***
Михайлові

І якщо я у цій великодній ранковій тиші
Перестану раптом писати солодкі любовні вірші,
Перестану бути задиханою і смішною,
Перестану тобі уночі шепотіти: ну, що ти робиш зі мною!

Перестану сміятися просто так серед дня – ні від чого,
Перестану хрестити тебе у далеку і ближню дорогу,
Перестану дивитися в очі твої кохані,
Перестану щасливе обличчя ховати у квітах весняних.

Слухай, мабуть, це буде якась чудна і дурна веремія,
Світ зупиниться і зірветься з коліс, наче в прірву: о, мамо мія!
Світ тобі і мені не повірить нізащо й ніколи,
Світ сміятиметься, світ пускатиме плітку по колу.

І зупиниться подих чи серце і стане так терпко і тихо…
Чуєш, душе, воно непритомне якесь, наше лихо!
Слухай, мабуть, кохання придумав ревнивець якийсь божевільний,
Щоби ранок приходив до мене й до тебе тяжким і похмільним,

Щоби краялось серце й розірване падало в прірву.
Я любов цю безглузду із серця, як голку пекельну, вирву.
Бач, як порожньо в місті. Жіноцтво, красиве й не дуже,
Задивившись на тебе, іде навпрошки по калюжах.

Ці страхи, наче вірші, а вірші, неначе проказа.
Я ці вірші несу, як розбиту і дуже коштовну єгипетську вазу.
Скільки в місті моєму жінок озирнулось на тебе,
Стільки раз розлетілось на скалки моє перелякане небо!

Як ці вірші солодкі приходять? Про те, мабуть, знає лиш вітер -
Той, що вибухнув щастям і сльози мої пригубив, та не витер.
Це вітрисько зелене, воно ще таке безтолкове,
Бо не знає, з якої причини із диму осіннього раптом з’являється слово.

Але, слухай, якщо я у цій великодній прозорій оглушливій тиші
Ще пишу ці солодкі любовні обвітрені вірші,
Значить, вітер гуде і тріпоче листок на гарячій калині
І назустріч мені – твої очі, ранкові і сині.