Переклав Василь Білоцерківський

Малим хлопцем я деякий час мешкав на селі й добре пам’ятаю одне своє тодішнє враження: ходив я до школи в сусіднє село польовою дорогою і притому бачив на обрії високий комин якоїсь поквапом вибудованої фабрики, котра, найімовірніше, випускала продукцію для війни. Фабрика вивергала густий бурий дим, що забруднював синє небо. Щоразу, коли я це бачив у мені виникало гостре відчуття неправильності того, що відбувається: адже люди не повинні бруднити небо. Не знаю, чи існувала в ту добу екологія як наукова дисципліна: навіть якщо існувала, я про неї зовсім нічого не знав. Проте «забруднене» небо несподівано зачепило мене, образило; мені здавалося, що людина в чомусь винна, що вона нищить щось важливе, що вона свавільно порушує природний порядок речей і що їй за такі діла мусить прийти відплата. Звичайно, моя відраза була головно естетична: у той час я зовсім нічого не знав про шкідливі викиди, які колись знищать наші ліси, погублять звірину й загрожуватимуть людському здоров’ю.
Якби середньовічна людина – скажімо, на полюванні – побачила щось подібне на овиді, то, найімовірніше, сприйняла би це за диявольські діла, упала б на коліна й молилася би за спасіння себе і своїх близьких.
Власне, що є спільного між світом середньовічної людини й світом малого хлопця? Гадаю, одна основна річ: обидва сильніше за сучасних людей укорінені в тому, що філософи називають «природним світом» або «світом життя». Вони ще не відчужені од світу свого реального особистого досвіду; світу, який має свій ранок і свій вечір, свій «діл» (землю) і свою «гору» (небо); світу, в якому щодня сонце сходить на сході, пересувається обрієм і заходить на заході; світу, в якому поняття «дому» й «чужини», «добра» і «зла», «краси» й «потворності», «близькості» й «далечі», «обов’язку» і «права» – це щось живе й окреслене; світу, в якому відомі межі того, що ми знаємо напевно і що стає предметом загальної турботи, і тим, що лежить за його горизонтом, тим загадковим, перед яким ми можемо лише покірно схилитися. Наше початкове «я» слугує особистим свідченням і «потвердженням» цього світу; це світ нашого живого досвіду, ще не байдужий, оскільки ми особисто прив’язані до нього в нашій любові, ненависті, пошані, презирстві, традиціях, у наших інтересах і тій не затьмареній аналізом осмисленості, з якої народжується наша культура. Це терен нашої непорівнянної, невід’ємної, непередаваної радості й болю, світ, у якому, через який і за який ми певним чином відповідаємо, світ нашої особистої відповідальності. У цьому світі такі категорії, як справедливість, честь, зрада, дружба, невірність, сміливість і співчуття мають цілком відчутний зміст, зв’язок із конкретними людьми й вельми важливе значення в конкретному житті. Підвалинами цього світу є цінності, що існують мовби від завжди, існують до того, як ми заговоримо про них, почнемо міркувати або ставити запитання. Його внутрішню цілісність світові дає щось на кшталт інтуїтивного уявлення про те, що він функціонує і взагалі існує тільки тому, що за його горизонтом, далі й вище від нього є щось, що, можливо, не підвладне нашому розумінню й осмисленню, – але саме тому воно дає світові міцне підґрунтя, порядок і міру, є прихованим джерелом усіх правил, звичаїв, заповідей, заборон і норм, які в ньому діють. Тому природний світ самим своїм існуванням несе презумпцію абсолюту, що вкорінює, відмежовує й спрямовує його, абсолют, без якого він був би немислимий, безглуздий і поверховий, абсолют, який ми можемо лише мовчки шанувати. Усіляка спроба відштовхнути його, оволодіти ним, замінити його чимось іншим у рамках природного світу виглядає проявом гордощів, за які людина мусить дорого платити – як заплатили Дон Жуан і Фауст.
Для мене труба, що бруднить небо, – це не просто прикра технічна помилка, похибка людей, котрі забули взяти до уваги «економічний чинник» у своїх підрахунках, яку можна легко виправити встановленням відповідного фільтра. Я бачу в цьому щось більше – символ доби, яка прагне подолати кордони природного світу і його норм, перетворити його всього лише на приватну справу, питання суб’єктивних переваг і почуттів, ілюзій, забобонів і капризів «просто» людини. Це символ доби, що заперечує зобов’язальне значення особистого досвіду, зокрема причетності до загадки й абсолюту, котра заступає як міра речей цей особистий абсолют новим, рукотворним абсолютом, позбавленим загадковості, вільним од «капризів» суб’єктивності, а тому безособовим і нелюдським. Це абсолют так званої об’єктивності: об’єктивне, раціональне пізнання наукової моделі світу.
Конструюючи універсальний образ світу, сучасна наука тим самим проломлюється крізь кордони світу природного, котрий вона може сприйняти лише як в’язницю забобонів, з якої ми повинні вирватися на світ об’єктивно встановленої істини. Ця наука уявляє природний світ лише як нещасний пережиток, що дістався нам од відсталих пращурів, їхньої незрілої дитячої фантазії. При цьому вона, звичайно, «скасовує» як просту вигадку й найголовнішу опору нашого природного світу: вона вбиває Бога й посідає його місце на спорожнілому престолі – з тим, аби віднині самою «тримати» у своїх руках порядок речей як його єдиного законного хранителя й слугувати єдиним законним арбітром будь-якої істинності. Адже врешті лише наука здатна піднестися над індивідуальними суб’єктивними істинами й заступити їх вищою, надсуб’єктивною, надособистісною істиною, по-справжньому об’єктивною й універсальною.
Хоча сучасний раціоналізм і сучасна наука – це творіння людей, творіння, котрі, як і все, що ми створюємо, сформувалися в нашому природному світі, тепер вони методично виштовхують його в минуле, заперечують, висміюють і ганьблять – і, звичайно, водночас колонізують його. Сучасна людина, чий природний світ цілковито завоювала наука і техніка, заперечує проти диму з заводської труби тільки в тому разі, якщо сморід проникає до неї в помешкання. Однак цей дим у жодному разі не обурює її в метафізичному сенсі, оскільки вона знає: димучий завод продукує вироби, які їй потрібні. Людина технічної доби, вона шукає розв’язання проблеми тільки в межах техніки – скажімо, коштом установлення на трубу фільтра для очистки.
Прошу вірно мене зрозуміти: я не пропоную людям відмовитися од димових труб, заборонити науку або взагалі повернутися в Середньовіччя. (До речі, зовсім невипадково декотрі з найглибших відкриттів сучасної науки роблять міф про об’єктивність навдивовижу проблематичним, і, зробивши чимале коло, повертаються нас до теми людини та її світу.) Я лише хочу поміркувати – в найбільш загальній і, визнаю, схематичній формі – про духовні рамки сучасної цивілізації та джерело її нинішньої кризи. І хоча головним предметом моїх міркувань буде політичний, а не екологічний аспект цієї кризи, я, мабуть, проясню свою початкову тезу одним прикладом із царини екології.
Упродовж багатьох століть основою сільського господарства в Європі була родинна ферма. У чеській мові раніше вона звалася grunt, що само по собі вельми цікаво в етимологічному плані. Це слово, яке походить від німецького Grund, в оригіналі означає «ґрунт» або «основу». У чеській мові воно набуло особливої семантичної барви. Як розмовний синонім слова «фундамент» воно наголошує близькість такого господарства до землі, його беззаперечну, традиційну, «задану» автентичність і надійність. Поза сумнівом, родинні ферми ставали джерелом нескінченних соціяльних конфліктів найрізноманітнішого характеру, які постійно загострювалися. Але заразом неможливо заперечувати одного: така ферма була вкорінена в навколишній місцевості, сумірна й гармонійна з нею, її практичність підтверджено працею багатьох поколінь селян та її плодами. Це господарство також мало оптимальну пропорційність масштабу й різновидів усіх своїх атрибутів: полів, галявин, кордонів, лісів, худоби, свійських тварин, криниць, доріг тощо. Віками жодному фермерові не спадало на думку провести науковий аналіз свого господарства. Тим не менше загалом воно являло собою задовільну економічну й екологічну систему, в рамках якої все було сполучено тисячею ниток взаємних осмислених зв’язків, що гарантували його стійкість і стабільність виробництва. На відміну од сьогоднішніх «агрокомплексів», традиційна енергетична ферма була автономна в енергетичному плані. Хоча таке господарство стикалося з різноманітними бідами, не воно становило їх причину: несприятливі погодні умови, загибель худоби, війни та інші катастрофи не були справою рук фермера.
Безсумнівно, сучасні аграрні й суспільні науки також можуть тисячею способів удосконалити сільське господарство: підвищити його продуктивність, скоротити частку тяжкої ручної праці, ліквідувати погані прояви соціальної нерівності на селі. Але це можливо лише в тому разі, якщо модернізація визначається певною скромністю і повагою до загадкової будови природи, а також пов’язаної з нею доречності, невід’ємної од природного світу, особистого досвіду і відповідальності. Модернізація попросту не повинна становити просякнутого зарозумілістю й манією величі вторгнення безособово об’єктивної науки, представленої новоспеченим агрономом або бюрократом, який слугує «науковому світоглядові».
Проте саме це – неприпустиме – сталося в нашій країні, отримавши назву «колективізація». Наче ураган, вона промайнула над чехословацьким селом, перевернувши його догори дриґом. Одним із результатів колективізації були десятки тисяч життів, скалічених в’язницею, кинутих на вівтар «наукової» утопії, яка обіцяла світле майбутнє. З другого боку, рівень соціальних конфліктів і частка виснажливої праці на селі справді знизилися, а продуктивність сільського господарства в кількісному вираженні зросла. Одначе я згадую про це з іншої причини: тридцять років потому як цей ураган зніс традиційні родинні ферми з земної поверхні, вчені здивовано виявляють те, що раніше знав навіть напівписьменний селянин, – люди платять високу ціну за будь-які спроби радикально, раз і назавжди усунути покірно шановані кордони природного світу з його суто особистісними традиціями. Вони неминуче розплачуються за спроби оволодіти природою, не залишивши навіть малої частини її в людських руках, за глузування з її загадок, вони розплачуються за спроби «скасувати» Бога та відігравати його роль. Саме так і сталося в нас. Коли живі загорожі було заорано, а ліси вирубано, зникли вільні птахи – природні, «безкоштовні» захисники посівів од шкідливих комах. Збільшення полів призвело до поступової втрати мільйонів кубометрів орного шару, який накопичувався віками; застосування хімічних добрив і пестицидів призвело до катастрофічного отруєння вирощуваних овочів, ґрунту і води.
Важка сільськогосподарська техніка постійно утрамбовує ґрунт, перекриваючи доступ повітря і тим самим позбавляючи землю плодючості, корови на велетенських молочних фермах страждають на невроз і перестають давати молоко, сільське господарство поглинає дедалі більше зусиль промисловості – воно постійно вимагає техніки, штучних добрив, в умовах місцевої спеціалізації підвищуються транспортні витрати тощо. Одне слово, прогнози на майбутнє просто жахають, і ніхто не знає, які сюрпризи піднесуть нам майбутні роки й десятиліття.
Виникає парадокс: у добу науки й техніки люди переконані в своїй здатності поліпшити власне життя коштом усвідомлення і використання складної будови природи та її законів. Люди думали, що можуть пояснити й підкорити природу, – одначе в результаті вони її нищать і втрачають із нею спадковий зв’язок. Але що чекає людину, відірвану од природи? Зрештою, саме останні наукові відкриття доводять, що людське тіло – лише вельми пожвавлене «перехрестя» мільярдів органічних мікрочастинок, їх складних контактів і взаємодій одна з одною, котрі сукупно утворюють мегаорганізм, що охоплює нашу планету, – ми називаємо його «біосферою».
Винуватити в цьому слід не науку як таку, а пиху людини, що живе в наукову добу. Людина попросту не Бог, і спроби стати Богом тягнуть за собою жорстокі наслідки. Людина усунула абсолютний горизонт своїх стосунків, відкинула особистий «дооб’єктивний» досвід життя в живому світі й «замкнула у ванній» особисту свідомість і сумління як щось суто приватне, котре не стосується нікого іншого. Людина відкинула свою відповідальність як «об’єктивну ілюзію» – і заступила її, як тепер стає ясно, найнебезпечнішою ілюзією серед усіх: фікцією об’єктивності, позбавленою всього конкретно людського, фікцією раціонального розуміння всесвіту й абстрактною схемою «історичної необхідності». На вершину всього цього людина поставила концепцію підданого науковому розрахунку й технічно досяжного «загального добробуту», яку необхідно лише опрацювати в науково-дослідних інститутах і переказати промисловим та бюрократичним «фабрикам» для реалізації. Те, що мільйони людей буде пожертвувано задля цієї ілюзії в науково організованих концтаборах, сучасну людину не хвилює – якщо тільки вона сама не опиниться за колючим дротом і тим самим буде миттєво повернена у свій природний світ. Адже поняття співпереживання належить до цієї «скасованої» царини особистих забобонів, яка поступилася місцем науці, об’єктивності, історичній необхідності, технологіям і бюрократичному апаратові – а останні, безособові, неспроможні турбуватися про будь-що. Вони абстрактні й анонімні, завжди утилітарні, а тому апріорі невинні.
Що ж до майбутнього, то хто хвилюватиметься чи турбуватиметься про це, коли перспектива вічності стала одною з тих речей, що їх замкнено у ванній, а то й зовсім вигнано в царство казок і вигадок? Якщо нинішній учений і думає про те, що буде за двісті років, то лише з позиції незацікавленого спостерігача, котрому, по суті, однаково, що вивчати: метаболізм блохи, радіосигнали пульсарів чи обсяг світових запасів природного газу. А сучасний політик? Він не має жодних причин перейматися майбутнім, особливо якщо це може завадити йому з обранням – звичайно, у тому разі, якщо він мешкає в країні, де проводять вибори.

ІІ

Чеський філософ Вацлав Белоградський переконливо показує, що раціоналістичний дух сучасної науки, ґрунтований на абстрактній логіці й презумпції безособової об’єктивності, має не лише природничо-наукового батька (Ґалілео), але й батька в політиці – Мак’явеллі, котрий уперше сформулював (хоча й з відтінком злої іронії) політичну теорію як раціональну технологію влади. Можна сказати, що при всій складності їхньої історичної еволюції, походження сучасної держави й сучасної політичної влади слід шукати саме тут, тобто знов-таки в тому моменті, коли людський розум починає «визволятися» од людяності, од особистого досвіду, особистого сумління й особистої відповідальності, а значить, і від абсолютного горизонту, з яким у рамках природного світу унікальним чином пов’язана будь-яка відповідальність. Сучасні вчені відсувають убік реальну людину як суб’єкт живого досвіду спілкування зі світом, і те саме – зі ще більшою очевидністю – робить сучасна держава й сучасна політика.
Звичайно, цей процес перетворення влади на щось анонімне і безособове, на просту техніку врядування й маніпуляції, має тисячу масок, варіянтів і проявів. В одному випадку це відбувається таємно і непомітно, у другому – цілком відкрито; в одному випадку це нав’язують нам крадькома, удатними й винахідливими методами, у другому – падає на нас із жорстокою прямотою. Одначе, по суті, щоразу йдеться про одну й ту саму загальну тенденцію. Вона являє собою головну рису сучасної цивілізації, що напряму випливає з її духовної структури, яка пронизує її тисячами переплетених коренів, і навіть подумки невіддільну од її технологічної природи, її масовості, її споживацької орієнтації.
Колись державці й лідери – незалежно від того, чи вони приходили до влади завдяки династичній традиції, волі народу, виграній битві або інтригам – були особистостями в усій своїй своєрідності, котрі ще якоюсь мірою персонально відповідали за свої вчинки – і добрі, і погані. Але в наші часи їм на зміну прийшов управлінець, бюрократ, апаратник – професіональний державець, маніпулятор, майстер технологій управління, маніпуляції та заплутування смислу, гвинтик державного механізму зі строго визначеною наперед роллю. Цей професіональний державець – «безневинний» інструмент «безневинної» анонімної влади, чия легітимність пов’язана з наукою, кібернетикою, ідеологією, законом, абстракцією та об’єктивністю, тобто з усім, окрім особистої відповідальності перед конкретними людьми, перед ближніми. Сучасний політик прозорий: за маскою розсудливості й афектованою дикцією не знайти і сліду людини, вкоріненої в системі природного світу своїми симпатіями, пристрастями, інтересами, особистими думками, ненавистю, хоробрістю або жорстокістю. Усе це він теж замикає у власній ванні. Якщо ми когось і розгледимо за маскою, то це буде лише більш або менш компетентний технолог влади. Система, ідеологія й апарат позбавили нас – як державців, так і підданих – нашого сумління, нашого здорового глузду й природної мови, а значить, і самої людяності. Держави щораз більше нагадують машини, люди перетворюються на статистичні «хори» виборців, виробників, споживачів, хворих, туристів або солдатів. У політиці добро і зло – категорії природного світу, а значить, застарілі пережитки минулого – цілковито втрачають абсолютне значення: єдина мета політичної діяльності – успіх, який підлягає кількісному вимірові. Влада апріорі безневинна, оскільки не виростає зі світу, де слова на кшталт «провини» й «невинності» зберігають свій сенс.
На сьогодні найповнішим утіленням цієї безособової влади стали тоталітарні системи. Як вказує Белоградський, знеособлювання влади, завоювання нею людської свідомості й людської мови успішно прив’язані до позаєвропейської традиції «космологічного» сприйняття імперії (ототожнення імперії як єдиного достеменного центру світу зі світом як таким і уявлення про людину як про її виключну власність). Одначе, як наочно показує поява тоталітарних систем, це не означає, що сама сучасна безособова влада – позаєвропейський феномен. Насправді все є точно навпаки: саме Європа та європейський Захід дали, а в чомусь і нав’язали світові все те, що сьогодні лежить в основі такої влади: природні науки, раціоналізм, сцієнтизм, промислову революцію, та й революцію взагалі як фантастичну абстракцію, вигнання природного світу до ванної, культ споживання, атомну бомбу й марксизм. І саме Європа – демократична Європа – сьогодні приголомшено дивиться в обличчя плодам цього сумнівного «експорту». Це засвідчує дилема сьогоднішнього дня – чи слід протистояти зворотному реекспортові цих колись вивезених із Європи «товарів», чи поступитися йому. Чи слід протиставити ракетам, які тепер націлені на Європу, завдяки тому, що вона свого часу експортувала свій духовний і технічний потенціал, так само або ще більш досконалі ракети, демонструючи тим самим рішучість боронити ті цінності, котрі ще лишилися в Європі, ціною вступу в цілковито аморальну гру, яку їй нав’язують? Чи Європі ліпше відступити у сподіванні, що продемонстрована таким чином відповідальність за долю планети завдяки своїй чарівній силі оволодіє всім світом?
Думаю, в тому, що стосується ставлення Західної Європи до тоталітарних систем, найбільша помилка – це та, що якнайнаочніше проявляється нездатність зрозуміти суть тоталітарних систем як опуклого дзеркала всієї сучасної цивілізації та різкого, можливо, останнього попереджувального сигналу, який закликає до перегляду віддання світової цивілізації самій собі. Якщо ми ігноруємо цей факт, то не так важливо, якої форми набудуть зусилля Європи. Це може бути сприйняття тоталітарних систем у дусі європейської раціоналістичної традиції як своєрідної, пов’язаної з місцевими особливостями спроби досягти загального добра, котрій лише зловмисні люди приписують експансіоністські тенденції. Або в річищі тієї ж раціоналістичної традиції, але цього разу в дусі мак’явелістичного розуміння політики як технології влади, можна розглядати тоталітарні режими як суто зовнішню загрозу від сусідів-експансіоністів, котру можна без зайвих роздумів на цю тему повернути у прийнятні рамки через відповідну демонстрацію сили. Перший варіянт відноситься до людини, яка готова примиритися з тим, що заводська труба димить – хай навіть цей дим спотворює краєвид і виділяє сморід, – оскільки врешті завод слугує добрій справі виробництва необхідних усім товарів. Другий варіянт – аналог думки про те, що дим із труби став результатом простої технічної похибки, яку можна виправити встановленням фільтра чи нейтралізатора.
На ділі, як мені здається, все, на жаль, є значно поважніше. Труба, що бруднить небо, – не просто результат помилки проектувальників, яка піддається виправленню технічними засобами, чи плата за світле споживче майбутнє, а символ цивілізації, котра відкинула абсолют, ігнорує природний світ і зневажає його імперативи. Аналогічним чином, і тоталітарні системи – це попередження про щось поважніше за те, що готовий визнати західний раціоналізм. Передусім вони являють собою опукле дзеркало неминучих наслідків раціоналізму, гротескно утрируване зображення його власних глибинних тенденцій, екстремальне відгалуження його власного розвитку і зловісне породження його власної експансії. Вони – вельми повчальне відбиття кризи самого раціоналізму. Тоталітарні системи – не просто небезпечні сусіди й тим більше не авангардна сила поступу. На жаль, вони, навпаки, – авангард глобальної кризи нинішньої цивілізації, спершу європейської, тоді євроамериканської, і зрештою, загальносвітової. Вони – одна з можливих футурологічних моделей західного світу, не в тому сенсі, що коли-небудь вони нападуть на Захід і завоюють його, а в куди глибшому значенні наочної ілюстрації феномена, який Белоградський називає «есхатологією безособового».
Це тотальне засилля роздутої, анонімно бюрократичної влади, ще не безвідповідальної, але вже такої, що діє за межею сумління, влади, вкоріненої у всюдисущій ідеологічній фікції, здатної раціонально обґрунтовувати що завгодно, жодного разу не чіпаючи істини. Це влада у формі всюдисущої монополії на контроль, репресії та залякування; влада, яка перетворює думку, моральність і приватне життя на монополію держави й тим самим знеособлює їх, влада, яка вже давно перестала бути справою групи державців, котрі чинять сваволю, але вона захоплює і поглинає кожного – аби всі стали її частиною, бодай коштом свого мовчання. Такої влади не має ніхто конкретний, оскільки сама влада володіє всіма; цим чудовиськом не керують люди, а навпаки, воно тягне всіх людей за собою у своєму «об’єктивному» русі – об’єктивному в сенсі відірваності од усіх людських мірил, зокрема людської логіки, а тому цілковито ірраціональному, – до незнаного майбутнього, котре лякає.
Повторюю: тоталітарна влада – це дуже серйозне нагадування сучасній цивілізації. Можливо, десь є генерали, які вважають, що найліпше просто стерти ці системи з земної поверхні, й тоді все буде добре. Але це нічим не відрізняється од історії про потворну дівчину, яка намагається позбутися своєї бридоти, розбивши люстро, яке нагадує про неї. Таке «остаточне рішення» – одне з типових мріянь безособової логіки, здатної (про що нам наочно нагадує сам термін «остаточне рішення») перетворити свої мрії на дійсність і тим самим зробити дійсність кошмаром. Таке рішення не лише не усуне кризи сучасного світу, але – якщо по його втіленні взагалі хтось залишиться живий – тільки ускладнить її. Обтяживши й так важучий «рахунок» нинішньої цивілізації новими мільйонами жертв, він не зупинить її прихованого руху до тоталітаризму, але прискорить його. Це буде Піррова перемога, бо переможці після такого конфлікту неминуче нагадуватимуть переможених куди більше, аніж хто-небудь сьогодні готовий визнати або може уявити. (Ось один маленький приклад: Який велетенський «архіпелаг» ГУЛАГ мусили би побудувати на Заході в ім’я патріотизму, демократії чи поступу, аби вмістити туди всіх, хто відмовиться брати участь у цих зусиллях – або через наївність, або через принцип, страх чи зловмисність!)
Жодного зла ще не вдалося усунути тим, що було пригнічено його симптоми. Адже треба усувати його причину.

ІІІ

Час від часу я маю нагоду поговорити з західними інтелектуалами, які відвідують нашу країну й вирішують включити у програму поїздки візит до дисидента, – хтось через справжній інтерес або бажання зрозуміти й висловити солідарність, інші через просту допитливість. Дисиденти, обіч пам’яток готичної й барокової архітектури, – очевидно, єдине, що може зацікавити чужоземного туриста в нашій одноманітно нудній атмосфері. Ці розмови зазвичай повчальні: я багато дізнаюся й починаю розуміти. Найчастіше мені ставлять такі питання: Невже ви вважаєте, що справді здатні щось змінити – адже вас настільки мало й ви не маєте жодного впливу? Ви проти соціялізму чи лише хочете його вдосконалити? Ви осуджуєте чи підтримуєте розташування в Західній Європі «Першинґів-2» і крилатих ракет? Що ми можемо зробити для вас? Що спонукає чинити так, як ви чините, адже все це приносить вам самі переслідування, в’язницю і жодних помітних результатів? Чи хочете ви, аби у вашій країні знову було поновлено капіталізм?
Ці питання засновані на добрих спонуках, вони виростають із бажання зрозуміти нас і показують, що ті, хто їх ставить, не байдужі до того, яким став і яким буде наш світ.
Проте саме такі й подібні питання знову і знову доводять мені, як глибоко західні інтелектуали не розуміють – і певною мірою нездатні зрозуміти, – що в нас відбувається, до чого ми, так звані дисиденти, прагнемо, і, головне, у чому полягає загальний сенс усього цього. Візьмімо, наприклад, питання: «Що ми можемо зробити для вас?». Звичайно, вони можуть зробити багато: чим більшу підтримку, інтерес і солідарність вільнодумних людей у світі ми маємо, тим менша небезпека, що нас арештують і тим сильніша надія, що наш голос не волатиме надаремно. А втім, у глибині цього питання приховано нерозуміння: зрештою йдеться не про те, аби допомогти нам, купці «дисидентів», якийсь час оминути в’язницю, і навіть не про те, аби допомогти нашим двом народам – чехам і словакам – так повернути, аби жилося ліпше й вільніше: ці народи передусім мусять допомогти самі собі. Вони занадто часто шукали допомоги від інших, занадто сильно залежали від неї й занадто часто їх спостигало розчарування: або їм в останню мить відмовляли в обіцяній допомозі, або вона спричиняла результат, прямо протилежний до їхніх сподівань. А втім, у найглибшому сенсі йдеться про дещо інше: як урятуватися нам усім – і мені, й моєму співрозмовникові. Хіба мова не йде про те, що стосується нас усіх однаковою мірою? Хіба моє неясне майбутнє чи мої надії – це не його неясне майбутнє й надії? Хіба мій арешт – не замах на нього, а ошуканство, жертвою якого він стає, – не замах на мене? Хіба придушення людських прагнень у Празі не є придушенням прагнень усіх людей? Хіба байдужість до того, що відбувається в нас, і навіть ілюзії щодо цього не готують таку ж сумну долю іншим народам? Хіба їхні біди – не наші біди? Річ не в тім, що якийсь чеський дисидент, опинившись у тяжкому становищі, потребує допомоги. Допомогти собі вийти з тяжкого становища я найліпше міг би сам – просто переставши бути «дисидентом». Річ у тім, що говорить нам і що означає доля дисидента і безплідність його зусиль, як вона свідчить про стан, долю, можливості й проблеми нашого світу, про аспекти всього цього, які можуть дати іншим поживу для міркувань, для розуміння своєї, а отже, і нашої спільної долі, послугувати попередженням, викликом, небезпекою або уроком для тих, хто нас відвідує.
Або питання про соціялізм і капіталізм! Признаюся, що воно викликає в мені відчуття, мовби долітає з глибин минулого сторіччя. Мені здається, що ці повністю ідеологізовані й нерідко семантично заплутані категорії вже давно втратили актуальність. Тут доречне інше, глибше питання, котре однаково стосується нас усіх: чи зможемо ми природним чином відродити природний світ як справжню арену політики, знову зробити особистий досвід людей початковою мірою речей, поставити моральність вище за політику і відповідальність вище за наші бажання, надати людському суспільству осмисленості, повернути людській мові змістовність, відновити як осередок будь-якої соціяльної діяльності, самостійне, органічне й повне гідності людське «я», відповідальність за нас, оскільки ми створені для чогось вищого, і здатність пожертвувати якоюсь частиною, а в крайньому разі й усім нашим банальним, квітучим приватним життям – цим «правилом повсякденності», як казав Ян Пáточка, – заради того, що надає сенс нашому існуванню? Насправді не так важливо, з ким випадково чи за місцем мешкання ми маємо справу – з західним менеджером або східним чиновником – у цій боротьбі проти безособової влади, вельми скромній, але такій, що має світове значення. Якщо ми зможемо захистити свою людяність, можливо, з’явиться якась надія – хоча друге зовсім не випливає з першого автоматично – на те, що ми знайдемо якісь більш осмислені способи сполучення наших природних прагнень до спільного ухвалення економічних рішень і гідного соціяльного статусу з перевіреною часом, достеменною рушійною силою будь-якої праці – підприємливістю, яка втілюється за умов справжніх ринкових відносин. Одначе допоки наша людяність залишається беззахисною, нас не врятують жодні технічні або організаційні хитрощі, покликані вдосконалити функціонування економіки, – подібно до того, як установлення фільтра на заводській трубі не запобігає загальній дегуманізації. Урешті, мета існування системи важливіша за характер її функціонування. Кінець кінцем, хіба вона не може цілком добре функціонувати задля тотального руйнування?
Я говорю про це тому, що, дивлячись на світ із того становища, яке дала мені доля, не можу уникнути відчуття: дуже мало людей на Заході ще погано розуміють, про що йдеться нині?
Якщо, наприклад, ми уважно поглянемо на дві основні політичні альтернативи, між котрими сьогодні вагаються західні інтелектуали, стане зрозуміло, що це лише два різні способи провадити одну і ту саму гру, породжену анонімністю влади. Як такі, вони являють собою лише різні шляхи до одного місця призначення – тоталітаризму в світовому масштабі. Один із методів вести гру анонімного розуму – продовжувати грати з загадками матерії, «брати на себе роль Бога», винаходячи й розгортаючи дедалі нові види зброї масового знищення, призначені, звісно, для «захисту демократії», але насправді такі, що все більше знижують демократію до рівня «непридатної для життя фікції», на яку вже давно перетворився соціялізм у нашій частині Європи. Інша форма цієї гри – зовні спокусливий вир, який затягує настільки багато добрих і щирих людей: так звана боротьба за мир. Звичайно, так буває не завжди. Але дуже часто мені здається, що цей вир – справа рук отої самої підступної, всюдисущої знеособленої влади, яка відіграє роль знаряддя поневолення людської свідомості. Будь ласка, зауважте собі, що я говорю про безособовість влади як принцип, у світовому масштабі, у всіх її проявах, а не тільки в Москві – котрій, правду кажучи, просто не до снаги організувати щось таке потужне, як сучасний рух прихильників миру. Тим не менше, чи можна у світі раціоналізму й ідеології вигадати більш вдалий спосіб нейтралізувати чесну, вільнодумну людину (яка є найсерйознішою загрозою будь-якій анонімній владі), ніж запропонувати їй найпростішу тезу серед усіх можливих, і до того ж з усіма очевидними характеристиками благородної мети? Чи можна уявити собі щось, здатне ефективніше надихнути розум, – заволодіти, окупувати, а тоді інтелектуально знешкодити його, – за можливість «боротися проти війни»? Чи є більш хитромудрий метод ошукування людей, ніж ілюзія, начебто вони здатні запобігти війні, намагаючись завадити розташуванню озброєнь, – котрі в будь-якому разі буде розгорнуто? Важко уявити легший шлях до тоталітаризму людського духу. Чим очевидніше стає, що озброєння будуть у будь-якому разі розгорнуті, як заплановано, тим швидше розум людини, яка цілковито присвятила себе тому, аби завадити цьому розгортанню, буде радикалізуватися, піддаватися фанатизмові й, урешті, відчужуватися од самого себе. У підсумку, людина, що вирушила в дорогу через найблагородніші міркування, наприкінці мандрівки опиняється саме там, де її хоче бачити анонімна влада: у колії тоталітарного мислення, де вона не належить сама собі й відмовляється од власного розуму і сумління заради ще однієї «непридатної для життя фікції»! І наразі ця фікція слугує такій меті – незалежно від того, як ми її називаємо – «добробут людей», «соціялізм» або «мир».
Звичайно, коли хтось каже: «Ліпше бути червоним, аніж мертвим», з погляду оборони Заходу та його інтересів у цьому немає нічого доброго. Але з погляду глобальної знеособленої влади, яка долає рамки політичних блоків і, у своїй всюдисущості, являє собою воістину диявольську спокусу, нічого ліпшого не може бути. Це гасло – непомильна ознака, що той, хто його вимовляє, зрікається своєї людської суті. Адже він відмовляється од здатності особисто гарантувати щось більше за себе самого і тим самим пожертвувати, у разі крайньої потреби, самим життям заради того, що дає життю сенс. Якось Паточка зауважив: життя, котре не бажає жертвувати собою заради того, що становить його сенс, не варте того, аби ним жити. Саме у світі таких життів і такого «світу», тобто там, де панує «правило повсякдення», найлегше розпочинаються війни. У такому світі на їхньому шляху не стоять моральні перешкоди, гарантовані мужністю найбільшої самопожертви, там навстіж відчинені двері ірраціональному «забезпеченню наших інтересів». Відсутність героїв, які знають, за що вони помирають, – перший крок на шляху до куп трупів, тих, кого винищують, як худобу на бійні. Гасло «ліпше бути червоним, аніж мертвим» не дратує мене як прояв капітулянтства перед СРСР, але жахає як прояв відмови мешканців Заходу од будь-яких претензій на осмислене життя й прийняття ними безособової влади як такої. Адже справжній сенс цього гасла – на світі не існує нічого такого, за що варто б було віддати життя. Одначе без горизонту найбільшої самопожертви будь-які жертви втрачають сенс. І тоді ніщо нічого не варте. Ніщо не має сенсу. Результатом стає філософія, суть якої – просто відмова од нашої людської сутності. У випадку радянського тоталітаризму така філософія – лише допоміжне знаряддя, що допомагає владі. У західному тоталітаризмі саме вона безпосередньо становить його.
Словом, я не можу позбутися відчуття, що західній культурі куди більше загрожує вона сама, ніж ракети СС-20. Коли один французький лівацький студент зі щирим запалом мовив мені, що ГУЛАГ був платою за ідеали соціялізму, а Солженіцин – лише чоловік, озлоблений на власну долю, я впав у глибоку журбу. Невже Європа не здатна вчитися зі своєї власної історії? Невже цей милий юнак ніколи не зрозуміє, що навіть найбільш багатонадійний проект «загального добра» сам себе прирікає на нелюдськість, тільки-но він вимагає чиєїсь недобровільної смерті – смерті, яка не є усвідомленою самопожертвою заради сенсу життя. Невже він усвідомить це, лише опинившись у якій-небудь копії радянського табору під рідною Тулузою? Невже новомова нашого світу настільки проникла в природну людську мову, що одна людина вже не здатна переказати іншій навіть такої очевидної істини?

IV

Певне, по всій цій жорсткій критиці очікують, що я скажу, щó саме, на мою думку, є осмисленою альтернативою для людей Заходу перед лицем політичних дилем сучасного світу.
Мабуть, як випливає з усього, що я сказав, мені здається, що всі ми – і на Сході, й на Заході – маємо перед собою фундаментальне завдання, з якого мусить виходити вся решта. Це завдання полягає в тому, аби протистояти – пильно, вдумливо й уважно, але заразом із повною самовіддачею, на кожному кроці й усюди – ірраціональному імпульсові анонімної, знеособленої та нелюдської влади: влади ідеологій, систем, апарату, бюрократії, штучної мови й політичних гасел. Ми мусимо чинити опір її всеосяжному, абсолютно відчужувальному тискові, незалежно від того, чи набуває він форми споживання, реклами, репресій, технологій або кліше: усі ці форми – кровні брати фанатизму, виплід тоталітарного мислення. Ми мусимо черпати наші стандарти з нашого природного світу, не звертаючи уваги на глузування, і потверджувати його справжність. Мусимо з покорою мудрих шанувати межі природного світу і ту загадку, яка прихована за ними, визнати, що в ладу буття є щось, що явно перевищує будь-які межі нашого знання. Мусимо знайти зв’язок із абсолютним горизонтом нашого існування, котрий – якщо ми бодай трохи хочемо – постійно будемо відкривати наново і відчувати на власному досвіді. Мусимо робити цінності й імперативи вихідною точкою всіх наших дій, усього нашого особисто засвідченого, відкрито аналізованого, вільного од цензури ідеології прожитого досвіду. Мусимо вірити голосові нашого сумління більше, ніж будь-яким абстрактним міркуванням, і не вигадувати собі відповідальності, окрім тієї, до якої закликає цей голос. Нам не треба соромитися своєї здатності до любові, дружби, солідарності, співчуття і терпимості. Навпаки, ми мусимо визволити ці основоположні виміри нашої людяності з заслання у «приватне життя» і прийняти їх як єдину достеменну вихідну точку осмисленої людської спільності. Мусимо керуватися власним розумом і за будь-яких обставин служити істині як нашому головному особистому досвідові.
Розумію, усе це звучить дуже загально, невизначено і нереалістично, але запевняю вас: ці очевидно наївні слова народжені з суто конкретного і не завжди простого досвіду спілкування зі світом, тому я, коли можна так висловитися, знаю, про що говорю.
Авангард безособової влади, що тягне світ за собою своїм ірраціональним шляхом, оточеним загубленими лісами й марними установками, становлять тоталітарні режими нашого часу. Їх неможливо ігнорувати, виправдовувати, поступатися їм або приймати їхні правила гри, тим самим ставши таким же, як вони. Я переконаний, що найліпше ми можемо протистояти цим режимам, досліджуючи без упереджень, навчаючись у них і чинячи їм опір через те, що ми радикально відрізняємось од них. Ця відмінність народжується в постійній боротьбі зі злом, яке вони, певне, найчіткіше втілюють, але яке існує скрізь, а отже, навіть усередині кожного з нас. Найбільшу небезпеку для цього зла становлять не ракети, націлені на ту або ту державу, а його фундаментальне заперечення в самій структурі сучасного гуманізму: повернення людей до самих себе і до відповідальності за наш світ, нове розуміння прав людини та їх постійне утвердження, опір будь-яким проявам знеособленої влади, що прагне стати над добром і злом, всюди й завжди, незалежно від того, як вона маскує свої хитрощі й маніпуляції – навіть якщо діє під гаслом захисту від тоталітарних систем.
Найліпший спосіб опору тоталітаризмові – попросту вигнати його з нашої душі, з наших обставин, з нашої землі, з життя сучасного людства. Найліпша допомога всім, хто потерпає від тоталітарних режимів, – протистояти злу, яке втілює тоталітарна система, з якого вона черпає свою силу, яке підживлює її «авангард». Якщо такого авангарду немає, якщо немає екстремістської втечі, з котрої він може вирости, система не матиме на що опертися. Відроджена відповідальність людей – найприродніша перешкода на шляху будь-якої безвідповідальності. Якби, приміром, духовний і технічний потенціял передових країн поширювався зі справжньою відповідальністю, а не лише під тиском егоїстичної жадоби наживи, ми змогли би запобігти безвідповідальному перетворенню його плодів на зброю масового знищення. Безсумнівно, куди більше сенсу боротися з причинами, а не просто реагувати на наслідки, коли, зазвичай, єдина можлива відповідь так само аморальна. Простувати цим шляхом – означає далі поширювати по світу порок безвідповідальності й тим самим створювати те ж отруйне середовище, де пишно квітне тоталітаризм.
Я виступаю за «антиполітичну політику», тобто політику, що сприймається не як технологія влади й маніпулювання, не як кібернетична система керування людськими істотами й не як майстерність прагматика, а як один із шляхів пошуку і досягнення осмисленого життя, захисту такого життя і служіння йому. Виступаю за політику як практичну мораль, як служіння істині, як, по суті, людське і вимірюване людськими мірками піклування про наших ближніх. Так, цей підхід у нашому світі є вкрай непрактичним і заледве застосовним до повсякденного життя. Але я не бачу ліпшої альтернативи.

V

Коли мене судили, й потім, відбуваючи свій термін, я на власному досвіді переконався, яке величезне значення і добру силу має міжнародна солідарність. Буду вічно вдячний за всі її прояви. Одначе не думаю, що ми – ті, хто прагне говорити правду за наших умов, – перебуваємо в «асиметричному» становищі, або що тільки ми мусимо просити допомоги й чекати на неї, що ми не можемо самі надати допомогу тим, хто допомагає нам.
Я переконаний: те, що в країнах радянського блоку називається «інакодумством», являє собою унікальний досвід сучасності – досвід життя на самому бастіоні знеособленої влади. І ці «інакодумці» не лише можуть, а й зобов’язані аналізувати свій досвід, розповідати про нього й переказувати його тим, кому пощастило не відчути всього того на собі. Отже, ми також маємо змогу якось допомогти тим, хто допомагає нам, допомогти їм у наших спільних інтересах, в інтересах людства.
Те, що я називаю «антиполітичною політикою», – один із найважливіших результатів аналізу цього досвіду. Ефективне втілення цієї ідеї можливе – навіть якщо через сам характер такої політики обміркувати її наслідки заздалегідь неможливо. Її результати, поза сумнівом, будуть докорінно відрізнятися од того, що на Заході вважають критеріями успіху в політиці. Ті наслідки приховані, непрямі, мають довготерміновий характер і тяжко піддаються вимірюванню: нерідко вони існують лише в невидимому просторі суспільної свідомості, підсвідомості й сумління, і практично неможливо визначити їх значимість у цій сфері й ступінь їхнього внеску в розвиток соціуму. Проте стає очевидним – і думаю, що цей висновок має найважливіше загальнолюдське значення, – що одна людина, здавалося б, безсила, якщо вона привселюдно вимовить слово правди й готова відповідати за нього всією своєю істотою та самим життям, готова заплатити за нього високу ціну, має, як не дивно, більший вплив, аніж тисячі анонімних виборців – хоча формально її позбавлено права голосу. Стає очевидним, що навіть у сьогоднішньому світі, особливо на тому відкритому бастіоні, де вітри віють найдужче, люди здатні протиставити власний досвід і природний світ «безневинній» владі, й тим самим показати, що вона винна, – як це зробив автор «Архіпелагу ГУЛАГ». Стає очевидним, що правда і моральність можуть стати новими відправними точками в політиці й навіть сьогодні мають безсумнівну політичну силу. Попередження одного сміливого вченого, якого заслали кудись у провінцію і якого тероризує підбурене суспільство, чути через кордони континентів: воно апелює до можновладців цього світу набагато сильніше за всі потуги цілих бригад найманих пропагандистів, які мовби говорять самі з собою. Стає очевидним, що суто особисті поняття на кшталт добра і зла зберігають свій однозначний сенс і здатні похитнути начебто непорушну владу з усіма її арміями солдатів, поліціянтів та урядників. Стає очевидним, що політика жодним чином не повинна залишатися цариною професіоналів і що однісінький електрик, який слухається вірного поклику серця, шанує щось більше за самого себе, і вільний од страху, здатний вплинути на саму історію своєї країни.
Так, «антиполітична політика» – політика «знизу», політика людська, а не апаратна, політика, що йде від серця, а не виростає з абстрактних тез, – можлива. Невипадково цей обнадійливий досвід отримано саме тут, на нашому понурому бастіоні. Живучи за «правилом повсякдення», ми повинні спуститися на саме дно криниці, аби побачити зорі.
Говорячи про «Хартію-77», Ян Паточка вживав формулювання «солідарність приголомшених». Він думав про тих, хто насмілюється чинити опір безособовій владі, кидати їй виклик єдиною зброєю, що вони мають, – власною людяністю. Хіба перспектива ліпшого майбутнього цього світу не залежить від певної «міжнародної спільноти приголомшених», яка не визнає державних кордонів, політичних систем і силових блоків, яка стоїть обіч традиційної політичної гри, не претендує на звання і посади, прагне перетворити на реальну політичну силу той феномен, з якого кепкують технологи влади – людське сумління?

Від автора: «Цю промову було написано для виступу в Тулузькому університеті, де я виголосив би її на церемонії присвоєння мені почесного докторського ступеня – якби був там присутній…»
На церемонії, що відбулася в Університеті Тулузи Ле-Мірей 14 травня 1984 року, промову Гавела зачитав англійський драматург Том Стоппард.