Нехай мене Зоська про вірш не просить,
Бо коли Зоська до вітчизни верне,
То квітка кожна вірш проголосить,
Зіронька кожна заспіває напевне.
Допоки квітка розквітне,
Допоки зіронька в леті,
Слухай, бо то щонайкращі поети.
Зірки блакитні, рожеві квіти
Цілі поеми тобі складатимуть.
Те ж, що й вони, і я оповів би,
Бо я від них навчився балакати,
Бо там, де срібні хвилі Ікви плинуть,
Був же і я, як Зоська, дитиною.
Зараз далеко поїхав я в «гості»
І далі мене нещасна доля односить.
Привези, Зосько, сяйва зірок тих,
Привези, Зосько, пахощів квіту,
Бо мені й справді одмолодіти треба,
Верни мене з краю цього, мовби з неба.

Juliusz Słowacki «W pamiętniku Zofii Bobrówny»

Niechaj mnie Zośka o wiersze nie prosi,
Bo kiedy Zośka do ojczyzny wróci,
To każdy kwiatek powie wiersze Zosi,
Każda jej gwiazdka piosenkę zanuci.

Nim kwiat przekwitnie, nim gwiazdeczka zleci,
Słuchaj — bo to są najlepsi poeci.
Gwiazdy błękitne, kwiateczki czerwone
Będą ci całe poemata składać.
Jabym to samo powiedział, co one,
Bo ja się od nich nauczyłem gadać;
Bo tam, gdzie Ikwy srebrne fale płyną,
Byłem ja niegdyś, jak Zośka, dzieciną.
Dzisiaj daleko pojechałem w gości
I dalej mię los nieszczęśliwy goni.
Przywieź mi, Zośko, od tych gwiazd światłości,
Przywieź mi, Zośko, z tamtych kwiatów woni,
Bo mi zaprawdę odmłodnieć potrzeba.
Wróć mi więc z kraju taką — jakby z nieba.