Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.28
10:02
Журбою пахне жінка —
У щастя куций вік.
Дістав вже до печінки
Цивільний чоловік.
Від сорому згораєш,
Бо на твоїй руці
Тату — тавро моралі
У щастя куций вік.
Дістав вже до печінки
Цивільний чоловік.
Від сорому згораєш,
Бо на твоїй руці
Тату — тавро моралі
2025.11.28
06:14
Таїться тиша в темряві кромішній
І чимось марить напівсонний двір,
А я римую безнадійно вірші,
Написаним дивуючи папір.
Допоки тиша вкутана пітьмою
За вікнами дрімає залюбки, -
Я душу мучу працею нічною,
Верзіннями утомлюю думки.
І чимось марить напівсонний двір,
А я римую безнадійно вірші,
Написаним дивуючи папір.
Допоки тиша вкутана пітьмою
За вікнами дрімає залюбки, -
Я душу мучу працею нічною,
Верзіннями утомлюю думки.
2025.11.28
03:57
І Юда сіль розсипавши по столу
узяв той хліба зболений шматок
і вийшов геть і ніч така вже тепла
така вже зоряна була остання ніч
і йшов гнівливо машучи рукою
і згадував той тон і ті слова
не чуючи спішить він мимоволі
узяв той хліба зболений шматок
і вийшов геть і ніч така вже тепла
така вже зоряна була остання ніч
і йшов гнівливо машучи рукою
і згадував той тон і ті слова
не чуючи спішить він мимоволі
2025.11.27
19:09
В білих смужках, в смужках чорних,
Скаче, скаче, ще й проворна.
Схожа трохи на коня,
Бо вона йому рідня.
Полюбляє зебра трави,
І швидка - це вам не равлик.
Хижаки не доженуть,
Сонце вказує їй путь.
Скаче, скаче, ще й проворна.
Схожа трохи на коня,
Бо вона йому рідня.
Полюбляє зебра трави,
І швидка - це вам не равлик.
Хижаки не доженуть,
Сонце вказує їй путь.
2025.11.27
18:12
Поляки – нація страшенно гонорова.
То в них сидить іще, напевно, од віків.
Хоч мати гонор – то є, начебто чудово.
Та, як його занадто дуже?! А такі
Уже поляки… Щоб не надто гонорились
Та спільну мову з українцями знайшли,
Таку б державу сильну сотво
То в них сидить іще, напевно, од віків.
Хоч мати гонор – то є, начебто чудово.
Та, як його занадто дуже?! А такі
Уже поляки… Щоб не надто гонорились
Та спільну мову з українцями знайшли,
Таку б державу сильну сотво
2025.11.27
12:41
Він вискакує з двору
і бігає вулицею
невідомо чого.
Чумазий, у лахмітті,
ледве одягнутий.
Викрикує незрозумілі слова.
Радше, їх і словами
не можна назвати.
і бігає вулицею
невідомо чого.
Чумазий, у лахмітті,
ледве одягнутий.
Викрикує незрозумілі слова.
Радше, їх і словами
не можна назвати.
2025.11.27
10:13
Я у душі, мов Іов серед гною,
сиджу паршивий, у коростах весь.
На себе сам збираюся війною,
і правда це, хоча й брехав я десь.
Колись брехав я, мов отой собака,
що брязка на подвір’ї ланцюгом.
Ця книга скарг складе грубезний том,
вмережаний дрібнен
сиджу паршивий, у коростах весь.
На себе сам збираюся війною,
і правда це, хоча й брехав я десь.
Колись брехав я, мов отой собака,
що брязка на подвір’ї ланцюгом.
Ця книга скарг складе грубезний том,
вмережаний дрібнен
2025.11.27
09:21
Профан профан і ще профан
На полі радісних взаємин
На день народження - диван
Аж пам’ять скорчилась… дилеми
Дзвінок дзвінок і ще дзвінок
Приліг проспав ну вибачайте
Бо притомило від пліток
А про народження подбайте…
На полі радісних взаємин
На день народження - диван
Аж пам’ять скорчилась… дилеми
Дзвінок дзвінок і ще дзвінок
Приліг проспав ну вибачайте
Бо притомило від пліток
А про народження подбайте…
2025.11.27
09:21
Не спи, мій друже, світ проспиш,
бери перо, твори шедеври!
Та не шукай тієї стерви,
що вимагає з тебе лиш
смарагди, перла чарівні,
речей коштовних подарунки.
Хай жадібно скуштує трунку,
що наслідований мені!
бери перо, твори шедеври!
Та не шукай тієї стерви,
що вимагає з тебе лиш
смарагди, перла чарівні,
речей коштовних подарунки.
Хай жадібно скуштує трунку,
що наслідований мені!
2025.11.27
07:03
Студеніє листопад
Ув обіймах грудня, -
Засніжило невпопад
Знову пополудні.
Доокола вихорці
Білі зав'юнились, -
В льодом заскленій ріці
Зникнув сонця вилиск.
Ув обіймах грудня, -
Засніжило невпопад
Знову пополудні.
Доокола вихорці
Білі зав'юнились, -
В льодом заскленій ріці
Зникнув сонця вилиск.
2025.11.27
06:05
Не зможу я для тебе стати принцом -
За віком я давно вже не юнак.
Але, можливо, ще на цій сторінці
Ти прочитаєш мій таємний знак.
Кому потрібна сповідь альтруїста,
Коли тепер цінується брехня?
Ніколи я не мав пів королівства,
За віком я давно вже не юнак.
Але, можливо, ще на цій сторінці
Ти прочитаєш мій таємний знак.
Кому потрібна сповідь альтруїста,
Коли тепер цінується брехня?
Ніколи я не мав пів королівства,
2025.11.26
16:55
Туман уранішній осів
На листя пріле,
І відбивається в росі
Недощеміле.
І розчиняється в імлі
Передзимове,
Де пруг, який не доболів
На листя пріле,
І відбивається в росі
Недощеміле.
І розчиняється в імлі
Передзимове,
Де пруг, який не доболів
2025.11.26
15:35
Запровадиш тільки кілька правил…
А вони гризуться між собою.
Робиш зауваження слинявим,
Що не все вимірюється тьмою…
В пам’яті одне, що призабуте
Силоміць витягуєш з кишені
А воно запрошує у бутель
А вони гризуться між собою.
Робиш зауваження слинявим,
Що не все вимірюється тьмою…
В пам’яті одне, що призабуте
Силоміць витягуєш з кишені
А воно запрошує у бутель
2025.11.26
13:00
Сивий дядечко туман
Оселився на полях.
Сива-сива вся земля.
Сивини вже океан.
Потонули ліс і сад.
І будинки в пелені.
Сумно стало і мені.
Зажурився листопад.
Оселився на полях.
Сива-сива вся земля.
Сивини вже океан.
Потонули ліс і сад.
І будинки в пелені.
Сумно стало і мені.
Зажурився листопад.
2025.11.26
12:09
Свою відраду залюбки
у оберемках так затисне,
що задихнутись ненавмисне
вона спроможна. Він такий...
Пригорне міцно до грудей,
погладить кучер неслухняний,
запалить світло полум'яне
в туманний день, як Прометей!
у оберемках так затисне,
що задихнутись ненавмисне
вона спроможна. Він такий...
Пригорне міцно до грудей,
погладить кучер неслухняний,
запалить світло полум'яне
в туманний день, як Прометей!
2025.11.26
11:12
Півник заспівав в Єрусалимі,
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «кру-кру», неспішний постук дя
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «кру-кру», неспішний постук дя
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сергій Губерначук (1969 - 2017) /
Проза
Фрагменти зі щоденника про життєву позицію, мову, поезію
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Фрагменти зі щоденника про життєву позицію, мову, поезію
* * *
6 червня 1988 р.
Наразі вивчаю суспільствознавство. Цікавий там є закон єдності й боротьби протилежностей. Так він мені точно підходить. Іноді розмірковую: і сам собі ставлю запитання: ось який я тепер, на цьому етапі, Сергій Губерначук із позитивним знаком чи Сергій Губерначук із негативним знаком? Знаю одне, що зі знаком рівності Сергія Губерначука немає, принаймні, досі не було, хоча точно існує Сергій Губерначук із нейтральним знаком: насправді, лише тоді, коли спить. Просто я існую в єдності та протилежностях…
У мене купа справ – у першу чергу мій перший державний іспит із суспільствознавства, який я збираюся скласти хоча б на "4" (добре)…
На сьогодні звіт закінчую.
Сергій Губерначук із позитивним знаком.
* * *
14 червня 1988 р.
По радіо знову про культ Сталіна говорять. І правильно. Якби не він (Брежнєв теж хороший), багато що було б інакше. До влади могли б прийти Кіров, Рудзутак та інші видатні політичні діячі, яких Сталін придушив. Країна б розвивалася по-справжньому…
У четвер буде чергове засідання в нашому літературному клубі в Будинку культури ім. Корольова… Цікаво, чи обрали вони хоча б один мій вірш (з чотирьох запропонованих) для місцевої заводської газети…
Сергій Губерначук зі знаками "плюс" і "мінус".
* * *
15 червня 1988 р.
Я не націоналіст. Але з сьогоднішнього дня буду пропагувати українську мову.
Я – українець і не повинен цього соромитись. А навпаки – гордитися повинен.
Я й брату сьогодні сказав: "Якщо ти розмовляєш рідною українською мовою, значить, ти живеш на своїй землі, на своїй Батьківщині."
Українська мова – найкраща й найбагатша мова світу. А ми її так викорчовуємо! Якщо так буде йти справа й далі, то через 30 років від українців як національності і сліду не залишиться. Ми розтанемо серед потоку інших народів, які люблять і шанують свою рідну мову більше, і пропагують її (наприклад, росіяни, євреї, прибалтійські народи і, навіть, цигани).
Ні, справжня Україна на сьогодні – Західна. Я там був, і повністю можу відповідати за свої слова.
Російська мова не більше повинна значити як рідна (принаймні, для мене, українця). Зараз російська мова престижна. Нею балакають переважно, щоб похизуватися, (то вже не зовсім так. Так було 20 років тому). Зараз російською мовою говорять лише тому, що не знають рідної (української). До того ж, ми звикли до російської, точніше, ми відвикли від української.
1000-річчя з дня запровадження християнства на Русі. Цю дату святкуємо в Києві. Дата значна.
* * *
19 червня 1988 р., Богдани́.
…Пишу я в такому стилі, бо спішу – по-перше, а по-друге, бо зараз у Богдана́х, де дуже впливає місцевий діалект, і нема коли думати про норми чистої літературної української мови.
* * *
18 липня 1988 р.
Учора, 17.07.88 р., поховали Рому Павленка, мого однокласника і товариша. Жахливий день... Усі ридали.
Він служив у Афганістані; і року не пробув у Армії – і загинув.
Їх було четверо – і всіх чотирьох скосило автоматною чергою. А він же 1969 року народження – от і наш рік страждає від цієї проклятущої війни.
У мене зараз дуже пригнічений стан. І мені здається, що він накладе печать на все моє життя, точніше не стан, а цей трагічний випадок.
Тьотя Шура, Романова матір, там безперестанку губила свідомість і кричала за сином. Я розумію, що його не повернеш, але ж який жаль. Цедик Сергій, його найближчий друг, він зараз служить у Москві, теж буде у відчаї – він загубив справжнього друга.
У школі Роман був звичайним хлопцем і учнем, нічим не вирізнявся поміж однолітків. Був такий неспокійний, як і всі хлопці. А що ледачкуватий, то в час застою мало хто хотів вчитися… Не було кому зацікавити. А в Армії він проявив себе. Усього набачився. Там же справжня війна… Звісно, розумів, що тут усі в Союзі з жиру бісяться, а там – війна і не до "жиру"! На фотографії, яку він надіслав з Афганістану – ну, у нього такі очі, які вже багато чого бачили – словом, дорослі, зрілі, а на фотографіях 8-го чи 10-го класів ще дитячі.
З однокласників на похороні були тільки Люда Січкар, яка принесла мені цю тяжку звістку 15 липня, я і Люда Жайворонок.
Роман загинув ще 6-го липня, а ховали – 17-го. Труна була закрита, навіть віконця не було, так що мати навіть не побачила свого сина востаннє.
От і все… Нема Романа. Він перший, хто з нашого класу пішов на "той світ". Хто буде другим, невідомо нікому. Краще, якщо всі ми помремо своєю смертю, і десь так за 80 літ.
А ці війни знущаються з людей. Тепер кожен з нас при слові "Афганістан" буде згадувати Романа і його похорон.
Кому потрібна ця війна?! Їх уже повинні були виводити. І на кінець – отаке лихо. Мабуть, виводити більш не будуть, бо ті з Пакистану порушують договір. От і наші тепер страждають!..
* * *
24 липня 1988 р.
Учора мене оголосили серед тих, хто зарахований до Інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. Отже, з 23-го – я майбутній актор театру і кіно. Я дуже цим задоволений. Набравши 13 балів (11–12 прохідний) – пройшов…
* * *
7 вересня 1988 р. (середа)
В Інституті – зустріч зі Ставицьким Б.П. Підготовка до посвячення у студенти. Спектакль (вірніше, наше перше слово) вийшов непогано. Його приніс Ставицький (то є його робота). Починається словами:
Важкий тягар екзаменів вступних
ще й досі каменем лежить на наших душах,
то скиньмо ж цей тягар важкий,
бо чистими, як мати породила,
вступити треба до Мистецтва Інституту".
Непогано.
* * *
13 березня 1989 р.
Клятва!
З сьогоднішнього дня розпочинаю Нове Життя!
Ні – інертності!
Ні – мовчанню!
Ні – надуманості!
ТАК – творчості,
мистецтву,
поезії, пісні,
мові рідній,
Україні!
Сергій Губерначук.
* * *
8 лютого 2004 р., Київ
Отже, і зараз маємо продовження. З превеликою цікавістю зачитав я рядки цього щоденника. Чи той я тепер?
Якщо я писав (тоді), що буду відвертим, то зараз це майже неможливо. Єдине, що Вільгельм Райх ("Подивися на себе, маленька людинко!") зможе мене переконати.
Ні! Я далеко не маленька людинка, але стереотипність бачення "деяких" речей мене теж, як й інших, наздоганяє. Уявімо, я б відкрився. Краще це зробити перед смертю, а може зараз? Оскільки, я впевнений, що смерті не існує, то й час не має значення. Просто кажучи, це не має значення. Значення маю я. (Хотів поставити знак оклику, але й це не завжди "значення").
Зараз мене цікавить Усесвіт. І, перебуваючи за брамою непохитної державної опіки, я цю браму підриваю, муштрую на кшталт Розуму і світової Думки, яка незламна, бо об’єктивна, як Божі Клейноди. І їх я теж порушую. У страшному пошуку. "Люди, мої дорогі, як багато серед Вас людей! ... і як мало людей…"
Мирські істини майже аґонізують, безповоротно стикаючись з державними законами. Суспільство страждає від єдиного алкогольного подиху можновладця, який промовисто демонструє свій демонізм.
Колапс неспокою заповнює прості поняття: "мати", "сім’я", "ти". Не дай, Боже, щоб це сприймалося як скарга.
Я, повірте, зовсім іншої Думки. Помилятися – ТРЕБА! Так ви й виховаєте себе. Перемагаючи себе, знову, помилятися – ТРЕБА. Відчувати свій духовний ресурс (якщо він пере-пре-накопичився) не біда й не лихо. Дія ваша станеться, вона буде довгою (термін майже невичерпний). До скону. А сила дії? Ось питання.
Згуртувавшись з цим народом – можна бути й пророком. Але… Совість! Ось питання.
Колись я дивився на себе знизу – вгору, а зараз? Споглядаю зверху – вниз. Чіпаю себе язиком так гарно, що все пір’я облітає; наводжу мости довіри з самим собою на рівні простого обивателя. Хапаюся, часом, за повітря десятьма руками свого "слава-Богу-таланту" – і бачу прірву, яка летить назустріч. Велів би інколи собі Того Світу, звідки вихід легший і кращий, аніж з Цього. Ось мій стан, окреслений цим жахливим почерком несамовитого існування.
– Хто ці люди? Хто вони, які "бажають мені "добра"?
Це зменшення претензій – а відповідно, ролей у суспільному житті, розбалансування кармінних прагнень і повний психоз нації на тлі незвершень.
Завжди стається так, що історія вимагає від людини виходу, або вже – на вихід!
Хто така ця дівка (історія), яку легко облаяти, або ще й… Але вона, дійсно, шльондра!
* * *
18 лютого 2011 р.
"Кому потрібна поезія?"
"Ліна Костенко раптово перервала свій тур по Україні…"
Мій коментар:
Я дивуюся, люде, як ви навчилися за такий короткий проміжок часу видирати через прозу, ще й без поезії Ліни Василівни шматки для вас смачного м’яса! Смачного, але надалі – вже не ховайтеся і сміливо видруковуйте назрілі нововалуєвські укази!
Слава і шана Богові, що Ліна Костенко вистояла і цю профанацію! Однак, є та вища віра, яка примусить наш народ заговорити віршами! От побачите ще!
Сергій Губерначук.
6 червня 1988 р.
Наразі вивчаю суспільствознавство. Цікавий там є закон єдності й боротьби протилежностей. Так він мені точно підходить. Іноді розмірковую: і сам собі ставлю запитання: ось який я тепер, на цьому етапі, Сергій Губерначук із позитивним знаком чи Сергій Губерначук із негативним знаком? Знаю одне, що зі знаком рівності Сергія Губерначука немає, принаймні, досі не було, хоча точно існує Сергій Губерначук із нейтральним знаком: насправді, лише тоді, коли спить. Просто я існую в єдності та протилежностях…
У мене купа справ – у першу чергу мій перший державний іспит із суспільствознавства, який я збираюся скласти хоча б на "4" (добре)…
На сьогодні звіт закінчую.
Сергій Губерначук із позитивним знаком.
* * *
14 червня 1988 р.
По радіо знову про культ Сталіна говорять. І правильно. Якби не він (Брежнєв теж хороший), багато що було б інакше. До влади могли б прийти Кіров, Рудзутак та інші видатні політичні діячі, яких Сталін придушив. Країна б розвивалася по-справжньому…
У четвер буде чергове засідання в нашому літературному клубі в Будинку культури ім. Корольова… Цікаво, чи обрали вони хоча б один мій вірш (з чотирьох запропонованих) для місцевої заводської газети…
Сергій Губерначук зі знаками "плюс" і "мінус".
* * *
15 червня 1988 р.
Я не націоналіст. Але з сьогоднішнього дня буду пропагувати українську мову.
Я – українець і не повинен цього соромитись. А навпаки – гордитися повинен.
Я й брату сьогодні сказав: "Якщо ти розмовляєш рідною українською мовою, значить, ти живеш на своїй землі, на своїй Батьківщині."
Українська мова – найкраща й найбагатша мова світу. А ми її так викорчовуємо! Якщо так буде йти справа й далі, то через 30 років від українців як національності і сліду не залишиться. Ми розтанемо серед потоку інших народів, які люблять і шанують свою рідну мову більше, і пропагують її (наприклад, росіяни, євреї, прибалтійські народи і, навіть, цигани).
Ні, справжня Україна на сьогодні – Західна. Я там був, і повністю можу відповідати за свої слова.
Російська мова не більше повинна значити як рідна (принаймні, для мене, українця). Зараз російська мова престижна. Нею балакають переважно, щоб похизуватися, (то вже не зовсім так. Так було 20 років тому). Зараз російською мовою говорять лише тому, що не знають рідної (української). До того ж, ми звикли до російської, точніше, ми відвикли від української.
1000-річчя з дня запровадження християнства на Русі. Цю дату святкуємо в Києві. Дата значна.
* * *
19 червня 1988 р., Богдани́.
…Пишу я в такому стилі, бо спішу – по-перше, а по-друге, бо зараз у Богдана́х, де дуже впливає місцевий діалект, і нема коли думати про норми чистої літературної української мови.
* * *
18 липня 1988 р.
Учора, 17.07.88 р., поховали Рому Павленка, мого однокласника і товариша. Жахливий день... Усі ридали.
Він служив у Афганістані; і року не пробув у Армії – і загинув.
Їх було четверо – і всіх чотирьох скосило автоматною чергою. А він же 1969 року народження – от і наш рік страждає від цієї проклятущої війни.
У мене зараз дуже пригнічений стан. І мені здається, що він накладе печать на все моє життя, точніше не стан, а цей трагічний випадок.
Тьотя Шура, Романова матір, там безперестанку губила свідомість і кричала за сином. Я розумію, що його не повернеш, але ж який жаль. Цедик Сергій, його найближчий друг, він зараз служить у Москві, теж буде у відчаї – він загубив справжнього друга.
У школі Роман був звичайним хлопцем і учнем, нічим не вирізнявся поміж однолітків. Був такий неспокійний, як і всі хлопці. А що ледачкуватий, то в час застою мало хто хотів вчитися… Не було кому зацікавити. А в Армії він проявив себе. Усього набачився. Там же справжня війна… Звісно, розумів, що тут усі в Союзі з жиру бісяться, а там – війна і не до "жиру"! На фотографії, яку він надіслав з Афганістану – ну, у нього такі очі, які вже багато чого бачили – словом, дорослі, зрілі, а на фотографіях 8-го чи 10-го класів ще дитячі.
З однокласників на похороні були тільки Люда Січкар, яка принесла мені цю тяжку звістку 15 липня, я і Люда Жайворонок.
Роман загинув ще 6-го липня, а ховали – 17-го. Труна була закрита, навіть віконця не було, так що мати навіть не побачила свого сина востаннє.
От і все… Нема Романа. Він перший, хто з нашого класу пішов на "той світ". Хто буде другим, невідомо нікому. Краще, якщо всі ми помремо своєю смертю, і десь так за 80 літ.
А ці війни знущаються з людей. Тепер кожен з нас при слові "Афганістан" буде згадувати Романа і його похорон.
Кому потрібна ця війна?! Їх уже повинні були виводити. І на кінець – отаке лихо. Мабуть, виводити більш не будуть, бо ті з Пакистану порушують договір. От і наші тепер страждають!..
* * *
24 липня 1988 р.
Учора мене оголосили серед тих, хто зарахований до Інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. Отже, з 23-го – я майбутній актор театру і кіно. Я дуже цим задоволений. Набравши 13 балів (11–12 прохідний) – пройшов…
* * *
7 вересня 1988 р. (середа)
В Інституті – зустріч зі Ставицьким Б.П. Підготовка до посвячення у студенти. Спектакль (вірніше, наше перше слово) вийшов непогано. Його приніс Ставицький (то є його робота). Починається словами:
Важкий тягар екзаменів вступних
ще й досі каменем лежить на наших душах,
то скиньмо ж цей тягар важкий,
бо чистими, як мати породила,
вступити треба до Мистецтва Інституту".
Непогано.
* * *
13 березня 1989 р.
Клятва!
З сьогоднішнього дня розпочинаю Нове Життя!
Ні – інертності!
Ні – мовчанню!
Ні – надуманості!
ТАК – творчості,
мистецтву,
поезії, пісні,
мові рідній,
Україні!
Сергій Губерначук.
* * *
8 лютого 2004 р., Київ
Отже, і зараз маємо продовження. З превеликою цікавістю зачитав я рядки цього щоденника. Чи той я тепер?
Якщо я писав (тоді), що буду відвертим, то зараз це майже неможливо. Єдине, що Вільгельм Райх ("Подивися на себе, маленька людинко!") зможе мене переконати.
Ні! Я далеко не маленька людинка, але стереотипність бачення "деяких" речей мене теж, як й інших, наздоганяє. Уявімо, я б відкрився. Краще це зробити перед смертю, а може зараз? Оскільки, я впевнений, що смерті не існує, то й час не має значення. Просто кажучи, це не має значення. Значення маю я. (Хотів поставити знак оклику, але й це не завжди "значення").
Зараз мене цікавить Усесвіт. І, перебуваючи за брамою непохитної державної опіки, я цю браму підриваю, муштрую на кшталт Розуму і світової Думки, яка незламна, бо об’єктивна, як Божі Клейноди. І їх я теж порушую. У страшному пошуку. "Люди, мої дорогі, як багато серед Вас людей! ... і як мало людей…"
Мирські істини майже аґонізують, безповоротно стикаючись з державними законами. Суспільство страждає від єдиного алкогольного подиху можновладця, який промовисто демонструє свій демонізм.
Колапс неспокою заповнює прості поняття: "мати", "сім’я", "ти". Не дай, Боже, щоб це сприймалося як скарга.
Я, повірте, зовсім іншої Думки. Помилятися – ТРЕБА! Так ви й виховаєте себе. Перемагаючи себе, знову, помилятися – ТРЕБА. Відчувати свій духовний ресурс (якщо він пере-пре-накопичився) не біда й не лихо. Дія ваша станеться, вона буде довгою (термін майже невичерпний). До скону. А сила дії? Ось питання.
Згуртувавшись з цим народом – можна бути й пророком. Але… Совість! Ось питання.
Колись я дивився на себе знизу – вгору, а зараз? Споглядаю зверху – вниз. Чіпаю себе язиком так гарно, що все пір’я облітає; наводжу мости довіри з самим собою на рівні простого обивателя. Хапаюся, часом, за повітря десятьма руками свого "слава-Богу-таланту" – і бачу прірву, яка летить назустріч. Велів би інколи собі Того Світу, звідки вихід легший і кращий, аніж з Цього. Ось мій стан, окреслений цим жахливим почерком несамовитого існування.
– Хто ці люди? Хто вони, які "бажають мені "добра"?
Це зменшення претензій – а відповідно, ролей у суспільному житті, розбалансування кармінних прагнень і повний психоз нації на тлі незвершень.
Завжди стається так, що історія вимагає від людини виходу, або вже – на вихід!
Хто така ця дівка (історія), яку легко облаяти, або ще й… Але вона, дійсно, шльондра!
* * *
18 лютого 2011 р.
"Кому потрібна поезія?"
"Ліна Костенко раптово перервала свій тур по Україні…"
Мій коментар:
Я дивуюся, люде, як ви навчилися за такий короткий проміжок часу видирати через прозу, ще й без поезії Ліни Василівни шматки для вас смачного м’яса! Смачного, але надалі – вже не ховайтеся і сміливо видруковуйте назрілі нововалуєвські укази!
Слава і шана Богові, що Ліна Костенко вистояла і цю профанацію! Однак, є та вища віра, яка примусить наш народ заговорити віршами! От побачите ще!
Сергій Губерначук.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
