Немов підбитий Сірано*, на глум узятий Дон Кіхот,
Крізь підлий натовп гомінкий я пронесу свою біду.
Посеред реготу потвор, що гідність стягують з висот,
Поміж обрубаних умів я, не схиляючись, іду.

Я нині -- лицар без мети, мій кінь утомлено ступа.
У взорі внутрішнім моїм загас омріяний Грааль.
Усе намарно, чую я -- і безнадія, як ропа,
Пече, доринувши до ран, пустошить дух, з’їдає сталь.

Мене каратимуть -- я взнав – не віковічні вороги,
А ці, що юрмами в своїм утробнім захваті гудуть.
Тут інші лицарі були, засвідчать знаки навкруги:
Отут стягнули їх з коня, отам скінчилась їхня путь.

Між вами виріс я і жив, стирав підошви у цей брук,
До серця розпач ваш узяв, яким намарила земля,
Від вас я, плачучи, ішов, щоб вивчить тисячі наук,
І говорив собі: ви – Бог, свята релігія моя.

Я знаю – мій це гріх, не ваш (у вас хибніші є гріхи).
«Не сотвори!», --кричало все: і глиб історії, і шир.
Я це колись переживу, а поки в бруд і порохи
Мене жбурнете ви не раз на втіху масці з-поза ширм.

Як півосліплий Сірано примари шпагою вражав,
Що їх ховає у собі людських сердець дволика мла,
На землю падаючи, я ще випускаю вістря жал
В самовдоволену пиху й невдячність сірого кубла.

2019

*Сірано – герой твору Едмона Ростана «Сірано де Бержерак».