
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.09
22:26
Чи є сенс шукати дівчину
на базарі, на торжищі,
де все купується і продається?
Ти загубив дівчину
за масками повсякденного
життя, у хаосі століть,
а тепер шукаєш її,
як єдино потрібний маяк,
на базарі, на торжищі,
де все купується і продається?
Ти загубив дівчину
за масками повсякденного
життя, у хаосі століть,
а тепер шукаєш її,
як єдино потрібний маяк,
2025.10.09
21:47
Той, хто по смерті захоче розшукать мене,
серед мурашок поспішних хай шукає
або ж серед кошлатих бджілок.
Змалку трудитись звик, як і вони,
тож залюбки до них прилину…
…Люблю пісні ще з повоєнної пори,
коли дівчата з хлопцями на колодках
козацький
серед мурашок поспішних хай шукає
або ж серед кошлатих бджілок.
Змалку трудитись звик, як і вони,
тож залюбки до них прилину…
…Люблю пісні ще з повоєнної пори,
коли дівчата з хлопцями на колодках
козацький
2025.10.09
20:59
Закричав болотяний бугай
І шаманка вдарила у бубон...
Я хотів інакше, але знай:
Що було – ніколи вже не буде.
Гай дубовий листям шелестить,
Кидає багаття в небо іскри...
Ти продовж оцю останню мить
І шаманка вдарила у бубон...
Я хотів інакше, але знай:
Що було – ніколи вже не буде.
Гай дубовий листям шелестить,
Кидає багаття в небо іскри...
Ти продовж оцю останню мить
2025.10.09
20:04
Хан не встигне іще й чхнути у Бахчисараї,
А козаки запорозькі уже про то знають.
Тож не встиг він ще подумать у похід рушати
На Угорщину – не прямо, а через Карпати,
Тобто через Україну – вже козаки взнали
І ту вістку королеві одразу й послали.
Нач
А козаки запорозькі уже про то знають.
Тож не встиг він ще подумать у похід рушати
На Угорщину – не прямо, а через Карпати,
Тобто через Україну – вже козаки взнали
І ту вістку королеві одразу й послали.
Нач
2025.10.09
15:56
КУЛЯ, ЯКА ПОЧИНАЄ ГРУ.
ДЕМОС РУСОС, ЯКИЙ не НЕ.
УЯВА ПОГОРБЛЕНА.
ПРИЗВОЛЯЩЕ дівчинки під назвою НАДІЯ.
У КИЄВІ усі КИЇ.
ТИ теж КИЙ, який ганяє КУЛЬКУ,
коли довкіл роздирливо зіпає:
ДЕМОС РУСОС, ЯКИЙ не НЕ.
УЯВА ПОГОРБЛЕНА.
ПРИЗВОЛЯЩЕ дівчинки під назвою НАДІЯ.
У КИЄВІ усі КИЇ.
ТИ теж КИЙ, який ганяє КУЛЬКУ,
коли довкіл роздирливо зіпає:
2025.10.09
13:39
Я шпарку заб’ю, через неї дощить
Спиняючи свої думки
Все кудись-то
Заклею ці тріщини в дверях атож
Спиняючи свої думки
Все кудись-то
Спиняючи свої думки
Все кудись-то
Заклею ці тріщини в дверях атож
Спиняючи свої думки
Все кудись-то
2025.10.09
12:49
Яскравими фарбами осінь
Забарвлює стихлі гаї
І міцно бере верболози
В холодні обійми свої.
Дощем затяжним умиває
Від пилу дороги пусті,
А потім тумани безкраї
Лаштує на кожній путі.
Забарвлює стихлі гаї
І міцно бере верболози
В холодні обійми свої.
Дощем затяжним умиває
Від пилу дороги пусті,
А потім тумани безкраї
Лаштує на кожній путі.
2025.10.09
12:18
Ти вмієш слухати мене роками поспіль.
Ти вмієш слухати мовчання навіть дужче.
Ми можем намовчатись разом вдосталь,
Допоки спілкуватимуться душі.
Юнацьких, ми позбавлені ілюзій,
І зайвої поспішності у рухах.
Ласуєм почуттям, неначе смузі
І обираєм
Ти вмієш слухати мовчання навіть дужче.
Ми можем намовчатись разом вдосталь,
Допоки спілкуватимуться душі.
Юнацьких, ми позбавлені ілюзій,
І зайвої поспішності у рухах.
Ласуєм почуттям, неначе смузі
І обираєм
2025.10.09
09:47
Сьогодні, 9 жовтня, йому могло би виповнитися 85 років. Але він пішов у захмар’я сорокарічним.
Можливо, такі яскраві особистості конче потрібні не лише тут…
До речі, одна з львівських вулиць носить його ім‘я.
Дві маленькі зелені фари
висвітлюють шл
Можливо, такі яскраві особистості конче потрібні не лише тут…
До речі, одна з львівських вулиць носить його ім‘я.
Дві маленькі зелені фари
висвітлюють шл
2025.10.08
22:17
Давно я не був
на залізничному вокзалі.
Узимку він промерзає
до самих глибин,
як серце печалі.
Вокзал став для мене
землею обітованою,
куди спрямовані мої мрії,
на залізничному вокзалі.
Узимку він промерзає
до самих глибин,
як серце печалі.
Вокзал став для мене
землею обітованою,
куди спрямовані мої мрії,
2025.10.08
16:12
Я сьогодні відкрив Америку!
Та не ту, що Колумбом знайдена,
Не могутню й блискучу з телеку,
а старим імпотентом займану.
Її тіло, колись привабливе,
У вбранні дивувало вродою,
Та всередині – вся оманлива
І тепер виглядає хвойдою.
Та не ту, що Колумбом знайдена,
Не могутню й блискучу з телеку,
а старим імпотентом займану.
Її тіло, колись привабливе,
У вбранні дивувало вродою,
Та всередині – вся оманлива
І тепер виглядає хвойдою.
2025.10.08
16:12
Я сьогодні відкрив Америку!
Та не ту, що Колумбом знайдена,
Не могутню й блискучу з телеку,
а старим імпотентом займану.
Її тіло, колись привабливе,
У вбранні дивувало вродою,
Та всередині – вся оманлива
І тепер виглядає хвойдою.
Та не ту, що Колумбом знайдена,
Не могутню й блискучу з телеку,
а старим імпотентом займану.
Її тіло, колись привабливе,
У вбранні дивувало вродою,
Та всередині – вся оманлива
І тепер виглядає хвойдою.
2025.10.08
15:15
Перед осінню ніби винною
Почуваюся без вини.
Розлітається павутиною
Перший зАзимок слюдяний.
І жовтневого дня короткого
Багровиння снує клубки.
Кривда в них примостилась котиком
Почуваюся без вини.
Розлітається павутиною
Перший зАзимок слюдяний.
І жовтневого дня короткого
Багровиння снує клубки.
Кривда в них примостилась котиком
2025.10.08
13:20
грудня 2025 року
Норвезький Нобелівський комітет
винесе рішення:
«нікому з глав держав
не присуджувати премію миру».
До такого рішення
потенційні члени комітету
прийшли заздалегідь,
ознайомившись з дослідженнями
міжнародної групи науковц
2025.10.08
11:12
Колись бункери були прихистком героїв, а нині по бункерах рятує шкуру якесь пуйло.
У майбутньому вивчення історії рашизму буде справою не політологів, а паразитологів.
Право сильного сильне, але не праве.
Малодушним завжди мало загублених душ.
2025.10.08
06:14
Зранку за вікнами осінь
Хлюпає нудно дощем, -
Плани зруйновано зовсім,
Душу охоплює щем.
Тільки корити не стану
Час дощовитий ніяк, -
Осінь - обманлива пані, -
Знати повинен усяк...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Хлюпає нудно дощем, -
Плани зруйновано зовсім,
Душу охоплює щем.
Тільки корити не стану
Час дощовитий ніяк, -
Осінь - обманлива пані, -
Знати повинен усяк...
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Передмова до книжки Олександра Сушка "Берегиня"
Короткі розповіді про різноманітні події – від кумедних до трагічних. Тут і фантастика-фентезі, і повнокровний український гумор (ним просякнуті всі есеї, крім хіба трагічних), і в'їдлива сатира (переважно політична та навкололітературна), і висока напруга найсильніших людських почуттів.
Здається, саме в цих творах, написаних переважно в останні роки, найповніше розкривається талант О.Сушка: уміння подати історію так, щоб читач не хотів її закінчення, а шукав продовження в якомусь із наступних есеїв.
Наприклад, як у циклі про Берегиню, який дав назву книзі. Персонажі ланцюжка історій стають рідними вже на другому творі, а в селі, де вони мешкають, і собі хочеться оселитися, бо там і природа, і добросусідство, і чарівні істоти, і загалом – свій власний світ, який якщо й не відокремлений повністю від усіх напастей сьогодення, проте уміє від них успішно відбиватися – і за допомогою магії також. У цьому світі можна вилікувати практично будь-яку хворобу – чари ж! Можна знайти в лісі чупакабру й подружитися з нею. Можна приятелювати з вовкулакою та тримати вдома чарівного кота, який за потреби перетворюється на чудовисько й відганяє непрошених гостей…
В есеях, які мають виразне політично-сатиричине забарвлення, сучасний читач легко впізнає персонажів українського політичного олімпу – нахабних, аморальних і безпринципних «господарів життя», для яких немає ніяких перешкод на шляху до найбруднішої мети. Немає ні совісті, ні добра, ні любові, ні справедливості, ні честі. Не зупиняють їх ні поламані людські долі, ні людські життя – через усе переступають, рвучись до влади й грошей.
Так само легко ідентифікуються образи «митців»-графоманів у розповідях про літературне «житіє». Сатиричне вміння автора вимальовує яскраві шаржовані образи нездар, які більш за все прагнуть слави геніїв і не здатні об’єктивно оцінити свої здібності, зате поважно повчають усіх навколо, як творити «нетлінки».
Окремі есеї, очевидно, можуть стати свідченнями доби, адже мають певну історичну вартість, розповідаючи про реальні події з життя сучасних авторові політичних діячів і великих митців – В’ячеслава Чорновола, Дмитра Павличка, Ліни Костенко…
Книга О.Сушка «Берегиня» – це зібрання різних за жанрами й тематикою творів. Але їх об’єднує чітка життєва позиція автора: жити треба так, щоб було все чесно, щоб було добро/доброта й не було зла, щоб було весело й «на повну». Щоб матері народжували, а не вбивали ненародженими своїх дітей. Щоб владоможці знали: треба дбати про людей, а не обкрадати й обманювати їх. Щоб у кожного була історична пам’ять, бо треба точно знати, де друг, а де ворог. Щоб довкілля для людини було другом, родичем, а не джерелом наживи, яке можна безкарно знищувати. Щоб мистецтво – так мистецтво, а не спосіб вивищитися над оточенням, здобути слави – заслуженої чи ні. Щоб усе було правильно, по-справжньому, відкрито, без брехні. І – красиво. І щоб була Любов. До природи, до людей, до цього прекрасного світу.
Здається, що в мороці сучасності, коли всі ці прості й зрозумілі цінності на кожному кроці заперечують, нівелюють, перевертають із ніг на голову, книжка Олександра Сушка стає таким собі джерелом світла, надією на повернення до правди. А її герої – лицарями-охоронцями усього доброго й справжнього, що іще залишилося в цьому світі.
2001-го року журнал «Київ» явив світові повість Олександра Сушка «Два роки». Передмова Дмитра Павличка починалася (перепрошую за тавтологію) зі слів: «Олександр Сушко починається»…
Минуло майже два десятки літ, а твір, не претендуючи на щось дуже виняткове, цікавий і сьогодні. Можна було б цю повість віднести до категорії літературних фактів, які вже відбулися, але...
Час має свої закони. Події, описані в повісті, – прелюдія до дикої ворожнечі між народами колишнього СРСР. І її персонажі сьогодні є активними учасниками російсько-української війни. А може, брали участь і в російсько-грузинській та російсько-чеченських… Саме з такої позиції варто сприймати цей твір. І те, що повісті бракує універсалізму, не перекреслює її громадянської та художньої значущості.
Проба пера О.Сушка в середній прозі нині є цікавою з точки зору історичної, зокрема для поколінь українців, які виросли вже в пострадянському просторі. А ще більше інтересу твір викликає з точки зору своєї актуальності – і в царині націй та націоналізмів, і в царині людських стосунків, і в царині абсурду тоталітарного суспільства, привид якого на початку ХХІ століття маячить не лише над колишніми й сучасними колоніями москвинської імперії, але й уже практично над цілим світом.
Просто, у хронологічному порядку викладаючи події, автор розповідає про два роки служби молодого українця в радянській армії. Для тих, хто в курсі, сюжет розгортається в цілком сподіваній колії: безправність солдата, незахищеність від дідівщини, із часом – зміни в статусі від «духа» до «дєда»… Тема строкової служби в радянській армії – не найпопулярніша в українській літературі. А повість Сушка особлива ще й тим, що написана з гумором, щиро по-українськи – і мовно, і культурно, і загалом світоглядно.
Головний герой – юний киянин, наївний, як і кожний випускник радянської школи 80-х, але разом із тим суто по-наськи практичний та навіть хитруватий у житейських питаннях. І, як невдовзі переконується читач, без цієї практичності-хитруватості (читай: природної пристосованості до життя) в нелюдських умовах «наймирнішої та найгуманнішої в світі» савєцької армії вижити було важко.
1968 року до лав радянської армії вперше були призвані «зеки» – засуджені кримінальні злочинці. Відбулося це через брак призовників, викликаний демографічною катастрофою – наслідком Другої світової війни. А наслідком цього призову, законодавчо закріпленого у жовтні 1967 року, стала так звана дідівщина. По суті, це було перенесення ієрархії світу криміналу на сприятливий ґрунт іще однієї в’язниці чи то зони – армії. Із часом життєвий уклад злочинців успішно поширився на всю територію СРСР, бо та потворна держава й так уже давно була тюрмою народів, якою її правонаступниця РФ залишається досі, прагнучи загарбати й перетворити на зону весь світ. І сьогодні цей монстр побудований достоту так, як злочинне угруповання: на вершині – пахан, під ним – лакузи-шістки. Як у Московії, Російській імперії (згадаймо «Сон» Т.Шевченка) – так і досі. Той самий жорсткий «демократичний централізм» – для тих, хто в темі.
Саме явищу дідівщини, яка ґрунтується на національних відносинах, в основному присвячена повість О.Сушка «Два роки». Жодний твір про савєцьку армію ніяк не зміг би обійти цю тему, адже злочинна ієрархія стала справжньою суттю, справжньою доктриною того війська, принаймні тієї частини, яка стосується солдатчини.
Головний герой повісті, він же оповідач, страждає від знущань і побоїв, як і його товариші. Можливо, дещо менше, бо має міцний характер та міцні кулаки. Він витримує все й таки не дає принизити себе остаточно, а зберігає гідність і завойовує загальну повагу.
А потім стає свідком та учасником різних і драматичних, і кумедних подій у житті солдатів.
Розповідь від першої особи дозволяє авторові наблизити читача, буквально включити його в сюжет.
Яскраві образи різних типів солдат і офіцерів автор створює кількома мазками, показуючи особливо характерні риси, виразні грані вдачі персонажа.
Короткі відступи Олександра Сушка, уже сьогоднішнього, ведуть до широких узагальнень щодо стосунків між людьми – представниками різних націй, щодо ролі радянської влади в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі (розхвалюваний нинішніми адептами СРСР радянський «інтернаціоналізм») та наслідків цих процесів у сьогоденні.
Повість не захоплює з перших рядків, але й не відпускає, змушує читати далі. А потім читач несподівано для самого себе усвідомлює, що живе одним життям із цими солдатами, звезеними з усього Союзу в оренбурзькі степи, де колись відбував заслання й наш Великий Кобзар (автор зумів виразно передати й місцевий колорит та особливості клімату тих непривітних для українця земель). А сюжетна напруга зростає, і нібито мало пов’язані між собою події таки ведуть до жорстокої кульмінації.
Ця повість - могильний набат по вмираючому СРСР і засторога українським воїнам, які ведуть нині виснажливу і затяжну війну з нашим одвічним ворогом – Росією.
Світлана Козаченко, викладач, літредактор
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Передмова до книжки Олександра Сушка "Берегиня"
…щоб була Любов
Світлана Козаченко
Першу частину книжки прози О.Сушка складають есеї, як сам автор визначає жанр цих творів. Мабуть, їх можна назвати й новелами. Суть не в жанрі.Короткі розповіді про різноманітні події – від кумедних до трагічних. Тут і фантастика-фентезі, і повнокровний український гумор (ним просякнуті всі есеї, крім хіба трагічних), і в'їдлива сатира (переважно політична та навкололітературна), і висока напруга найсильніших людських почуттів.
Здається, саме в цих творах, написаних переважно в останні роки, найповніше розкривається талант О.Сушка: уміння подати історію так, щоб читач не хотів її закінчення, а шукав продовження в якомусь із наступних есеїв.
Наприклад, як у циклі про Берегиню, який дав назву книзі. Персонажі ланцюжка історій стають рідними вже на другому творі, а в селі, де вони мешкають, і собі хочеться оселитися, бо там і природа, і добросусідство, і чарівні істоти, і загалом – свій власний світ, який якщо й не відокремлений повністю від усіх напастей сьогодення, проте уміє від них успішно відбиватися – і за допомогою магії також. У цьому світі можна вилікувати практично будь-яку хворобу – чари ж! Можна знайти в лісі чупакабру й подружитися з нею. Можна приятелювати з вовкулакою та тримати вдома чарівного кота, який за потреби перетворюється на чудовисько й відганяє непрошених гостей…
В есеях, які мають виразне політично-сатиричине забарвлення, сучасний читач легко впізнає персонажів українського політичного олімпу – нахабних, аморальних і безпринципних «господарів життя», для яких немає ніяких перешкод на шляху до найбруднішої мети. Немає ні совісті, ні добра, ні любові, ні справедливості, ні честі. Не зупиняють їх ні поламані людські долі, ні людські життя – через усе переступають, рвучись до влади й грошей.
Так само легко ідентифікуються образи «митців»-графоманів у розповідях про літературне «житіє». Сатиричне вміння автора вимальовує яскраві шаржовані образи нездар, які більш за все прагнуть слави геніїв і не здатні об’єктивно оцінити свої здібності, зате поважно повчають усіх навколо, як творити «нетлінки».
Окремі есеї, очевидно, можуть стати свідченнями доби, адже мають певну історичну вартість, розповідаючи про реальні події з життя сучасних авторові політичних діячів і великих митців – В’ячеслава Чорновола, Дмитра Павличка, Ліни Костенко…
Книга О.Сушка «Берегиня» – це зібрання різних за жанрами й тематикою творів. Але їх об’єднує чітка життєва позиція автора: жити треба так, щоб було все чесно, щоб було добро/доброта й не було зла, щоб було весело й «на повну». Щоб матері народжували, а не вбивали ненародженими своїх дітей. Щоб владоможці знали: треба дбати про людей, а не обкрадати й обманювати їх. Щоб у кожного була історична пам’ять, бо треба точно знати, де друг, а де ворог. Щоб довкілля для людини було другом, родичем, а не джерелом наживи, яке можна безкарно знищувати. Щоб мистецтво – так мистецтво, а не спосіб вивищитися над оточенням, здобути слави – заслуженої чи ні. Щоб усе було правильно, по-справжньому, відкрито, без брехні. І – красиво. І щоб була Любов. До природи, до людей, до цього прекрасного світу.
Здається, що в мороці сучасності, коли всі ці прості й зрозумілі цінності на кожному кроці заперечують, нівелюють, перевертають із ніг на голову, книжка Олександра Сушка стає таким собі джерелом світла, надією на повернення до правди. А її герої – лицарями-охоронцями усього доброго й справжнього, що іще залишилося в цьому світі.
2001-го року журнал «Київ» явив світові повість Олександра Сушка «Два роки». Передмова Дмитра Павличка починалася (перепрошую за тавтологію) зі слів: «Олександр Сушко починається»…
Минуло майже два десятки літ, а твір, не претендуючи на щось дуже виняткове, цікавий і сьогодні. Можна було б цю повість віднести до категорії літературних фактів, які вже відбулися, але...
Час має свої закони. Події, описані в повісті, – прелюдія до дикої ворожнечі між народами колишнього СРСР. І її персонажі сьогодні є активними учасниками російсько-української війни. А може, брали участь і в російсько-грузинській та російсько-чеченських… Саме з такої позиції варто сприймати цей твір. І те, що повісті бракує універсалізму, не перекреслює її громадянської та художньої значущості.
Проба пера О.Сушка в середній прозі нині є цікавою з точки зору історичної, зокрема для поколінь українців, які виросли вже в пострадянському просторі. А ще більше інтересу твір викликає з точки зору своєї актуальності – і в царині націй та націоналізмів, і в царині людських стосунків, і в царині абсурду тоталітарного суспільства, привид якого на початку ХХІ століття маячить не лише над колишніми й сучасними колоніями москвинської імперії, але й уже практично над цілим світом.
Просто, у хронологічному порядку викладаючи події, автор розповідає про два роки служби молодого українця в радянській армії. Для тих, хто в курсі, сюжет розгортається в цілком сподіваній колії: безправність солдата, незахищеність від дідівщини, із часом – зміни в статусі від «духа» до «дєда»… Тема строкової служби в радянській армії – не найпопулярніша в українській літературі. А повість Сушка особлива ще й тим, що написана з гумором, щиро по-українськи – і мовно, і культурно, і загалом світоглядно.
Головний герой – юний киянин, наївний, як і кожний випускник радянської школи 80-х, але разом із тим суто по-наськи практичний та навіть хитруватий у житейських питаннях. І, як невдовзі переконується читач, без цієї практичності-хитруватості (читай: природної пристосованості до життя) в нелюдських умовах «наймирнішої та найгуманнішої в світі» савєцької армії вижити було важко.
1968 року до лав радянської армії вперше були призвані «зеки» – засуджені кримінальні злочинці. Відбулося це через брак призовників, викликаний демографічною катастрофою – наслідком Другої світової війни. А наслідком цього призову, законодавчо закріпленого у жовтні 1967 року, стала так звана дідівщина. По суті, це було перенесення ієрархії світу криміналу на сприятливий ґрунт іще однієї в’язниці чи то зони – армії. Із часом життєвий уклад злочинців успішно поширився на всю територію СРСР, бо та потворна держава й так уже давно була тюрмою народів, якою її правонаступниця РФ залишається досі, прагнучи загарбати й перетворити на зону весь світ. І сьогодні цей монстр побудований достоту так, як злочинне угруповання: на вершині – пахан, під ним – лакузи-шістки. Як у Московії, Російській імперії (згадаймо «Сон» Т.Шевченка) – так і досі. Той самий жорсткий «демократичний централізм» – для тих, хто в темі.
Саме явищу дідівщини, яка ґрунтується на національних відносинах, в основному присвячена повість О.Сушка «Два роки». Жодний твір про савєцьку армію ніяк не зміг би обійти цю тему, адже злочинна ієрархія стала справжньою суттю, справжньою доктриною того війська, принаймні тієї частини, яка стосується солдатчини.
Головний герой повісті, він же оповідач, страждає від знущань і побоїв, як і його товариші. Можливо, дещо менше, бо має міцний характер та міцні кулаки. Він витримує все й таки не дає принизити себе остаточно, а зберігає гідність і завойовує загальну повагу.
А потім стає свідком та учасником різних і драматичних, і кумедних подій у житті солдатів.
Розповідь від першої особи дозволяє авторові наблизити читача, буквально включити його в сюжет.
Яскраві образи різних типів солдат і офіцерів автор створює кількома мазками, показуючи особливо характерні риси, виразні грані вдачі персонажа.
Короткі відступи Олександра Сушка, уже сьогоднішнього, ведуть до широких узагальнень щодо стосунків між людьми – представниками різних націй, щодо ролі радянської влади в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі (розхвалюваний нинішніми адептами СРСР радянський «інтернаціоналізм») та наслідків цих процесів у сьогоденні.
Повість не захоплює з перших рядків, але й не відпускає, змушує читати далі. А потім читач несподівано для самого себе усвідомлює, що живе одним життям із цими солдатами, звезеними з усього Союзу в оренбурзькі степи, де колись відбував заслання й наш Великий Кобзар (автор зумів виразно передати й місцевий колорит та особливості клімату тих непривітних для українця земель). А сюжетна напруга зростає, і нібито мало пов’язані між собою події таки ведуть до жорстокої кульмінації.
Ця повість - могильний набат по вмираючому СРСР і засторога українським воїнам, які ведуть нині виснажливу і затяжну війну з нашим одвічним ворогом – Росією.
Світлана Козаченко, викладач, літредактор
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію