У Шушенському ранньою весною,
Коли панує на річках розлив,
Рушницю прихопивши із собою,
На полювання Ленін раз поплив.
Зайчатини схотілось скуштувати
Та, може, трохи душу відвести,
Чи там лисичку вдасться вполювати,
Якщо удача буде набрести.
Куди не глянь – одна вода навколо,
Лиш де-не-де видніється земля.
Він плив і плив, рушницю склавши долі
І згадував дідуся Мазая.
Йому і полювати розхотілось,
Як уявив, що бідні ці зайці
Голодні, мокрі купою десь збились,
Сидять, дрижать собі на острівці.
Хіба ж рука підніметься вбивати?
Невже добра нема вже на землі?
І він собі дав слово, що стріляти
Сьогодні вже не буде взагалі.
Аж раптом бачить: горбик невеличкий
Ворушиться немовби вдалині.
І він човна свого направив ближче,
Йому ж бо сухо у його човні..
А їм, нещасним, годі де подітись,
Вже видно сум і розпач у очах.
«Ще трохи, зайченята, ви не бійтесь,
Я вас врятую!» - билося в думках.
Ось човен м’яко ткнувся у осоку
Усім бортом до берега пристав
І Ленін, взявши до руки двохстволку,
Їх до човна запрошувати став.
Але зайці тулилися до купи
І жоден з них у човен не стрибнув.
Тож довелося вилізти, потупать.
Це ж добре, що у чоботах він був.
Він умовляв, підштовхував сіреньких,
В долоні плескав. Та усе дарма.
Вони дрижали й лізли на сухеньке,
Але в човні ще жодного нема.
Зайці чи то тупі, чи то бояться,
Ніяк не хочуть у човна стрибать.
І, тому, доведеться в «царство щастя»
Їх силою, напевно, заганять.
Він взяв рушницю,
став прикладом штурхать
Бо ці тупі не здатні зрозуміть,
А далі гепнув одного між вуха
І заходивсь відразу молотить…
Спинився раптом, а навколо нього
Лиш місиво криваве від зайців
І від крові червоні стали ноги,
І вся в крові рушниця у руці.
І він подумав, ледь прийшов до тями
Та у душі вляглася трохи лють,
Що важко розмовляти з тупаками,
Які самі до щастя не дійдуть.
Невдалу спробу – ще тепленькі туші
Він до човна хутенько поскидав.
Було одне, що зігрівало душу:
Він слово своє стримав – не стріляв.