Батьки старіють, стають, як діти.
Вони ще вміють життю радіти.
А серце часто не в такт стукоче,
Тому життя те чимраз коротше…

Батьки старіють. Це не спинити.
І ніби знають про це їх діти.
Хіба так складно батьків любити?
Чи обійняти… Чи подзвонити…

А діти… Діти? Вони в турботах.
То на курортах, то на роботах.
Самі ще хочуть життю радіти,
Бо ще не знають, як то – старіти…

Коли самотність. А, може, неміч.
Чи просто втома приходить на ніч.
Коли нема з ким поговорити.
Коли у рамці на фото – діти…
Не треба свята аж рік чекати.
Зайти частіше до них в кімнату,
Обняти міцно, тихо сказати:
«Ти мій найкращий у світі тато».

Набрати номер, довго чекати
(Не відпускає диван строкатий!).
Дзвонити ввечір, і ще раз рано,
І запитати: «Ну, як ти, мамо?»

Погано чують. Погано бачать.
А дехто каже: «Вже здитиніли…»
Вночі тихенько самотньо плачуть
І так чекають, щоб їх любили.

Не подарунків і не сюрпризів.
Щоби почули. Поговорили,
Щоб зняли штори важкі з карнизів
І трохи стіни десь підбілили.

Батьки старіють. Потиху гаснуть.
Чомусь дочасно. Завжди невчасно.
Комусь вже сонце більше не світить,
І вже на цвинтар приходять діти.

…Батьки старіють. На список – ліки.
Роки тікають, як в горах ріки.
Дзвони сьогодні. Приходь не завтра.
Бо буде потім: «Спізнився, тату…».

26.08.2018 р.