Ми можемо фантазувати.

Але фантазії займають незначну частину нашого життя.

Більший час ми знаходимося в реальному світі. А цей реальний світ є тією незначною частиною від нашого загального духовного життя, яке розривається смертями так само, як ми констатуваннями факту обривань мрійливих думок виходимо із цих фантазій у "реальне життя". Воно є мить, обірвана смертю, аби знову перейти в духовне життя – вічність, обробити інформацію, яка є родовим і минулим, що сконцентровано йде в Космос з тієї планети чи субстанції, де проходить нарощення розуму.

Великий мозок – Космос живиться завдяки нашим еволюціонізуючим мізкам, які борються. Тому легко сказати, що є марними ці земні радощі, досягнення й кар’єри, що ми робимо тут, на землі, переступаючи подекуди через нашу мораль, яка стримує нас від зайвої трати часу. Природа просто дає нам можливість помріяти, пофантазувати тут, на землі, звідти, де ми є вічними. Це мить. Позаяк час кругом є непостійним, коливаючим, то нам здається вічним наше сьогоднішнє життя так само, як коли ми фантазуємо і забуваємося про реальність і живемо там, але мало, бо реальність кличе нас прокинутись.

Чи можна сказати, що є найбільш цінним? Багатство чи скепсис, у яких може перебувати людина? Ні. Єдине, що людина не може залишити і передати комусь у спадщину, – це вона сама, її душа, розум, шляхи його творчого розвитку. Вона є фактом, що удосконалюється у житті. І тому розум, який закодований у дусі, що пливе після смерті у Космос, є вічним, тим, що розвивається.

Блаженством є розуміти і відчувати мить освітлення чимось новим, ґеніальним, якоюсь думкою, гіпотезою, яка раптом для тебе самого виявляється аксіомою, раніше невідомою так явно.

Серпень 1995 р.