стиснуло до матюків думки…

Адже я теж не лагідна звірина!..
Не блякла Магелланова Хмарина,
не штучний інтелект,
не з глини голем!..
Я можу без скафандра,
чистим полум’ям,
згадати тих, які тебе вигонили
з такої саме
чорної печери,
як простір цей без дна і атмосфери.

З Ведмедицею разом
сунуть в герці
страшезні дикі зорельотожерці!..
Тож я, динамік вивернувши хрипом,
стаю для них насправді
                                            смолоскипом,
тіла небесні
                        розігнавши геть.
І поміж перешкодами та криками,
парсеками наповнений ущерть,
охоплюю Ведмедицю собою,
стискаючи і же’рців, і жерців,
до цяточки планети голубої,
куди мій апарат в утомі сів,
мандруючи аж до зорі Полярної,
що у Малій Ведмедиці горить.
А матінка її інтерстелярно
мені на вухо й досі щось гарчить.

Не ображай, мовляв,
                                          мою дитину, –
порикує
                захекано вона.
Дивуюся: «Мене береш на кпини!?
Я що тобі,
                    міжзоряна
                                      шпана?!?»
А на кордоні полум’я й пітьми
зірки зо світлом граються невпинно
й на них ласкаво дивимося ми,
малечею
              приборкані тварини.

2019