«Коли сходить Місяць
Дзвони німіють,
І відкриваються стежі
Серед дрімучих хащів…»

(Федеріко Гарсіа Лорка)

Босоногі мешканці лісу
Збирають білі камінчики –
Округлі, як яйця птахів –
Отих, що розтанули в небі –
Синьому, наче сни форелі:
На руїнах гнилих імперій
Мурують нові світи:
Заново. Від самого початку.
Синьоокі діти півночі
Рудочубі – малюють на шкірі
Відшліфованій сімома вітрами
Знаки казкової вічності.
Хтось там новим апостолом
Віщує їм про прийдешнє,
Хтось дарує їм віру
Принесену в козячій торбі –
Дірявішій за епоху.
А хтось декламує Євангеліє
Демосфеном з палаючим поглядом –
Їм – дітям простору,
Онукам Борея нестримного,
Їм – людям вогню.
І там – на руїнах імперій
Огидних, як все рабське
Діти північних варварів
Співають пеан про високе,
Про чисте, прозоре і вільне.
Діти моря і лісу,
Вітру і хвиль високих,
Володарі довгих мечів
На руїнах потворних імперій
Зорали нову ниву
І сіють тверді зерна
Жита – хліба майбутнього.