Коли од раббі Нахмана я був далеко.
Набагато далі, ніж Умань од Єрусалима,
І був наївним, бо гадав, що потім
Побачу, прочитаю,послухаю, зустрінусь...
Роки громадили слухняно сподівання
І чи не полетіли б вони зі мною в надсвіти,
Якби на старості, уже в Єрусалимі,
З учителя перетворившись на учня,
Я не підслухав розмову раббі з хлопчиськом:
«Йоселе, а чи на небо ти дививсь сьогодні?»
«Ні, раббі, Немає часу. Іншим разом...»
«Послухай, голубе, але ж оцю мелодію небес,
Відлиту в кольори й відтінки,
Ти завтра, певен, не побачиш знову.
Усе ж мина на цьому світі...»

Р.S.
Не знаю, чи Йоселе збагнув оті слова,
Чи, може, просто промчав своє життя,
Так і не глянувши на небо.
А я насмілився та й підійшов до раббі.
І хоч за віком він в сини мені годився,
Відтоді ношу з собою напуття його:
«Живи завжди в гармонії з сьогодні,
Бо кожен день має свої думки, слова і вчинки...»