
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.02
13:41
Ще день малює гарне щось:
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
2025.09.02
12:17
Небувале, довгождане,
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
2025.09.02
08:19
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Для "оживленн
2025.09.01
23:38
О, літо! Йди! Мені тебе не шкода!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
2025.09.01
22:21
Мій голос обірвався у зеніті,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
2025.09.01
12:07
Із Бориса Заходера
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
2025.09.01
09:47
Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
2025.09.01
05:51
В частоколі останніх років
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
2025.09.01
00:32
Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
2025.08.31
22:37
Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
2025.08.31
22:13
Всесвітній холод, як тюрма німа.
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
2025.08.31
19:04
Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
2025.08.31
18:30
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
2025.08.31
14:23
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
2025.08.31
14:03
Сидить Петрик у кімнаті, а надворі злива.
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
2025.08.31
12:34
Глядача цікавого містер Кайт
Усяко розважає на трамплінові
І Гендерсони будуть теж
Щойно Пабло Фанкез Феа одплескав їм
Над людом і кіньми й підв’язками
Урешті через бочку з огнем на споді!
У цей спосіб містер Кей кидає свій виклик!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Усяко розважає на трамплінові
І Гендерсони будуть теж
Щойно Пабло Фанкез Феа одплескав їм
Над людом і кіньми й підв’язками
Урешті через бочку з огнем на споді!
У цей спосіб містер Кей кидає свій виклик!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Передмова до книжки Олександра Сушка "Берегиня"
Короткі розповіді про різноманітні події – від кумедних до трагічних. Тут і фантастика-фентезі, і повнокровний український гумор (ним просякнуті всі есеї, крім хіба трагічних), і в'їдлива сатира (переважно політична та навкололітературна), і висока напруга найсильніших людських почуттів.
Здається, саме в цих творах, написаних переважно в останні роки, найповніше розкривається талант О.Сушка: уміння подати історію так, щоб читач не хотів її закінчення, а шукав продовження в якомусь із наступних есеїв.
Наприклад, як у циклі про Берегиню, який дав назву книзі. Персонажі ланцюжка історій стають рідними вже на другому творі, а в селі, де вони мешкають, і собі хочеться оселитися, бо там і природа, і добросусідство, і чарівні істоти, і загалом – свій власний світ, який якщо й не відокремлений повністю від усіх напастей сьогодення, проте уміє від них успішно відбиватися – і за допомогою магії також. У цьому світі можна вилікувати практично будь-яку хворобу – чари ж! Можна знайти в лісі чупакабру й подружитися з нею. Можна приятелювати з вовкулакою та тримати вдома чарівного кота, який за потреби перетворюється на чудовисько й відганяє непрошених гостей…
В есеях, які мають виразне політично-сатиричине забарвлення, сучасний читач легко впізнає персонажів українського політичного олімпу – нахабних, аморальних і безпринципних «господарів життя», для яких немає ніяких перешкод на шляху до найбруднішої мети. Немає ні совісті, ні добра, ні любові, ні справедливості, ні честі. Не зупиняють їх ні поламані людські долі, ні людські життя – через усе переступають, рвучись до влади й грошей.
Так само легко ідентифікуються образи «митців»-графоманів у розповідях про літературне «житіє». Сатиричне вміння автора вимальовує яскраві шаржовані образи нездар, які більш за все прагнуть слави геніїв і не здатні об’єктивно оцінити свої здібності, зате поважно повчають усіх навколо, як творити «нетлінки».
Окремі есеї, очевидно, можуть стати свідченнями доби, адже мають певну історичну вартість, розповідаючи про реальні події з життя сучасних авторові політичних діячів і великих митців – В’ячеслава Чорновола, Дмитра Павличка, Ліни Костенко…
Книга О.Сушка «Берегиня» – це зібрання різних за жанрами й тематикою творів. Але їх об’єднує чітка життєва позиція автора: жити треба так, щоб було все чесно, щоб було добро/доброта й не було зла, щоб було весело й «на повну». Щоб матері народжували, а не вбивали ненародженими своїх дітей. Щоб владоможці знали: треба дбати про людей, а не обкрадати й обманювати їх. Щоб у кожного була історична пам’ять, бо треба точно знати, де друг, а де ворог. Щоб довкілля для людини було другом, родичем, а не джерелом наживи, яке можна безкарно знищувати. Щоб мистецтво – так мистецтво, а не спосіб вивищитися над оточенням, здобути слави – заслуженої чи ні. Щоб усе було правильно, по-справжньому, відкрито, без брехні. І – красиво. І щоб була Любов. До природи, до людей, до цього прекрасного світу.
Здається, що в мороці сучасності, коли всі ці прості й зрозумілі цінності на кожному кроці заперечують, нівелюють, перевертають із ніг на голову, книжка Олександра Сушка стає таким собі джерелом світла, надією на повернення до правди. А її герої – лицарями-охоронцями усього доброго й справжнього, що іще залишилося в цьому світі.
2001-го року журнал «Київ» явив світові повість Олександра Сушка «Два роки». Передмова Дмитра Павличка починалася (перепрошую за тавтологію) зі слів: «Олександр Сушко починається»…
Минуло майже два десятки літ, а твір, не претендуючи на щось дуже виняткове, цікавий і сьогодні. Можна було б цю повість віднести до категорії літературних фактів, які вже відбулися, але...
Час має свої закони. Події, описані в повісті, – прелюдія до дикої ворожнечі між народами колишнього СРСР. І її персонажі сьогодні є активними учасниками російсько-української війни. А може, брали участь і в російсько-грузинській та російсько-чеченських… Саме з такої позиції варто сприймати цей твір. І те, що повісті бракує універсалізму, не перекреслює її громадянської та художньої значущості.
Проба пера О.Сушка в середній прозі нині є цікавою з точки зору історичної, зокрема для поколінь українців, які виросли вже в пострадянському просторі. А ще більше інтересу твір викликає з точки зору своєї актуальності – і в царині націй та націоналізмів, і в царині людських стосунків, і в царині абсурду тоталітарного суспільства, привид якого на початку ХХІ століття маячить не лише над колишніми й сучасними колоніями москвинської імперії, але й уже практично над цілим світом.
Просто, у хронологічному порядку викладаючи події, автор розповідає про два роки служби молодого українця в радянській армії. Для тих, хто в курсі, сюжет розгортається в цілком сподіваній колії: безправність солдата, незахищеність від дідівщини, із часом – зміни в статусі від «духа» до «дєда»… Тема строкової служби в радянській армії – не найпопулярніша в українській літературі. А повість Сушка особлива ще й тим, що написана з гумором, щиро по-українськи – і мовно, і культурно, і загалом світоглядно.
Головний герой – юний киянин, наївний, як і кожний випускник радянської школи 80-х, але разом із тим суто по-наськи практичний та навіть хитруватий у житейських питаннях. І, як невдовзі переконується читач, без цієї практичності-хитруватості (читай: природної пристосованості до життя) в нелюдських умовах «наймирнішої та найгуманнішої в світі» савєцької армії вижити було важко.
1968 року до лав радянської армії вперше були призвані «зеки» – засуджені кримінальні злочинці. Відбулося це через брак призовників, викликаний демографічною катастрофою – наслідком Другої світової війни. А наслідком цього призову, законодавчо закріпленого у жовтні 1967 року, стала так звана дідівщина. По суті, це було перенесення ієрархії світу криміналу на сприятливий ґрунт іще однієї в’язниці чи то зони – армії. Із часом життєвий уклад злочинців успішно поширився на всю територію СРСР, бо та потворна держава й так уже давно була тюрмою народів, якою її правонаступниця РФ залишається досі, прагнучи загарбати й перетворити на зону весь світ. І сьогодні цей монстр побудований достоту так, як злочинне угруповання: на вершині – пахан, під ним – лакузи-шістки. Як у Московії, Російській імперії (згадаймо «Сон» Т.Шевченка) – так і досі. Той самий жорсткий «демократичний централізм» – для тих, хто в темі.
Саме явищу дідівщини, яка ґрунтується на національних відносинах, в основному присвячена повість О.Сушка «Два роки». Жодний твір про савєцьку армію ніяк не зміг би обійти цю тему, адже злочинна ієрархія стала справжньою суттю, справжньою доктриною того війська, принаймні тієї частини, яка стосується солдатчини.
Головний герой повісті, він же оповідач, страждає від знущань і побоїв, як і його товариші. Можливо, дещо менше, бо має міцний характер та міцні кулаки. Він витримує все й таки не дає принизити себе остаточно, а зберігає гідність і завойовує загальну повагу.
А потім стає свідком та учасником різних і драматичних, і кумедних подій у житті солдатів.
Розповідь від першої особи дозволяє авторові наблизити читача, буквально включити його в сюжет.
Яскраві образи різних типів солдат і офіцерів автор створює кількома мазками, показуючи особливо характерні риси, виразні грані вдачі персонажа.
Короткі відступи Олександра Сушка, уже сьогоднішнього, ведуть до широких узагальнень щодо стосунків між людьми – представниками різних націй, щодо ролі радянської влади в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі (розхвалюваний нинішніми адептами СРСР радянський «інтернаціоналізм») та наслідків цих процесів у сьогоденні.
Повість не захоплює з перших рядків, але й не відпускає, змушує читати далі. А потім читач несподівано для самого себе усвідомлює, що живе одним життям із цими солдатами, звезеними з усього Союзу в оренбурзькі степи, де колись відбував заслання й наш Великий Кобзар (автор зумів виразно передати й місцевий колорит та особливості клімату тих непривітних для українця земель). А сюжетна напруга зростає, і нібито мало пов’язані між собою події таки ведуть до жорстокої кульмінації.
Ця повість - могильний набат по вмираючому СРСР і засторога українським воїнам, які ведуть нині виснажливу і затяжну війну з нашим одвічним ворогом – Росією.
Світлана Козаченко, викладач, літредактор
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Передмова до книжки Олександра Сушка "Берегиня"
…щоб була Любов
Світлана Козаченко
Першу частину книжки прози О.Сушка складають есеї, як сам автор визначає жанр цих творів. Мабуть, їх можна назвати й новелами. Суть не в жанрі.Короткі розповіді про різноманітні події – від кумедних до трагічних. Тут і фантастика-фентезі, і повнокровний український гумор (ним просякнуті всі есеї, крім хіба трагічних), і в'їдлива сатира (переважно політична та навкололітературна), і висока напруга найсильніших людських почуттів.
Здається, саме в цих творах, написаних переважно в останні роки, найповніше розкривається талант О.Сушка: уміння подати історію так, щоб читач не хотів її закінчення, а шукав продовження в якомусь із наступних есеїв.
Наприклад, як у циклі про Берегиню, який дав назву книзі. Персонажі ланцюжка історій стають рідними вже на другому творі, а в селі, де вони мешкають, і собі хочеться оселитися, бо там і природа, і добросусідство, і чарівні істоти, і загалом – свій власний світ, який якщо й не відокремлений повністю від усіх напастей сьогодення, проте уміє від них успішно відбиватися – і за допомогою магії також. У цьому світі можна вилікувати практично будь-яку хворобу – чари ж! Можна знайти в лісі чупакабру й подружитися з нею. Можна приятелювати з вовкулакою та тримати вдома чарівного кота, який за потреби перетворюється на чудовисько й відганяє непрошених гостей…
В есеях, які мають виразне політично-сатиричине забарвлення, сучасний читач легко впізнає персонажів українського політичного олімпу – нахабних, аморальних і безпринципних «господарів життя», для яких немає ніяких перешкод на шляху до найбруднішої мети. Немає ні совісті, ні добра, ні любові, ні справедливості, ні честі. Не зупиняють їх ні поламані людські долі, ні людські життя – через усе переступають, рвучись до влади й грошей.
Так само легко ідентифікуються образи «митців»-графоманів у розповідях про літературне «житіє». Сатиричне вміння автора вимальовує яскраві шаржовані образи нездар, які більш за все прагнуть слави геніїв і не здатні об’єктивно оцінити свої здібності, зате поважно повчають усіх навколо, як творити «нетлінки».
Окремі есеї, очевидно, можуть стати свідченнями доби, адже мають певну історичну вартість, розповідаючи про реальні події з життя сучасних авторові політичних діячів і великих митців – В’ячеслава Чорновола, Дмитра Павличка, Ліни Костенко…
Книга О.Сушка «Берегиня» – це зібрання різних за жанрами й тематикою творів. Але їх об’єднує чітка життєва позиція автора: жити треба так, щоб було все чесно, щоб було добро/доброта й не було зла, щоб було весело й «на повну». Щоб матері народжували, а не вбивали ненародженими своїх дітей. Щоб владоможці знали: треба дбати про людей, а не обкрадати й обманювати їх. Щоб у кожного була історична пам’ять, бо треба точно знати, де друг, а де ворог. Щоб довкілля для людини було другом, родичем, а не джерелом наживи, яке можна безкарно знищувати. Щоб мистецтво – так мистецтво, а не спосіб вивищитися над оточенням, здобути слави – заслуженої чи ні. Щоб усе було правильно, по-справжньому, відкрито, без брехні. І – красиво. І щоб була Любов. До природи, до людей, до цього прекрасного світу.
Здається, що в мороці сучасності, коли всі ці прості й зрозумілі цінності на кожному кроці заперечують, нівелюють, перевертають із ніг на голову, книжка Олександра Сушка стає таким собі джерелом світла, надією на повернення до правди. А її герої – лицарями-охоронцями усього доброго й справжнього, що іще залишилося в цьому світі.
2001-го року журнал «Київ» явив світові повість Олександра Сушка «Два роки». Передмова Дмитра Павличка починалася (перепрошую за тавтологію) зі слів: «Олександр Сушко починається»…
Минуло майже два десятки літ, а твір, не претендуючи на щось дуже виняткове, цікавий і сьогодні. Можна було б цю повість віднести до категорії літературних фактів, які вже відбулися, але...
Час має свої закони. Події, описані в повісті, – прелюдія до дикої ворожнечі між народами колишнього СРСР. І її персонажі сьогодні є активними учасниками російсько-української війни. А може, брали участь і в російсько-грузинській та російсько-чеченських… Саме з такої позиції варто сприймати цей твір. І те, що повісті бракує універсалізму, не перекреслює її громадянської та художньої значущості.
Проба пера О.Сушка в середній прозі нині є цікавою з точки зору історичної, зокрема для поколінь українців, які виросли вже в пострадянському просторі. А ще більше інтересу твір викликає з точки зору своєї актуальності – і в царині націй та націоналізмів, і в царині людських стосунків, і в царині абсурду тоталітарного суспільства, привид якого на початку ХХІ століття маячить не лише над колишніми й сучасними колоніями москвинської імперії, але й уже практично над цілим світом.
Просто, у хронологічному порядку викладаючи події, автор розповідає про два роки служби молодого українця в радянській армії. Для тих, хто в курсі, сюжет розгортається в цілком сподіваній колії: безправність солдата, незахищеність від дідівщини, із часом – зміни в статусі від «духа» до «дєда»… Тема строкової служби в радянській армії – не найпопулярніша в українській літературі. А повість Сушка особлива ще й тим, що написана з гумором, щиро по-українськи – і мовно, і культурно, і загалом світоглядно.
Головний герой – юний киянин, наївний, як і кожний випускник радянської школи 80-х, але разом із тим суто по-наськи практичний та навіть хитруватий у житейських питаннях. І, як невдовзі переконується читач, без цієї практичності-хитруватості (читай: природної пристосованості до життя) в нелюдських умовах «наймирнішої та найгуманнішої в світі» савєцької армії вижити було важко.
1968 року до лав радянської армії вперше були призвані «зеки» – засуджені кримінальні злочинці. Відбулося це через брак призовників, викликаний демографічною катастрофою – наслідком Другої світової війни. А наслідком цього призову, законодавчо закріпленого у жовтні 1967 року, стала так звана дідівщина. По суті, це було перенесення ієрархії світу криміналу на сприятливий ґрунт іще однієї в’язниці чи то зони – армії. Із часом життєвий уклад злочинців успішно поширився на всю територію СРСР, бо та потворна держава й так уже давно була тюрмою народів, якою її правонаступниця РФ залишається досі, прагнучи загарбати й перетворити на зону весь світ. І сьогодні цей монстр побудований достоту так, як злочинне угруповання: на вершині – пахан, під ним – лакузи-шістки. Як у Московії, Російській імперії (згадаймо «Сон» Т.Шевченка) – так і досі. Той самий жорсткий «демократичний централізм» – для тих, хто в темі.
Саме явищу дідівщини, яка ґрунтується на національних відносинах, в основному присвячена повість О.Сушка «Два роки». Жодний твір про савєцьку армію ніяк не зміг би обійти цю тему, адже злочинна ієрархія стала справжньою суттю, справжньою доктриною того війська, принаймні тієї частини, яка стосується солдатчини.
Головний герой повісті, він же оповідач, страждає від знущань і побоїв, як і його товариші. Можливо, дещо менше, бо має міцний характер та міцні кулаки. Він витримує все й таки не дає принизити себе остаточно, а зберігає гідність і завойовує загальну повагу.
А потім стає свідком та учасником різних і драматичних, і кумедних подій у житті солдатів.
Розповідь від першої особи дозволяє авторові наблизити читача, буквально включити його в сюжет.
Яскраві образи різних типів солдат і офіцерів автор створює кількома мазками, показуючи особливо характерні риси, виразні грані вдачі персонажа.
Короткі відступи Олександра Сушка, уже сьогоднішнього, ведуть до широких узагальнень щодо стосунків між людьми – представниками різних націй, щодо ролі радянської влади в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі (розхвалюваний нинішніми адептами СРСР радянський «інтернаціоналізм») та наслідків цих процесів у сьогоденні.
Повість не захоплює з перших рядків, але й не відпускає, змушує читати далі. А потім читач несподівано для самого себе усвідомлює, що живе одним життям із цими солдатами, звезеними з усього Союзу в оренбурзькі степи, де колись відбував заслання й наш Великий Кобзар (автор зумів виразно передати й місцевий колорит та особливості клімату тих непривітних для українця земель). А сюжетна напруга зростає, і нібито мало пов’язані між собою події таки ведуть до жорстокої кульмінації.
Ця повість - могильний набат по вмираючому СРСР і засторога українським воїнам, які ведуть нині виснажливу і затяжну війну з нашим одвічним ворогом – Росією.
Світлана Козаченко, викладач, літредактор
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію