Спимо смиренно ми
в сувоях чорних ґротів,
відтворюючи свій дрімучий лик
з слов’ян прадавніх, антів, скіфів, ґотів
меж цего часу аж у найпревік.

Чарівно зо́ряним, ледь полум’яним трунком
земля наповнювала нам святі часи,
адже жінки вітали нас дарунком –
вагітним сонцем і дітьми з роси́.

Похилим стогоном дубів посеред степу
хрестами стали деякі із тих,
у кого віра – сказ глевкого лепу,
кому Ісус допомогти не встиг…

А той, хто українець – не ледащо –
орав і засівав священний пай –
постав!, не підставляючи щоку пропащу!
Бо сам від Бога, а не дурнопхай!

Красу минущу плин життя покаже –
і млин буття все перемеле знов,
бо вся любов на Україну ляже…
А де любов – там завжди ллється кров!

Йдуть козаки! Йдуть воїни в майбутнє.
Тривожать гнів пробуджених століть!
Усе чуже,.. все путінсько-безпутнє
хоругвами зганяють з верховіть!

Шалений тиск на Україну зовні,
зворотньо всіх дітей послав на бій,
щоб злій вражені, знаній і голодній,
вказати ще раз, де є місце їй.

Московія ж горить. Йде час давно без неї.
Ми, хто зітхає з істинних глибин
шлемо молитву сонну з Галілеї
до України з багатьох причин…

22 жовтня 2015 р., Київ