* * *
Теплий і вогкий дим. Погар зеленої глиці.
Тут, де святий Никодим, тут, де я буду молиться.

Справлю зимовий плащ, є відзігорна шпилька.
Дух не смирен і пропащ, тут би не вмерти тільки.

Вип’ю руде вино, з’їм цей горішок волоський.
Дар, який зверху дано, ще мене не укоськав.

Темний опалий сад… Грішниці блудять ярами.
Гадина юна і гад шурхають поміж дворами.

Вірш – він, як згуба і дим, вічного дива ловитва.
Тут, де святий Никодим, де великодня молитва!

Витвір химер і ума, як непорочне зачаття.
Тяж, наче сум і чума. Вірш калатає під платтям.

Темні осінні яри, басаврюки і ворожки.
Шкіра зміїна горить. Відсвіти темні з-під брошки.

Що ти шепочеш вночі? Чорні ворушаться тіні.
Темна рука на плечі: содова? кава? мартіні?

Ох, тут лиш порох і дим – ходять мої ворогині…
Тут, де святий Никодим, прісно, вовіки і нині!

Шурхає гаддя в садах. Гілка ніде не тетерхне.
Чути лише, як вода пада на зимну поверхню.

Вогкий гарячий листок. Темна рука на папері.
Вийду із виру пліток, наче з новітніх містерій.

Віршниця в стилі декор, що ти вночі написала?
Темний гарячий кагор важко тремтить у бокалах.

Профіль. Гаряче чоло. Слід розпашілої тиші.
Слухай, усе вже було в юних задиханих віршах!

В холод і темний дим входжу із вічним словом.
Ох, пресвятий Никодим, я таки безголова.

Темні осінні яри, шпильок немодні підкови.
Погляд жіночий горить, в горлі клубочиться слово.

Кажеш, що слово, як дим, кажеш, що слово невтримне?
Тут, де святий Никодим, тут, де усе тимчасово.

Темні осінні яри, шпильок немодні підкови.
Погляд жіночий горить, в горлі клубочеться слово,

Що як підземна вода чи як озимий холод,
Чи, як жіноча біда, йде в римувальний солод.

Кажеш, що слово, як дим, кажеш, що невловиме,
Тут, де святий Никодим ходить легкий і незримий.

Ринви і древні гроби, темні церковні вежі.
Як оселедці чуби, як сповивальні – одежі.

Церква маленька й стара, наче сумний чоловічок…
Студна осіння пора. Вибився шарф між петличок.

Шепіт, рядки молитов, дух сповідалень і крові…
Ігрища, цирк, шапіто? Відсвіти пурпурові.

Темний зимовий плащ. Туфлі. Во здравіє свічі.
Відблиски змієвих пащ. Шабля. Рука чоловіча.

Строгі іконні вогні. Профіль не юної жінки.
Темне лице на стіні у рушниках із барвінком.

Темні обличчя чужі. Плахти і вицвілі лики.
Ковзають сонні вужі. Скинула листя осика.

Відьма черкнула крилом. Скрикнули сови у лісі.
Хтось прочитає псалом, хтось закигиче у висі.

Гаддя зникає в ярах. Зойкнула шпилька офірно.
Звичний, аж вичахлий страх. Листя лягає покірно.

Світло золочених риз, виткане Боже слово.
Пізній життєвий криз? Сукні розкрилля шовкове?

Десь засміялись жінки. Десь застогнала сопілка.
Кава. Горілка. Шинки. Бійка. Розбита тарілка…

Свічка тремтить у руці. Рипнули двері церковні.
Пугач зітхнув в осоці. Слово озвалось гріховно...

… Плаче святий Никодим. Погляд ясний і собачий.
І нетутешній дим - над личком його дитячим.

Світлана Короненко.
З книжки "Дебора"