Переклав Василь Білоцерківський

(З книжки "Життя Россіні")

Раз мене познайомили з одним старим переписувачем із військового бюро, який мав рідкісний музичний слух; коли нам випадало проходити з ним повз майстерню мулярів, розташовану неподалік якоїсь великої будівлі, то достатньо було попросити його точно вказати, які звуки видає каміння, по котрому робітник б’є молотом, як він одразу ж називав їхні нотні позначення, причому не бувало випадку, аби він помилявся. Тільки-но він чув катеринку, що фальшивить, як такт за тактом називав ті ноти, що спотворив цей злощасний інструмент. Так само успішно він визначає скрип блока, невміло прилагодженого до верхньої частини підйомного крана, який насилу справляється з важким вантажем, або тріщання погано змазаного колеса сільського воза. Само собою зрозуміло, що мій новий друг одразу відзначає найменшу помилку, якої припустився могутній оркестр; він називає фальшиву ноту й інструмент, що її видав. Особа, яка мене представила йому, запропонувала мені заспівати одну арію; не знаю, чи було це простою випадковістю або вигадано зумисне, але ця арія містила кілька сумнівних звуків. Присутній при цьому музикант ураз виявив їх у нотному записі, який за дві хвилини старий переписувач представив невдатному співакові. Ця дивовижна людина записує щойно проспівану арію зовсім так само, як дитина записує байку Лафонтена, коли хто-небудь із друзів просить її про це, аби випробувати її знання. Якщо арія, котру ви співаєте, дуже довга, переписувач, боячись її забути, просить вас перервати спів, аби дати йому час записати почуте. Я не говоритиму про різні інші випробування, з якими мій друг упорався так само успішно. Усі звуки в природі для нього – не щось інше, а виразна мова (у тому, що стосується їхнього суто звукового боку), яку він записує без найменших труднощів, одначе нічого в ній не розуміючи. Мені здається, важко знайти вухо, більш сприйнятливе до звуків і одночасно більш нечутливе до краси, якої вони можуть бути сповнені.
Цей бідний переписувач, який, подібно до п. Бельмена у п’єсі «Життя канцелярії», має спокійне і щасливе обличчя і який налічує позаду тридцять або сорок років старанної праці, – один із найбільш сухих і нечутливих людей. Звуки для нього – тільки шум; музика – мова цілковито доступна, але беззмістовна. Над усіма симфоніями, як на мене, він віддає перевагу стукові каміння, яке обтесує молоток муляра. Як пробу йому, було, надсилали квитки на один і той самий вечір до Лувуа й Одеона, до Великої опери й Порт-Сен-Мартена; він завжди обирав той театр, де не співають. Певно, музика не приносить йому жодного задоволення, коли не рахувати того, що вона дає йому змогу вправляти свій талант визначника звуків. Варто лише почати з ним розмову на більш піднесену тему або розповісти йому про якийсь учинок, котрий бодай скільки-небудь піднімається над середнім рівнем, як він простодушно повторює, причому кілька разів: «Яка навіженість!» Це людина напрочуд прозаїчна.
Заразом при дворі принца Єжена [1], віцекороля Італії, усі знали молодого венеційця графа ***, людину, чия хоробрість доходила до героїзму; за подвиги його було призначено ад’ютантом принца. Цей приємний молодий чоловік не лише не був здатний визначати звуки, але не міг навіть повторити чотирьох нот поспіль без того, аби жахливим чином не сфальшивити. Найдивовижніше було те, що про всьому цьому він любив музику з такою пристрастю, яку рідко можна спіткати навіть в Італії. Видно було, що вкупі з найрізноманітнішими успіхами музика складає невід’ємну і вельми суттєву частину його щасливого життя.
Запевняють, що граф Галленберґ, автор балетної музики, яка заповнювала антракти між діями опер Россіні в ту пору, коли вони становили славу театру Сан-Карло, людина, чия музика ледве не так само популярна, як і творіння молодого композитора, насилу може відрізнити фальшиву ноту од правильної.
Такі крайнощі трапляються рідко, але саме з них, разом із різноманітними проміжними відтінками, утворюються всі категорії любителів музики. Одні з них – музичні педанти, так само несамовиті, як і вчені на «ус» [2], з душею, відданою марнославству, грошам і праці; ці люди мають дивовижну здатність розпізнавати звуки й різні лади; але ці звуки зовсім не є для них порухом душі, не викликають у їхній пам’яті жодних пристрастей або відтінків пристрастей. Це знавці музики, найбільш учені й найбільш незворушні; ніколи не піддаючись жодним захопленням, вони не здатні відійти од того, що вивчили одного разу; а головне, вони не мусять червоніти за перебільшення, – що їх випадково висловили не ті, хто повинен, – які потім приносять стільки сорому достеменним любителям музики.
Порівняно з іншими ці люди видаються невігласами, і з ними трапляються доволі смішні історії. Це буває тоді, коли вони впадають у крайній педантизм і готові йти на брехню, аби тільки показати, що вони розуміються на нотах і класифікації звуків. У Франції їм достатньо лише заговорити про божественне мистецтво, якому вони завдячують найсильнішими насолодами, і вони неминуче промовлять якусь учену дурість, із котрої потім усі сміються; зазвичай це яка-небудь думка, узята з Рейші [3], котру вони засвоїли тільки наполовину. Я легко розпізнаю обидві ці категорії у глядацькій залі Лувуа. У справжніх любителів, наприклад, завжди можна знайти якусь недоладність у туалеті, тоді як любитель-педант завжди являє собою вершину піклування і порядку, навіть у день першої вистави, коли отримання пристойного місця вартує великого труду. Розчулений любитель зазвичай не може приховати свого хвилювання і, починаючи говорити в непідхожу хвилину, викликає цим насмішки стриманих людей; його гнів лише посилює їхню радість; він плутає всі імена і дати, тоді як сухий педант виблискує поруч нього і коштом нього, даючи трохи менш недбало, аніж він це робить завжди, учені історичні довідки, усі подробиці, що стосуються співу акторок, які за останні двадцять років виступали в італійському театрі, усі дати дебютів або постановок тощо і тощо. Наш бідний любитель потрапляє у смішне становище ще й тому, що в ньому є риси французького характеру. Навіщо говорити? Навіщо входити в контакти з тим, хто здатний загасити і захват і будь-яке почуття? Що скажуть інші?! Погляньте на любителя в театрі Сан-Карло або Ла Скала: увесь віддаючись хвилюванню, яке його опанувало; не думаючи про те, аби судити, і ще менше про те, аби сказати красиву фразу щодо тільки-но почутого, він і не згадує про свого сусіда, він узагалі не має наміру справляти враження на нього; він навіть не бачить, чи сидить хтось обіч нього. Він занурений у споглядальний екстаз, і інші люди лише завадили б йому насолодитися всією душею, спричиняючи в ньому нетерпіння і гнів. Інколи він щось голосно викрикує, а тоді знову поринає у своє понуре і глибоке мовчання. Якщо він вибиває такт, якщо він робить якісь рухи, то це означає, що його насолода цим посилюється. Його рот напіввідкритий, на усіх рисах його обличчя лежить відбиток утоми чи, краще сказати, відсутності наснаги; усе його життя – в очах, але якщо йому говорять про це, то у своїй ненависті до інших людей він прикриває очі рукою.
Багато славетних співаків належать до числа тих любителів, чий прототип представлено в особі мого переписувача, присяжного визначника звуків, що їх видає обтесуване каміння. Це звичайні люди: доля дала їм добрий слух, чудовий голос і сильні груди.
Якщо з плином часу вони наберуться розуму, то вміють прикинутися чуттєвими й захопленими; вони часто говорять про геніяльність і ставлять бюст Моцарта на своєму бюро з червоного дерева. У Парижі, аби дотриматися всього цього, вони навіть не потребують розуму: вони беруть готові фрази з газет, а бюст їм привозить мебельник.
Другий любитель, навпаки, нічого не розуміє в нотах, і, між іншим, більша частина їх комбінацій, навіть найпростіших, у його очах не щось інше, а прояв відтінків почуття, сильний і виразний. Ніщо для нього не дорівняється переконливості цієї мови, і оскільки наш бідний любитель музики не зіпсований острахом виявитися гіршим за інших, він неподільно віддається її стихії. Моцарт – володар його душі; двадцятьма тактами він занурює його у мрійливий стан, і найпересічніші події цього світу починають повертатися до нього своєю ніжною і зворушливою стороною, наприклад, смерть собаки, яку розчавив фіякр на вулиці Ришельє.

1. Ежен Боґарне (1781–1824) – французький військово-політичний діяч, князь, дивізійний генерал. 1805 р. Наполеон призначив його віцекоролем Італії. Під час «Ста днів» Бонапарта не підтримав його, отримавши ранг пера від Луї XVIII. Потім відійшов од політичної діяльності. – Прим. перекл.
2. У добу, коли вчені писали свої наукові праці латинською мовою, вони мали звичай латинізувати свої прізвища, додаючи до них закінчення «ус» для надання їм більшої поважності. – Прим. перекл.
3. Антон Рейша (1770–1836) – чеський і французький композитор, теоретик, педагог. Автор класичних духових квінтетів, збірки фуг, інших творів. Написав відому свого часу фундаментальну працю з композиції. Мав багато учнів, серед яких – Ференц Ліст, Гектор Берліоз, Сезар Франк. – Прим. перекл.