***
І якщо я у цій солодкій зимовій воді
Ще заплачу тонко і голос мій не зірветься, -
Стане чутно, як ходять підшкірно судини тьмяно-руді,
Важко так, мов вода крижана підходить під серце.

Місто сивих дощів. Тут давно не чекають гостей.
Темні ходять вогні і гострі, як плечі! І – голі!
Тут повільна і тиха трава над вогнем росте,
Наче дух безпритульний важких і темних моголів.

Тут холодний асфальт, наче вогка і чорна стерня.
Тут співати б на ній, але голос важкий і обтятий.
Й пробивається щось, як в осінніх полях золоте зерня
З силою, що притаманна лише немовляті.

Я шепочу тобі: ти накинь собі плащ за плече.
В цьому місті зимовому грози вогненні, солоні і босі.
І щось темне й гаряче серце моє осіннє пече.
І вода по плечу солодка стікає і – по волоссю!

Я ходила по цій золотій і трудній святочній воді.
Я ходила так довго, як в юності носять коси.
Не суди чужі вірші і будеш теж не судим, -
Я казала тобі. І кажу про це тобі досі.

Від любові один хтось згорів, хто вже вічен і хто вже спасен
Срібним віршем, сльозою і алкоголем.
Тут нічого нема вже від давніх солодких пісень.
Ім`ярек цей зоветься тобою, водою і болем.

Тут до ночі потрібно мовчать, бо інак перехопить дух.
Плями стерто старі і сирими нитками душу підшито.
Тут немає нікого, лише ненадійний твій слух –
В передрання й міжтишшя віршами говорити.

І божественна абракадабра на білім листі
Так проступить, як щастя, солодке, трудне і пряне.
Задихнешся в словах божевільних, чудних і густих
Так, неначе в садах зацвітає медова й терпка валер`яна.

Чуєш, пісня дзвенить, наче плач у весільній воді.
Цих весільних пісень так багато, неначе весняних квітів.
Цих пісень, що співають дощі - золоті й молоді -
Там, де ходить тугий і зимовий останній вітер…

Світлана Короненко
Вірш надруковано в "Літературній Україні"