Стрункого дерева нерівна тінь лягла
Через вузеньку балкою дорогу,
Яка, також петляючи, вела
Аж ген до річки. В полудень нікого
На тій дорозі саме не було.
Пилюку вітер не здіймав сердито.
Повітря перегрітеє пливло,
Примушуючи далечінь тремтіти.
У піднебессі жайвір поспішав
Слова своєї пісні доспівати
І його голос бився і дрижав.
«Ні, щоб у тіні десь перечекати,
Доки спаде цей полуденний жар.
Хоча би і на дереві оцьому.! -
Подумав, в тіні сидячи , вівчар,
Полуденну передрімати втому.
Його отара балкою брела
Неспішно вигризаючи толоку.
Далекий гавкіт чувся від села
В сусідній балці із другого боку.
Розімлілому від спеки вівчару
Хотілось спати. Та й заснув уже би.
«Але ж тоді отару не зберу?!»
І проганяв настирний сон від себе.
Вдивлявся в розпашілу далечінь
Та погляд переводив свій під ноги,
Вивчав нерівну, кострубату тінь
Від дерева. То поглядом дорогу
Вимірював, чекаючи, що ось,
Не дивлячись на полудень і літо,
На тій дорозі з’явиться хоч хтось
І буде йому з ким погомоніти.
Але вона безмовною була.
Хто ж в таку спеку вийде на дорогу?
Лиш тінь хмаринки легко пропливла,
Така ж самотня, як і він. Нікого…