Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.13
23:01
Погожа розкрилена днина
(хоч завтра вже дощик, либонь).
Листок, що струсила калина,
упав до розкритих долонь.
Тихенько потріскують дрова,
і тіні повзуть на намет...
Де мудрість життя і основа,
(хоч завтра вже дощик, либонь).
Листок, що струсила калина,
упав до розкритих долонь.
Тихенько потріскують дрова,
і тіні повзуть на намет...
Де мудрість життя і основа,
2026.09.13
22:17
при цім гармидері сучаснім
у марші цім іноваційнім
котрийсь-іще шукає щастя
і сенс чуттів
і власну цінність
чого би ні
усім дозвільно
є інтернет
у марші цім іноваційнім
котрийсь-іще шукає щастя
і сенс чуттів
і власну цінність
чого би ні
усім дозвільно
є інтернет
2026.09.13
19:43
Вже вечір жде, як бузьок, на одній нозі.
На берег місяця втікають хвилі зір.
В багатті листя клен палає молодий.
Вдягає швидко сутінь все у холоди.
Удвох, як в давнеч, ловкі, смілі дітлахи,
Зриваєм враз , як стиглі яблука, зірки.
Ростем, як трави,
На берег місяця втікають хвилі зір.
В багатті листя клен палає молодий.
Вдягає швидко сутінь все у холоди.
Удвох, як в давнеч, ловкі, смілі дітлахи,
Зриваєм враз , як стиглі яблука, зірки.
Ростем, як трави,
2026.09.13
19:22
Між вікон холодних людиномашин,
де від сірості день зачах,
мене зігріває той погляд один —
з бурштиновим теплом в очах.
Як прагнеться сильно такого тепла,
щоб воно все було й було,
щоб світлою барвою осінь текла
де від сірості день зачах,
мене зігріває той погляд один —
з бурштиновим теплом в очах.
Як прагнеться сильно такого тепла,
щоб воно все було й було,
щоб світлою барвою осінь текла
2026.09.13
19:01
У час луни й штукарства,
У літа півфінал,
У надлишку півцарства
Хиткого назагал.
Шпарини мармурові,
Стежки біля води —
Аморфні, амфотерні
Минулого сліди.
У літа півфінал,
У надлишку півцарства
Хиткого назагал.
Шпарини мармурові,
Стежки біля води —
Аморфні, амфотерні
Минулого сліди.
2026.09.13
17:23
Купає небо хмари кучеряві
у вицвілій блакиті далини,
толочить вітер посивілі трави,
на збіжжі стежки — жовті ясени.
Рожеві айстри кутають у вечір
пахучі чорнобривці, а між тим
лягають на мої холодні плечі
ажурні тіні шаликом легким.
у вицвілій блакиті далини,
толочить вітер посивілі трави,
на збіжжі стежки — жовті ясени.
Рожеві айстри кутають у вечір
пахучі чорнобривці, а між тим
лягають на мої холодні плечі
ажурні тіні шаликом легким.
2026.09.13
13:39
вона королівна
тут на гайвею
знаки дорожні
до madre до неї
ніхто не врятує
від лютого тигра
звіра смаглявого
убраного в шкіру
тут на гайвею
знаки дорожні
до madre до неї
ніхто не врятує
від лютого тигра
звіра смаглявого
убраного в шкіру
2026.09.13
13:29
Розвал відбудеться людини,
Немов граніту чи крижини.
Колись єдиний моноліт
Умить розпався в 40 літ.
Розвал свідомості, польоту
Фантазії, мов живоплоту,
Провали в пам'яті, а мова
Постала сіра, безголова.
Немов граніту чи крижини.
Колись єдиний моноліт
Умить розпався в 40 літ.
Розвал свідомості, польоту
Фантазії, мов живоплоту,
Провали в пам'яті, а мова
Постала сіра, безголова.
2026.09.13
08:17
ЦИКЛ "МЕСОПОТАМІЯ" (Додаток ІІ)
«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»
(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)
«АЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ: ОСТАННІЙ ПАРАД НАПІВБОГА»
(драматичний ескіз у стилі шумеро-аккадського епосу, в трьох сценах)
2026.09.13
07:47
Спокійно земля Руська спочивала.
Бо ж князь її славетний Святослав
У степ далеко половців прогнав,
Їх стійбища у полі потоптали
Князі й велику здобич узяли,
Полон великий зі степів пригнали.
Тож земля Руська мирно спочивала…
Князі також вспокоєні б
Бо ж князь її славетний Святослав
У степ далеко половців прогнав,
Їх стійбища у полі потоптали
Князі й велику здобич узяли,
Полон великий зі степів пригнали.
Тож земля Руська мирно спочивала…
Князі також вспокоєні б
2026.09.13
06:46
У природному парку в Японії
І верблюди, і коні, і поні є.
На японські дива
Претендує москва,
Бо у неї права на Японію.
У злиден
І верблюди, і коні, і поні є.
На японські дива
Претендує москва,
Бо у неї права на Японію.
У злиден
2026.09.13
06:31
Минають безрадісно роки,
Але відчуваю, бува,
Що досі надія глибока
На краще у серці жива.
Неначе від написів титли
На дулах столітніх мортир,
Нікуди донині не зникли
Мої сподівання на мир.
Але відчуваю, бува,
Що досі надія глибока
На краще у серці жива.
Неначе від написів титли
На дулах столітніх мортир,
Нікуди донині не зникли
Мої сподівання на мир.
2026.09.12
21:46
переконай себе у тім
що наша зустріч недаремна
що ти цього давно хотів
що цей момент є одкровенням
мовби сезон доречний день
і карусель чим не французька
що зачаровує дітей
проз таємниче слово дзуськи
що наша зустріч недаремна
що ти цього давно хотів
що цей момент є одкровенням
мовби сезон доречний день
і карусель чим не французька
що зачаровує дітей
проз таємниче слово дзуськи
2026.09.12
21:04
Рука ще пестить Фаберже,
Крихке й примарне береже,
В густе пірнає бланманже —
Тоді і прісно.
Немов Каафи* у Пейсах,
Чи сподік* сподівань і Птах —
Синиць, відтанулих в снігах,
Крихке й примарне береже,
В густе пірнає бланманже —
Тоді і прісно.
Немов Каафи* у Пейсах,
Чи сподік* сподівань і Птах —
Синиць, відтанулих в снігах,
2026.09.12
21:01
Понеділок. Час до школи
але Грицик трохи кволий.
В «Сталкера» до ночі грав,
не торкався інших справ.
Де наплічник, не згадає,
— Може, бачив хто? — питає.
Сердяться і мама, й тато:
але Грицик трохи кволий.
В «Сталкера» до ночі грав,
не торкався інших справ.
Де наплічник, не згадає,
— Може, бачив хто? — питає.
Сердяться і мама, й тато:
2026.09.12
13:06
До давніх каменів я припадаю
І чую шепіт із глибин віків.
Середньовічний замок - вхід до раю,
Але ключів немає від замків.
Я чую гул віддаленої битви,
Промови, клятви, навіжений шал,
Відлуння стародавньої молитви.
Запрошує історія на бал.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І чую шепіт із глибин віків.
Середньовічний замок - вхід до раю,
Але ключів немає від замків.
Я чую гул віддаленої битви,
Промови, клятви, навіжений шал,
Відлуння стародавньої молитви.
Запрошує історія на бал.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сергій Губерначук (1969 - 2017) /
Проза
Фрагменти зі щоденника про життєву позицію, мову, поезію
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Фрагменти зі щоденника про життєву позицію, мову, поезію
* * *
6 червня 1988 р.
Наразі вивчаю суспільствознавство. Цікавий там є закон єдності й боротьби протилежностей. Так він мені точно підходить. Іноді розмірковую: і сам собі ставлю запитання: ось який я тепер, на цьому етапі, Сергій Губерначук із позитивним знаком чи Сергій Губерначук із негативним знаком? Знаю одне, що зі знаком рівності Сергія Губерначука немає, принаймні, досі не було, хоча точно існує Сергій Губерначук із нейтральним знаком: насправді, лише тоді, коли спить. Просто я існую в єдності та протилежностях…
У мене купа справ – у першу чергу мій перший державний іспит із суспільствознавства, який я збираюся скласти хоча б на "4" (добре)…
На сьогодні звіт закінчую.
Сергій Губерначук із позитивним знаком.
* * *
14 червня 1988 р.
По радіо знову про культ Сталіна говорять. І правильно. Якби не він (Брежнєв теж хороший), багато що було б інакше. До влади могли б прийти Кіров, Рудзутак та інші видатні політичні діячі, яких Сталін придушив. Країна б розвивалася по-справжньому…
У четвер буде чергове засідання в нашому літературному клубі в Будинку культури ім. Корольова… Цікаво, чи обрали вони хоча б один мій вірш (з чотирьох запропонованих) для місцевої заводської газети…
Сергій Губерначук зі знаками "плюс" і "мінус".
* * *
15 червня 1988 р.
Я не націоналіст. Але з сьогоднішнього дня буду пропагувати українську мову.
Я – українець і не повинен цього соромитись. А навпаки – гордитися повинен.
Я й брату сьогодні сказав: "Якщо ти розмовляєш рідною українською мовою, значить, ти живеш на своїй землі, на своїй Батьківщині."
Українська мова – найкраща й найбагатша мова світу. А ми її так викорчовуємо! Якщо так буде йти справа й далі, то через 30 років від українців як національності і сліду не залишиться. Ми розтанемо серед потоку інших народів, які люблять і шанують свою рідну мову більше, і пропагують її (наприклад, росіяни, євреї, прибалтійські народи і, навіть, цигани).
Ні, справжня Україна на сьогодні – Західна. Я там був, і повністю можу відповідати за свої слова.
Російська мова не більше повинна значити як рідна (принаймні, для мене, українця). Зараз російська мова престижна. Нею балакають переважно, щоб похизуватися, (то вже не зовсім так. Так було 20 років тому). Зараз російською мовою говорять лише тому, що не знають рідної (української). До того ж, ми звикли до російської, точніше, ми відвикли від української.
1000-річчя з дня запровадження християнства на Русі. Цю дату святкуємо в Києві. Дата значна.
* * *
19 червня 1988 р., Богдани́.
…Пишу я в такому стилі, бо спішу – по-перше, а по-друге, бо зараз у Богдана́х, де дуже впливає місцевий діалект, і нема коли думати про норми чистої літературної української мови.
* * *
18 липня 1988 р.
Учора, 17.07.88 р., поховали Рому Павленка, мого однокласника і товариша. Жахливий день... Усі ридали.
Він служив у Афганістані; і року не пробув у Армії – і загинув.
Їх було четверо – і всіх чотирьох скосило автоматною чергою. А він же 1969 року народження – от і наш рік страждає від цієї проклятущої війни.
У мене зараз дуже пригнічений стан. І мені здається, що він накладе печать на все моє життя, точніше не стан, а цей трагічний випадок.
Тьотя Шура, Романова матір, там безперестанку губила свідомість і кричала за сином. Я розумію, що його не повернеш, але ж який жаль. Цедик Сергій, його найближчий друг, він зараз служить у Москві, теж буде у відчаї – він загубив справжнього друга.
У школі Роман був звичайним хлопцем і учнем, нічим не вирізнявся поміж однолітків. Був такий неспокійний, як і всі хлопці. А що ледачкуватий, то в час застою мало хто хотів вчитися… Не було кому зацікавити. А в Армії він проявив себе. Усього набачився. Там же справжня війна… Звісно, розумів, що тут усі в Союзі з жиру бісяться, а там – війна і не до "жиру"! На фотографії, яку він надіслав з Афганістану – ну, у нього такі очі, які вже багато чого бачили – словом, дорослі, зрілі, а на фотографіях 8-го чи 10-го класів ще дитячі.
З однокласників на похороні були тільки Люда Січкар, яка принесла мені цю тяжку звістку 15 липня, я і Люда Жайворонок.
Роман загинув ще 6-го липня, а ховали – 17-го. Труна була закрита, навіть віконця не було, так що мати навіть не побачила свого сина востаннє.
От і все… Нема Романа. Він перший, хто з нашого класу пішов на "той світ". Хто буде другим, невідомо нікому. Краще, якщо всі ми помремо своєю смертю, і десь так за 80 літ.
А ці війни знущаються з людей. Тепер кожен з нас при слові "Афганістан" буде згадувати Романа і його похорон.
Кому потрібна ця війна?! Їх уже повинні були виводити. І на кінець – отаке лихо. Мабуть, виводити більш не будуть, бо ті з Пакистану порушують договір. От і наші тепер страждають!..
* * *
24 липня 1988 р.
Учора мене оголосили серед тих, хто зарахований до Інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. Отже, з 23-го – я майбутній актор театру і кіно. Я дуже цим задоволений. Набравши 13 балів (11–12 прохідний) – пройшов…
* * *
7 вересня 1988 р. (середа)
В Інституті – зустріч зі Ставицьким Б.П. Підготовка до посвячення у студенти. Спектакль (вірніше, наше перше слово) вийшов непогано. Його приніс Ставицький (то є його робота). Починається словами:
Важкий тягар екзаменів вступних
ще й досі каменем лежить на наших душах,
то скиньмо ж цей тягар важкий,
бо чистими, як мати породила,
вступити треба до Мистецтва Інституту".
Непогано.
* * *
13 березня 1989 р.
Клятва!
З сьогоднішнього дня розпочинаю Нове Життя!
Ні – інертності!
Ні – мовчанню!
Ні – надуманості!
ТАК – творчості,
мистецтву,
поезії, пісні,
мові рідній,
Україні!
Сергій Губерначук.
* * *
8 лютого 2004 р., Київ
Отже, і зараз маємо продовження. З превеликою цікавістю зачитав я рядки цього щоденника. Чи той я тепер?
Якщо я писав (тоді), що буду відвертим, то зараз це майже неможливо. Єдине, що Вільгельм Райх ("Подивися на себе, маленька людинко!") зможе мене переконати.
Ні! Я далеко не маленька людинка, але стереотипність бачення "деяких" речей мене теж, як й інших, наздоганяє. Уявімо, я б відкрився. Краще це зробити перед смертю, а може зараз? Оскільки, я впевнений, що смерті не існує, то й час не має значення. Просто кажучи, це не має значення. Значення маю я. (Хотів поставити знак оклику, але й це не завжди "значення").
Зараз мене цікавить Усесвіт. І, перебуваючи за брамою непохитної державної опіки, я цю браму підриваю, муштрую на кшталт Розуму і світової Думки, яка незламна, бо об’єктивна, як Божі Клейноди. І їх я теж порушую. У страшному пошуку. "Люди, мої дорогі, як багато серед Вас людей! ... і як мало людей…"
Мирські істини майже аґонізують, безповоротно стикаючись з державними законами. Суспільство страждає від єдиного алкогольного подиху можновладця, який промовисто демонструє свій демонізм.
Колапс неспокою заповнює прості поняття: "мати", "сім’я", "ти". Не дай, Боже, щоб це сприймалося як скарга.
Я, повірте, зовсім іншої Думки. Помилятися – ТРЕБА! Так ви й виховаєте себе. Перемагаючи себе, знову, помилятися – ТРЕБА. Відчувати свій духовний ресурс (якщо він пере-пре-накопичився) не біда й не лихо. Дія ваша станеться, вона буде довгою (термін майже невичерпний). До скону. А сила дії? Ось питання.
Згуртувавшись з цим народом – можна бути й пророком. Але… Совість! Ось питання.
Колись я дивився на себе знизу – вгору, а зараз? Споглядаю зверху – вниз. Чіпаю себе язиком так гарно, що все пір’я облітає; наводжу мости довіри з самим собою на рівні простого обивателя. Хапаюся, часом, за повітря десятьма руками свого "слава-Богу-таланту" – і бачу прірву, яка летить назустріч. Велів би інколи собі Того Світу, звідки вихід легший і кращий, аніж з Цього. Ось мій стан, окреслений цим жахливим почерком несамовитого існування.
– Хто ці люди? Хто вони, які "бажають мені "добра"?
Це зменшення претензій – а відповідно, ролей у суспільному житті, розбалансування кармінних прагнень і повний психоз нації на тлі незвершень.
Завжди стається так, що історія вимагає від людини виходу, або вже – на вихід!
Хто така ця дівка (історія), яку легко облаяти, або ще й… Але вона, дійсно, шльондра!
* * *
18 лютого 2011 р.
"Кому потрібна поезія?"
"Ліна Костенко раптово перервала свій тур по Україні…"
Мій коментар:
Я дивуюся, люде, як ви навчилися за такий короткий проміжок часу видирати через прозу, ще й без поезії Ліни Василівни шматки для вас смачного м’яса! Смачного, але надалі – вже не ховайтеся і сміливо видруковуйте назрілі нововалуєвські укази!
Слава і шана Богові, що Ліна Костенко вистояла і цю профанацію! Однак, є та вища віра, яка примусить наш народ заговорити віршами! От побачите ще!
Сергій Губерначук.
6 червня 1988 р.
Наразі вивчаю суспільствознавство. Цікавий там є закон єдності й боротьби протилежностей. Так він мені точно підходить. Іноді розмірковую: і сам собі ставлю запитання: ось який я тепер, на цьому етапі, Сергій Губерначук із позитивним знаком чи Сергій Губерначук із негативним знаком? Знаю одне, що зі знаком рівності Сергія Губерначука немає, принаймні, досі не було, хоча точно існує Сергій Губерначук із нейтральним знаком: насправді, лише тоді, коли спить. Просто я існую в єдності та протилежностях…
У мене купа справ – у першу чергу мій перший державний іспит із суспільствознавства, який я збираюся скласти хоча б на "4" (добре)…
На сьогодні звіт закінчую.
Сергій Губерначук із позитивним знаком.
* * *
14 червня 1988 р.
По радіо знову про культ Сталіна говорять. І правильно. Якби не він (Брежнєв теж хороший), багато що було б інакше. До влади могли б прийти Кіров, Рудзутак та інші видатні політичні діячі, яких Сталін придушив. Країна б розвивалася по-справжньому…
У четвер буде чергове засідання в нашому літературному клубі в Будинку культури ім. Корольова… Цікаво, чи обрали вони хоча б один мій вірш (з чотирьох запропонованих) для місцевої заводської газети…
Сергій Губерначук зі знаками "плюс" і "мінус".
* * *
15 червня 1988 р.
Я не націоналіст. Але з сьогоднішнього дня буду пропагувати українську мову.
Я – українець і не повинен цього соромитись. А навпаки – гордитися повинен.
Я й брату сьогодні сказав: "Якщо ти розмовляєш рідною українською мовою, значить, ти живеш на своїй землі, на своїй Батьківщині."
Українська мова – найкраща й найбагатша мова світу. А ми її так викорчовуємо! Якщо так буде йти справа й далі, то через 30 років від українців як національності і сліду не залишиться. Ми розтанемо серед потоку інших народів, які люблять і шанують свою рідну мову більше, і пропагують її (наприклад, росіяни, євреї, прибалтійські народи і, навіть, цигани).
Ні, справжня Україна на сьогодні – Західна. Я там був, і повністю можу відповідати за свої слова.
Російська мова не більше повинна значити як рідна (принаймні, для мене, українця). Зараз російська мова престижна. Нею балакають переважно, щоб похизуватися, (то вже не зовсім так. Так було 20 років тому). Зараз російською мовою говорять лише тому, що не знають рідної (української). До того ж, ми звикли до російської, точніше, ми відвикли від української.
1000-річчя з дня запровадження християнства на Русі. Цю дату святкуємо в Києві. Дата значна.
* * *
19 червня 1988 р., Богдани́.
…Пишу я в такому стилі, бо спішу – по-перше, а по-друге, бо зараз у Богдана́х, де дуже впливає місцевий діалект, і нема коли думати про норми чистої літературної української мови.
* * *
18 липня 1988 р.
Учора, 17.07.88 р., поховали Рому Павленка, мого однокласника і товариша. Жахливий день... Усі ридали.
Він служив у Афганістані; і року не пробув у Армії – і загинув.
Їх було четверо – і всіх чотирьох скосило автоматною чергою. А він же 1969 року народження – от і наш рік страждає від цієї проклятущої війни.
У мене зараз дуже пригнічений стан. І мені здається, що він накладе печать на все моє життя, точніше не стан, а цей трагічний випадок.
Тьотя Шура, Романова матір, там безперестанку губила свідомість і кричала за сином. Я розумію, що його не повернеш, але ж який жаль. Цедик Сергій, його найближчий друг, він зараз служить у Москві, теж буде у відчаї – він загубив справжнього друга.
У школі Роман був звичайним хлопцем і учнем, нічим не вирізнявся поміж однолітків. Був такий неспокійний, як і всі хлопці. А що ледачкуватий, то в час застою мало хто хотів вчитися… Не було кому зацікавити. А в Армії він проявив себе. Усього набачився. Там же справжня війна… Звісно, розумів, що тут усі в Союзі з жиру бісяться, а там – війна і не до "жиру"! На фотографії, яку він надіслав з Афганістану – ну, у нього такі очі, які вже багато чого бачили – словом, дорослі, зрілі, а на фотографіях 8-го чи 10-го класів ще дитячі.
З однокласників на похороні були тільки Люда Січкар, яка принесла мені цю тяжку звістку 15 липня, я і Люда Жайворонок.
Роман загинув ще 6-го липня, а ховали – 17-го. Труна була закрита, навіть віконця не було, так що мати навіть не побачила свого сина востаннє.
От і все… Нема Романа. Він перший, хто з нашого класу пішов на "той світ". Хто буде другим, невідомо нікому. Краще, якщо всі ми помремо своєю смертю, і десь так за 80 літ.
А ці війни знущаються з людей. Тепер кожен з нас при слові "Афганістан" буде згадувати Романа і його похорон.
Кому потрібна ця війна?! Їх уже повинні були виводити. І на кінець – отаке лихо. Мабуть, виводити більш не будуть, бо ті з Пакистану порушують договір. От і наші тепер страждають!..
* * *
24 липня 1988 р.
Учора мене оголосили серед тих, хто зарахований до Інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. Отже, з 23-го – я майбутній актор театру і кіно. Я дуже цим задоволений. Набравши 13 балів (11–12 прохідний) – пройшов…
* * *
7 вересня 1988 р. (середа)
В Інституті – зустріч зі Ставицьким Б.П. Підготовка до посвячення у студенти. Спектакль (вірніше, наше перше слово) вийшов непогано. Його приніс Ставицький (то є його робота). Починається словами:
Важкий тягар екзаменів вступних
ще й досі каменем лежить на наших душах,
то скиньмо ж цей тягар важкий,
бо чистими, як мати породила,
вступити треба до Мистецтва Інституту".
Непогано.
* * *
13 березня 1989 р.
Клятва!
З сьогоднішнього дня розпочинаю Нове Життя!
Ні – інертності!
Ні – мовчанню!
Ні – надуманості!
ТАК – творчості,
мистецтву,
поезії, пісні,
мові рідній,
Україні!
Сергій Губерначук.
* * *
8 лютого 2004 р., Київ
Отже, і зараз маємо продовження. З превеликою цікавістю зачитав я рядки цього щоденника. Чи той я тепер?
Якщо я писав (тоді), що буду відвертим, то зараз це майже неможливо. Єдине, що Вільгельм Райх ("Подивися на себе, маленька людинко!") зможе мене переконати.
Ні! Я далеко не маленька людинка, але стереотипність бачення "деяких" речей мене теж, як й інших, наздоганяє. Уявімо, я б відкрився. Краще це зробити перед смертю, а може зараз? Оскільки, я впевнений, що смерті не існує, то й час не має значення. Просто кажучи, це не має значення. Значення маю я. (Хотів поставити знак оклику, але й це не завжди "значення").
Зараз мене цікавить Усесвіт. І, перебуваючи за брамою непохитної державної опіки, я цю браму підриваю, муштрую на кшталт Розуму і світової Думки, яка незламна, бо об’єктивна, як Божі Клейноди. І їх я теж порушую. У страшному пошуку. "Люди, мої дорогі, як багато серед Вас людей! ... і як мало людей…"
Мирські істини майже аґонізують, безповоротно стикаючись з державними законами. Суспільство страждає від єдиного алкогольного подиху можновладця, який промовисто демонструє свій демонізм.
Колапс неспокою заповнює прості поняття: "мати", "сім’я", "ти". Не дай, Боже, щоб це сприймалося як скарга.
Я, повірте, зовсім іншої Думки. Помилятися – ТРЕБА! Так ви й виховаєте себе. Перемагаючи себе, знову, помилятися – ТРЕБА. Відчувати свій духовний ресурс (якщо він пере-пре-накопичився) не біда й не лихо. Дія ваша станеться, вона буде довгою (термін майже невичерпний). До скону. А сила дії? Ось питання.
Згуртувавшись з цим народом – можна бути й пророком. Але… Совість! Ось питання.
Колись я дивився на себе знизу – вгору, а зараз? Споглядаю зверху – вниз. Чіпаю себе язиком так гарно, що все пір’я облітає; наводжу мости довіри з самим собою на рівні простого обивателя. Хапаюся, часом, за повітря десятьма руками свого "слава-Богу-таланту" – і бачу прірву, яка летить назустріч. Велів би інколи собі Того Світу, звідки вихід легший і кращий, аніж з Цього. Ось мій стан, окреслений цим жахливим почерком несамовитого існування.
– Хто ці люди? Хто вони, які "бажають мені "добра"?
Це зменшення претензій – а відповідно, ролей у суспільному житті, розбалансування кармінних прагнень і повний психоз нації на тлі незвершень.
Завжди стається так, що історія вимагає від людини виходу, або вже – на вихід!
Хто така ця дівка (історія), яку легко облаяти, або ще й… Але вона, дійсно, шльондра!
* * *
18 лютого 2011 р.
"Кому потрібна поезія?"
"Ліна Костенко раптово перервала свій тур по Україні…"
Мій коментар:
Я дивуюся, люде, як ви навчилися за такий короткий проміжок часу видирати через прозу, ще й без поезії Ліни Василівни шматки для вас смачного м’яса! Смачного, але надалі – вже не ховайтеся і сміливо видруковуйте назрілі нововалуєвські укази!
Слава і шана Богові, що Ліна Костенко вистояла і цю профанацію! Однак, є та вища віра, яка примусить наш народ заговорити віршами! От побачите ще!
Сергій Губерначук.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
