Довго сперечалися із жінкою чи можна вам розповідати цю історію. Бо вона настільки інтимна, що у непідготовленого читача можуть почервоніти вуха від зніяковіння. А то й серцевий напад спровокувати. А це вже диверсія, пахне криміналом. Хоча нині ніхто не зважає на те чи людині стане гарно від новин, чи зле. Показують по телебаченню усіляку муру - вбивства, згвалтування у прямому ефірі, канібалізм, народних обранців-крадіїв, Президента-брехуна. А поспільсво від цих жахів тільки пігулки заспокійливі ковтає. Але марно, оскільки цей страхітливий калейдоскоп негативу повторюється і повторюється.
Сам себе народець загнав у глухий кут. Кого обрали — так і живемо. Стали ми всі Президентами, тож епоха бідності закінчилася. Наче.
Урешті дійшли з благовірною згоди: розкажемо вам цю історію, а найбільш обурливі та неестетичні її фрагменти розцяцькуємо привабливими веселковими кольорами. Годиться?
Так от, були у нас вибори минулої весни. Пам’ятаєте? Ми тоді усі гуртом вгодованого кабана звалили з політичного Олімпу, а навзаєм доперли на п’єдестал ліліпута-веселуна. Над собою кепкувати любимо, братове а сестри, але щоб аж так! Дехто скаже, це - мазохізм. Не скажіть,- це така національна гра: “Зроби собі гірше”. З жінкою, напередодні цієї циркової вистави, ми не сперечалися, бо однодумці. Кажу:
- Сонце, ходімо голосувати.
- А за кого?
- Звичайно за українського патріота, який воював на фронті, має досвід державної діяльності та чітку політичну позицію все життя.
- За Романа Кошулинського?
- Звичайно. Він як війна почалася хвостом не крутив, від призову не ховався. Та ти його біографію знаєш.
- Згода. Людина патріотична і послідовна. Буде відстоювати державні інтереси.
Але в другий тур вийшли інші персонажі. Та ви їх знаєте! Один фактично з нуля побудував армію, приніс Україні томос і власну незалежну церкву, зупинив військову агресію Росії завдяки створенню міждержавної коаліції, інший — кепкував зі сцени та у телевізійних програмах з особистих якостей та економічних провалів у діяльності політичних діячів. Обсирав і їх, і свою державу. І на цьому виграв! Молодець! У Москві задоволені.
Наше сімейство звикло не звертати уваги на імпульсивні вчинки власних земляків, хоча назвати розумним їхнє голосування за Януковича ми не можемо. Як можна на тверезу голосувати за двічі судиму людину? Ті ж самі люди обрали і нинішнього очільника. І це стало великим лихом для мого сусіда Миколи Шимпанзенка. Минулого тижня забрів до нас з горя вишептатися. Сидить за столом, підперши щоку і бурчить:
- Побили горшки ми з жінкою. Доведеться розлучатися. І це після двадцяти п’яти років подружнього життя! Добре, якби спіймала мене на молодиці за серйозною справою, а так — з-за Зеленського! Хай би воно сказилося!
- А ну розказуй детальніше,- підсіла до нас дружина.
- Ви знаєте, що я воював на фронті, тому голосувати за Зеленського не міг. Кажу любій:
- Мотре, віддам голос за Кошулинського.
- Ну і дурень,- одказує жінка. - Треба голосувати за того, хто виграє вибори, а не за того хто чесний і порядний. Тому треба за Зеленського або за Порошенка. До того ж їхні політсили гарно платять членам комісії.
- Так голосуй за ОПЗЖ! Будь послідовною. Ти ж на минулих виборах голосувала за Партію Регіонів!
- Нє, не буду. Вони цього разу не пройдуть. Директор школи сказав, аби всі готувалися голосувати за Зеленського. А я проста вчителька: як начальство скаже — так і робитиму.
- Ну, заробиш пару тисяч на виборах, купиш собі чобітки нормальні на зиму. А далі що?
- Зеленський обіцяв підняти заробітну плату вчителям та лікарям. Отже, і мені перепаде.
- Егеж, перепаде. Дурень думкою багатіє. Подивися хто його оточує: як не клоуни такі самі як і він, то злодюги з сумнівною репутацією. А сам у державному управлінні ні бум-бум. За півроку економіка почне загинатися. Невже ти цього не розумієш?
- Не вчи мене жити, чоловіче! Я сама собі раду дам! Йди краще кабанів нагодуй.
- Отака у нас розмова вийшла минулого року.
- Тю, сусіде! Посварилися — помирилися. Хіба варта політика аби за неї так гризтися з рідними?
- Варта, друже. Тяжко жити в одній хаті з людиною, яка не розділяє твоїх життєвих принципів. Востократ тяжче ще й тому, що ми ж маємо спільних дітей. А з ними теж не все в порядку. Добре, що старший син служив зі мною разом, бачив справжніх ворогів в обличчя, відчув на собі якою ціною дається воля власної держави. А молодший — відрізана гілка. І в цьому моя вина. Не побачив, що дитина стає байдужою до рідної землі, не допоміг вчасно зорієнтуватися що таке добро, а що таке зло. І жінка ж у мене наче й розумна, вчителює, а ходить в московську церкву молитися російською мовою, хоча мати та бабця в неї — українці. От кожен день і сварка.
Зажурений сусід замовк. Мовчали з дружиною і ми. Чим таке розрадити? Сказати — розлучайтеся і живіть щасливо?
- А позавчора прийшов з роботи, а там дядьки якісь невідомі сидять. Питаю: “Хто такі?”
- Ми - керівники обласної партійної організації ОПЗЖ. Пропонуємо вашій дружині стати головою селищного осередку нашої політсили. Може, і ви долучитеся та напишете заяву на вступ?
- А я взяв за шкабарняки тих твох типсусів і викинув за двері. Сказав, якщо ще раз побачу у власній хаті — утоплю у свинячому гімні.
Жінка в крик! Кинулася мені очі видряпувати. Я її питаю:
- Ти ж голосувала за Зеленського! То нащо зв’язалася з цими вилупками?
- Дурень ти старий,- каже. - Зеленський — бита карта, не виправдав довіри. До влади прийде Рабінович з Медведчуком. А вони вже владу з рук не випустять. Тому треба готуватися заздалегідь. Якщо стану головою осередку, то піду по партійній лінії працювати в органи державної влади. Ну його до біса те вчителювання. Надокучило копійки до зарплати рахувати!
Тиша була такою дзвінкою, що об неї можна було порізатися. Наче й немає у нашій сім’ї такої проблеми, а болить, наче у власну рану пальця засунув.
Люди, люди! Що ж ми за народ такий, якщо не вміємо і не хочемо єднатися довкола головного — благополуччя власної держави? Бардак у головах породжує майбутні проблеми у власних дітей та онуків. І в мене немає надійного рецепту від усіх бід. Немає його і в моєї дружини - народного цілителя. Все їй підвладне: лікує рак на четвертій стадії, деменцію, імпотенцію. Але позбавити людей глупства — безсила.
Сусід, мало не щотижня, їздить до Києво-Печерської лаври молитися во славу Господа. Теж російською. На запитання: А чому не українською?”- відповідає, що в їхній церкві українська мова неугодна Богу.
Щоп“ятниці на майдані навпроти сільсткого ярмарку стоїть двоє сектантів, пропагуючи власне вірування. Теж російською мовою. А це ж Полісся, глухе українське село. А своєї - суто української церкви в ньому немає. І не було...
Склалося враження, що українці взагалі неугодні Богу на цій землі.От і п“ють люди чорну смолу ненависті з чужих колодязів. І поступово звикли до того, що своє — непотрібне, недосконале, не приносить користі. Звикли спочатку до чужої віри, а потім і до чужої мови. Довго, дуже довго живуть начебто рідні люди одне з одним, доки не відчують, що вони насправді — чужі.
Сусід пішов, а я сів біля вікна та журюся.
- Чоловіче, вдягай вишиванку,- гукає до мене дружина і простягує вишиту власними руками сорочку.
- Е-е-е-е, а що за свято сьогодні таке? - ошелешено питаю її.
- Біда з тобою, муже. Зовсім у голові темно. День народження! Сто годочків тобі виповнилося. Хіба забув?
І справді — це ж яке сьогодні свято велике! Хутко вдягнув святкові строї, причепурився, розправив пишні козацькі вуса.
Рипнули вхідні двері і до хати зайшов гурт моїх дітей, онуків, правнуків, невісток, зятів та кумів. І всі у вишиванках! Наймолодша праправнучка з духмяним короваєм у руках щебетливим голосочком крикнула:
- З днем на народження тебе, дідуню-ю-ю-ю!

22.04.2020р.