Невпинно неслись по степу схарапуджені коні
І шматтям грязюка весіння летіла з-під ніг.
Щось було тривожне у тому нестримному гоні.
Хотілося б знати, що саме стривожило їх.
Чи звір? Чи людина? В якій їхній страх був подобі?
Чи треба, можливо, від того злякатись й собі.
І, десь заховавшись, з очей чужих зникнути, щоби
Бува з того страху часом не дісталось тобі.
Завмер чоловік, на високому пагорбі, злився
З травою, що ледве пробилась з зимового сну.
До болю в очах у примарливу далеч дивився,
На повні легені вдихаючи ранню весну..
А далеч пливла і тремтіла, зігріта весною.
І не зрозуміти, що там вона досі хова.
Лежав чоловік, був щомиті готовий до бою,
А ніздрі тремтливі п’янила зелена трава.
Хотілось йому про усі небезпеки забути,
Лежати отак і вдихати п’янкий аромат.
Але небезпека тримала в напрузі, як пута,
Бо ж він був тепер не простий чоловік, а солдат.
І там за спиною у нього чекає родина.
Він має її від усіх небезпек захистить.
Він так би хотів... але є таке слово «повинен».
Колись прийде час, коли знов буде можна хотіть.