
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.06
10:12
Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
2025.07.06
05:16
Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
2025.07.05
21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
2025.07.05
19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
2025.07.05
10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
2025.07.05
06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
2025.07.04
17:34
Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
2025.07.04
16:53
До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
2025.07.04
12:09
Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
2025.07.04
06:37
Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
2025.07.03
21:54
Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
2025.07.03
21:10
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
2025.07.03
10:35
поки ти сковзаєш за браму снів
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
2025.07.03
08:50
У ніч на 29 червня під час відбиття масованої повітряної атаки рф на літаку F-16 загинув
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
2025.07.03
05:38
Ще мліє ніч перед відходом
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.
2025.07.02
21:58
Чоловік ховався у хащах мороку,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Передмова до книжки Олександра Сушка "Берегиня"
Короткі розповіді про різноманітні події – від кумедних до трагічних. Тут і фантастика-фентезі, і повнокровний український гумор (ним просякнуті всі есеї, крім хіба трагічних), і в'їдлива сатира (переважно політична та навкололітературна), і висока напруга найсильніших людських почуттів.
Здається, саме в цих творах, написаних переважно в останні роки, найповніше розкривається талант О.Сушка: уміння подати історію так, щоб читач не хотів її закінчення, а шукав продовження в якомусь із наступних есеїв.
Наприклад, як у циклі про Берегиню, який дав назву книзі. Персонажі ланцюжка історій стають рідними вже на другому творі, а в селі, де вони мешкають, і собі хочеться оселитися, бо там і природа, і добросусідство, і чарівні істоти, і загалом – свій власний світ, який якщо й не відокремлений повністю від усіх напастей сьогодення, проте уміє від них успішно відбиватися – і за допомогою магії також. У цьому світі можна вилікувати практично будь-яку хворобу – чари ж! Можна знайти в лісі чупакабру й подружитися з нею. Можна приятелювати з вовкулакою та тримати вдома чарівного кота, який за потреби перетворюється на чудовисько й відганяє непрошених гостей…
В есеях, які мають виразне політично-сатиричине забарвлення, сучасний читач легко впізнає персонажів українського політичного олімпу – нахабних, аморальних і безпринципних «господарів життя», для яких немає ніяких перешкод на шляху до найбруднішої мети. Немає ні совісті, ні добра, ні любові, ні справедливості, ні честі. Не зупиняють їх ні поламані людські долі, ні людські життя – через усе переступають, рвучись до влади й грошей.
Так само легко ідентифікуються образи «митців»-графоманів у розповідях про літературне «житіє». Сатиричне вміння автора вимальовує яскраві шаржовані образи нездар, які більш за все прагнуть слави геніїв і не здатні об’єктивно оцінити свої здібності, зате поважно повчають усіх навколо, як творити «нетлінки».
Окремі есеї, очевидно, можуть стати свідченнями доби, адже мають певну історичну вартість, розповідаючи про реальні події з життя сучасних авторові політичних діячів і великих митців – В’ячеслава Чорновола, Дмитра Павличка, Ліни Костенко…
Книга О.Сушка «Берегиня» – це зібрання різних за жанрами й тематикою творів. Але їх об’єднує чітка життєва позиція автора: жити треба так, щоб було все чесно, щоб було добро/доброта й не було зла, щоб було весело й «на повну». Щоб матері народжували, а не вбивали ненародженими своїх дітей. Щоб владоможці знали: треба дбати про людей, а не обкрадати й обманювати їх. Щоб у кожного була історична пам’ять, бо треба точно знати, де друг, а де ворог. Щоб довкілля для людини було другом, родичем, а не джерелом наживи, яке можна безкарно знищувати. Щоб мистецтво – так мистецтво, а не спосіб вивищитися над оточенням, здобути слави – заслуженої чи ні. Щоб усе було правильно, по-справжньому, відкрито, без брехні. І – красиво. І щоб була Любов. До природи, до людей, до цього прекрасного світу.
Здається, що в мороці сучасності, коли всі ці прості й зрозумілі цінності на кожному кроці заперечують, нівелюють, перевертають із ніг на голову, книжка Олександра Сушка стає таким собі джерелом світла, надією на повернення до правди. А її герої – лицарями-охоронцями усього доброго й справжнього, що іще залишилося в цьому світі.
2001-го року журнал «Київ» явив світові повість Олександра Сушка «Два роки». Передмова Дмитра Павличка починалася (перепрошую за тавтологію) зі слів: «Олександр Сушко починається»…
Минуло майже два десятки літ, а твір, не претендуючи на щось дуже виняткове, цікавий і сьогодні. Можна було б цю повість віднести до категорії літературних фактів, які вже відбулися, але...
Час має свої закони. Події, описані в повісті, – прелюдія до дикої ворожнечі між народами колишнього СРСР. І її персонажі сьогодні є активними учасниками російсько-української війни. А може, брали участь і в російсько-грузинській та російсько-чеченських… Саме з такої позиції варто сприймати цей твір. І те, що повісті бракує універсалізму, не перекреслює її громадянської та художньої значущості.
Проба пера О.Сушка в середній прозі нині є цікавою з точки зору історичної, зокрема для поколінь українців, які виросли вже в пострадянському просторі. А ще більше інтересу твір викликає з точки зору своєї актуальності – і в царині націй та націоналізмів, і в царині людських стосунків, і в царині абсурду тоталітарного суспільства, привид якого на початку ХХІ століття маячить не лише над колишніми й сучасними колоніями москвинської імперії, але й уже практично над цілим світом.
Просто, у хронологічному порядку викладаючи події, автор розповідає про два роки служби молодого українця в радянській армії. Для тих, хто в курсі, сюжет розгортається в цілком сподіваній колії: безправність солдата, незахищеність від дідівщини, із часом – зміни в статусі від «духа» до «дєда»… Тема строкової служби в радянській армії – не найпопулярніша в українській літературі. А повість Сушка особлива ще й тим, що написана з гумором, щиро по-українськи – і мовно, і культурно, і загалом світоглядно.
Головний герой – юний киянин, наївний, як і кожний випускник радянської школи 80-х, але разом із тим суто по-наськи практичний та навіть хитруватий у житейських питаннях. І, як невдовзі переконується читач, без цієї практичності-хитруватості (читай: природної пристосованості до життя) в нелюдських умовах «наймирнішої та найгуманнішої в світі» савєцької армії вижити було важко.
1968 року до лав радянської армії вперше були призвані «зеки» – засуджені кримінальні злочинці. Відбулося це через брак призовників, викликаний демографічною катастрофою – наслідком Другої світової війни. А наслідком цього призову, законодавчо закріпленого у жовтні 1967 року, стала так звана дідівщина. По суті, це було перенесення ієрархії світу криміналу на сприятливий ґрунт іще однієї в’язниці чи то зони – армії. Із часом життєвий уклад злочинців успішно поширився на всю територію СРСР, бо та потворна держава й так уже давно була тюрмою народів, якою її правонаступниця РФ залишається досі, прагнучи загарбати й перетворити на зону весь світ. І сьогодні цей монстр побудований достоту так, як злочинне угруповання: на вершині – пахан, під ним – лакузи-шістки. Як у Московії, Російській імперії (згадаймо «Сон» Т.Шевченка) – так і досі. Той самий жорсткий «демократичний централізм» – для тих, хто в темі.
Саме явищу дідівщини, яка ґрунтується на національних відносинах, в основному присвячена повість О.Сушка «Два роки». Жодний твір про савєцьку армію ніяк не зміг би обійти цю тему, адже злочинна ієрархія стала справжньою суттю, справжньою доктриною того війська, принаймні тієї частини, яка стосується солдатчини.
Головний герой повісті, він же оповідач, страждає від знущань і побоїв, як і його товариші. Можливо, дещо менше, бо має міцний характер та міцні кулаки. Він витримує все й таки не дає принизити себе остаточно, а зберігає гідність і завойовує загальну повагу.
А потім стає свідком та учасником різних і драматичних, і кумедних подій у житті солдатів.
Розповідь від першої особи дозволяє авторові наблизити читача, буквально включити його в сюжет.
Яскраві образи різних типів солдат і офіцерів автор створює кількома мазками, показуючи особливо характерні риси, виразні грані вдачі персонажа.
Короткі відступи Олександра Сушка, уже сьогоднішнього, ведуть до широких узагальнень щодо стосунків між людьми – представниками різних націй, щодо ролі радянської влади в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі (розхвалюваний нинішніми адептами СРСР радянський «інтернаціоналізм») та наслідків цих процесів у сьогоденні.
Повість не захоплює з перших рядків, але й не відпускає, змушує читати далі. А потім читач несподівано для самого себе усвідомлює, що живе одним життям із цими солдатами, звезеними з усього Союзу в оренбурзькі степи, де колись відбував заслання й наш Великий Кобзар (автор зумів виразно передати й місцевий колорит та особливості клімату тих непривітних для українця земель). А сюжетна напруга зростає, і нібито мало пов’язані між собою події таки ведуть до жорстокої кульмінації.
Ця повість - могильний набат по вмираючому СРСР і засторога українським воїнам, які ведуть нині виснажливу і затяжну війну з нашим одвічним ворогом – Росією.
Світлана Козаченко, викладач, літредактор
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Передмова до книжки Олександра Сушка "Берегиня"
…щоб була Любов
Світлана Козаченко
Першу частину книжки прози О.Сушка складають есеї, як сам автор визначає жанр цих творів. Мабуть, їх можна назвати й новелами. Суть не в жанрі.Короткі розповіді про різноманітні події – від кумедних до трагічних. Тут і фантастика-фентезі, і повнокровний український гумор (ним просякнуті всі есеї, крім хіба трагічних), і в'їдлива сатира (переважно політична та навкололітературна), і висока напруга найсильніших людських почуттів.
Здається, саме в цих творах, написаних переважно в останні роки, найповніше розкривається талант О.Сушка: уміння подати історію так, щоб читач не хотів її закінчення, а шукав продовження в якомусь із наступних есеїв.
Наприклад, як у циклі про Берегиню, який дав назву книзі. Персонажі ланцюжка історій стають рідними вже на другому творі, а в селі, де вони мешкають, і собі хочеться оселитися, бо там і природа, і добросусідство, і чарівні істоти, і загалом – свій власний світ, який якщо й не відокремлений повністю від усіх напастей сьогодення, проте уміє від них успішно відбиватися – і за допомогою магії також. У цьому світі можна вилікувати практично будь-яку хворобу – чари ж! Можна знайти в лісі чупакабру й подружитися з нею. Можна приятелювати з вовкулакою та тримати вдома чарівного кота, який за потреби перетворюється на чудовисько й відганяє непрошених гостей…
В есеях, які мають виразне політично-сатиричине забарвлення, сучасний читач легко впізнає персонажів українського політичного олімпу – нахабних, аморальних і безпринципних «господарів життя», для яких немає ніяких перешкод на шляху до найбруднішої мети. Немає ні совісті, ні добра, ні любові, ні справедливості, ні честі. Не зупиняють їх ні поламані людські долі, ні людські життя – через усе переступають, рвучись до влади й грошей.
Так само легко ідентифікуються образи «митців»-графоманів у розповідях про літературне «житіє». Сатиричне вміння автора вимальовує яскраві шаржовані образи нездар, які більш за все прагнуть слави геніїв і не здатні об’єктивно оцінити свої здібності, зате поважно повчають усіх навколо, як творити «нетлінки».
Окремі есеї, очевидно, можуть стати свідченнями доби, адже мають певну історичну вартість, розповідаючи про реальні події з життя сучасних авторові політичних діячів і великих митців – В’ячеслава Чорновола, Дмитра Павличка, Ліни Костенко…
Книга О.Сушка «Берегиня» – це зібрання різних за жанрами й тематикою творів. Але їх об’єднує чітка життєва позиція автора: жити треба так, щоб було все чесно, щоб було добро/доброта й не було зла, щоб було весело й «на повну». Щоб матері народжували, а не вбивали ненародженими своїх дітей. Щоб владоможці знали: треба дбати про людей, а не обкрадати й обманювати їх. Щоб у кожного була історична пам’ять, бо треба точно знати, де друг, а де ворог. Щоб довкілля для людини було другом, родичем, а не джерелом наживи, яке можна безкарно знищувати. Щоб мистецтво – так мистецтво, а не спосіб вивищитися над оточенням, здобути слави – заслуженої чи ні. Щоб усе було правильно, по-справжньому, відкрито, без брехні. І – красиво. І щоб була Любов. До природи, до людей, до цього прекрасного світу.
Здається, що в мороці сучасності, коли всі ці прості й зрозумілі цінності на кожному кроці заперечують, нівелюють, перевертають із ніг на голову, книжка Олександра Сушка стає таким собі джерелом світла, надією на повернення до правди. А її герої – лицарями-охоронцями усього доброго й справжнього, що іще залишилося в цьому світі.
2001-го року журнал «Київ» явив світові повість Олександра Сушка «Два роки». Передмова Дмитра Павличка починалася (перепрошую за тавтологію) зі слів: «Олександр Сушко починається»…
Минуло майже два десятки літ, а твір, не претендуючи на щось дуже виняткове, цікавий і сьогодні. Можна було б цю повість віднести до категорії літературних фактів, які вже відбулися, але...
Час має свої закони. Події, описані в повісті, – прелюдія до дикої ворожнечі між народами колишнього СРСР. І її персонажі сьогодні є активними учасниками російсько-української війни. А може, брали участь і в російсько-грузинській та російсько-чеченських… Саме з такої позиції варто сприймати цей твір. І те, що повісті бракує універсалізму, не перекреслює її громадянської та художньої значущості.
Проба пера О.Сушка в середній прозі нині є цікавою з точки зору історичної, зокрема для поколінь українців, які виросли вже в пострадянському просторі. А ще більше інтересу твір викликає з точки зору своєї актуальності – і в царині націй та націоналізмів, і в царині людських стосунків, і в царині абсурду тоталітарного суспільства, привид якого на початку ХХІ століття маячить не лише над колишніми й сучасними колоніями москвинської імперії, але й уже практично над цілим світом.
Просто, у хронологічному порядку викладаючи події, автор розповідає про два роки служби молодого українця в радянській армії. Для тих, хто в курсі, сюжет розгортається в цілком сподіваній колії: безправність солдата, незахищеність від дідівщини, із часом – зміни в статусі від «духа» до «дєда»… Тема строкової служби в радянській армії – не найпопулярніша в українській літературі. А повість Сушка особлива ще й тим, що написана з гумором, щиро по-українськи – і мовно, і культурно, і загалом світоглядно.
Головний герой – юний киянин, наївний, як і кожний випускник радянської школи 80-х, але разом із тим суто по-наськи практичний та навіть хитруватий у житейських питаннях. І, як невдовзі переконується читач, без цієї практичності-хитруватості (читай: природної пристосованості до життя) в нелюдських умовах «наймирнішої та найгуманнішої в світі» савєцької армії вижити було важко.
1968 року до лав радянської армії вперше були призвані «зеки» – засуджені кримінальні злочинці. Відбулося це через брак призовників, викликаний демографічною катастрофою – наслідком Другої світової війни. А наслідком цього призову, законодавчо закріпленого у жовтні 1967 року, стала так звана дідівщина. По суті, це було перенесення ієрархії світу криміналу на сприятливий ґрунт іще однієї в’язниці чи то зони – армії. Із часом життєвий уклад злочинців успішно поширився на всю територію СРСР, бо та потворна держава й так уже давно була тюрмою народів, якою її правонаступниця РФ залишається досі, прагнучи загарбати й перетворити на зону весь світ. І сьогодні цей монстр побудований достоту так, як злочинне угруповання: на вершині – пахан, під ним – лакузи-шістки. Як у Московії, Російській імперії (згадаймо «Сон» Т.Шевченка) – так і досі. Той самий жорсткий «демократичний централізм» – для тих, хто в темі.
Саме явищу дідівщини, яка ґрунтується на національних відносинах, в основному присвячена повість О.Сушка «Два роки». Жодний твір про савєцьку армію ніяк не зміг би обійти цю тему, адже злочинна ієрархія стала справжньою суттю, справжньою доктриною того війська, принаймні тієї частини, яка стосується солдатчини.
Головний герой повісті, він же оповідач, страждає від знущань і побоїв, як і його товариші. Можливо, дещо менше, бо має міцний характер та міцні кулаки. Він витримує все й таки не дає принизити себе остаточно, а зберігає гідність і завойовує загальну повагу.
А потім стає свідком та учасником різних і драматичних, і кумедних подій у житті солдатів.
Розповідь від першої особи дозволяє авторові наблизити читача, буквально включити його в сюжет.
Яскраві образи різних типів солдат і офіцерів автор створює кількома мазками, показуючи особливо характерні риси, виразні грані вдачі персонажа.
Короткі відступи Олександра Сушка, уже сьогоднішнього, ведуть до широких узагальнень щодо стосунків між людьми – представниками різних націй, щодо ролі радянської влади в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі (розхвалюваний нинішніми адептами СРСР радянський «інтернаціоналізм») та наслідків цих процесів у сьогоденні.
Повість не захоплює з перших рядків, але й не відпускає, змушує читати далі. А потім читач несподівано для самого себе усвідомлює, що живе одним життям із цими солдатами, звезеними з усього Союзу в оренбурзькі степи, де колись відбував заслання й наш Великий Кобзар (автор зумів виразно передати й місцевий колорит та особливості клімату тих непривітних для українця земель). А сюжетна напруга зростає, і нібито мало пов’язані між собою події таки ведуть до жорстокої кульмінації.
Ця повість - могильний набат по вмираючому СРСР і засторога українським воїнам, які ведуть нині виснажливу і затяжну війну з нашим одвічним ворогом – Росією.
Світлана Козаченко, викладач, літредактор
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію