Сидять попід каштаном молодята.
Їм соловейко пісеньки співа.
І ніч своє вже скоро дожива,
А їм же, мабуть, рано уставати,
Але вони не можуть розійтись,
Бо ж знову аж до вечора чекати,
Щомиті на годинник позирати.
А день же, наче, гумовий якийсь.
І тягнеться, і тягнеться повільно.
Отож, розлуку трішки скоротять.
Ще трохи під каштаном посидять,
Подихають цим ароматом спільно.
І слів не треба, зрозуміло й так,
Усе, що тільки хочеться сказати.
Лише один одно́го обійняти
Й серця обоє битимуться в такт.
Аж тут він щось, неначе, пригадав
Від аромату і кохання п’яний:
- Ти чула, моя мила, про каштани,
Чому їх цвіт так дивно вигляда?
- Не чула, милий, розкажи мені.
- Було це кажуть у віках далеких,
Які ще пам’ятали древні греки,
Десь в тій,в далекій їхній стороні.
Амур, говорять, по ночах літав
Зі своїм луком й стрілами кохання.
І полював до самого світання.
Як кого бачив, то стрілу пускав.
А в темряві хіба що розбере.
Бува, у серце зовсім інше влучить
Й кохання буде молодяток мучить,
Так, що й життя, бувало, відбере.
Тож радості від того не було
Ні самому Амуру, а ні людям.
Кохання нерозділене у грудях
У багатьох з тих помилок жило.
І з того розбивалися серця
І ранили осколками Амура.
Тож він літав понад землею хмурий,
Пропав рум’янець із його лиця.
Якось Венера стрілася йому –
Матуся рідна: - Як діла? – питає
І головою скрушно так хитає,-
Погано виглядаєш ти… Чому?
Ну, він матусі все і розповів
Про нічку темну, стріли не по цілі,
Про тих, хто один одному не милі,
А він стрілою їх докупи звів.
Чи розлучив закоханих навіки.
Венера аж поплакала із ним.
І каже: - Поможу тобі я з тим,
Я ж знаю різних способів без ліку.
І, справді, десь горішків узяла,
Що на людські сердечка дуже схожі
(Де узяла – то все секрети божі)
Та по землі, по світу рознесла.
І виросли дерева гарні з них,
Високі та розложисті каштани.
І кожен раз, коли весна настане,
Листки незвичні на деревах тих,
Тримають канделябри на долонях,
Із білим цвітом. Відступає ніч.
Перед отими тисячами свіч.
Амур вже не помилиться сьогодні,
А влучить точно в ціль, куди хотів
Аби людей щасливими зробити…
До світу милувались вони цвітом
Каштану, мов уперше у житті.