ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про крота
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про крота
Повертались запорожці з турецького краю,
Гарно в турок гостювали, нагнали їм страху.
Пливуть чайки Чорним морем, наче білі птахи,
В захід сонця Крим татарський вони оминають.
Але тут знялася буря, як смерть налетіла.
Одні чайки потопила, другі – розкидала.
Одну чайку з козаками геть на схід погнала,
Навіть, важко уявити, як вони вціліли.
Втихла буря. Пливе чайка, козаки зібрались,
Щоб подумати, як краще їм на Січ вертати -
Чи пливти на захід сонця, козаків шукати?
Та ж чи є вони, чи, може, всі на дні зостались?!
Сивоусий козарлюга каже побратимам:
- Не слід, мабуть, нам вертатись. Я знаю дорогу
По Азову, по Молочній, а там, дяка Богу,
В річку Конку свою чайку лиш перетягти нам.
Вже колись отак вертали козаки з походу…
А по Конці то, вважайте, ми уже на Січі.
Тільки щоб із татарвою не трапилось стрічі,
Бо від цілого чамбула нам відбитись годі.
От на тому й порішили. Азов подолали,
До Молочного лиману чайкою запли́ли,
А у річці вже на весла налягли щосили,
Татарві аби не втрапить в очі, поглядали.
Та не так все було гладко, як воно гадалось,
Бо помітили татарський роз’їзд над рікою,
Зрозуміли, що не мати їм тепер спокою.
Тож подумати, що далі робити, зібрались.
Знову сивий козарлюга слово промовляє:
- Тепер, братці, треба чайку нам свою кидати
І до Січі пішим ходом будем простувати,
Бо інакше нас на чайці орда постріляє.
- Чайку кинем, що робити зі здобиччю будем?-
Обізвався хтось із гурту. – Здобич закопаєм.
А вже з Січі з товариством повернутись маєм.
Я гадаю, звідси здобич не втече нікуди.
Так вони й постановили. Усю здобич взя́ли,
Чайку в річці затопили (колись ще згодиться),
Вийшли в степ аби навколо добре роздивиться
І в яру глибокім темнім усе закопали.
Закопали так, щоб в очі воно не кидалось.
Наостанок сивоусий став щось шепотіти.
Він хара́ктерник – вони всі, наче ворожбити,
Говорили: і з чортами, навіть, добре знались.
Тож наклав козак закляття й рушили в дорогу,
Йшли спокійно, намагались сліду не лишати,
Щоб татарам не давати себе наздогнати.
Всі при зброї, щоб відбитись можна в разі чого.
Був між тими козаками козак один темний,
На Січі Кротом прозвався. Чому так – не знати.
Норовив туди не лізти, де кров проливати,
А завжди був там, де здобич випадала певна.
Як побачив Кріт, що в землю золото сховали,
То не міг уже ні спати, ні їсти спокійно.
Бо стояло перед очі золото постійно.
От якби йому до власних рук усе попало?!
І надумався вернутись, золото забрати.
Дочекався нічку темну, як усі поснули.
Та й тихцем, аби сторожі часом не почули
Став травою помаленьку у степ відповзати.
Відповз, далі вже навгинці, ще далі - щодуху.
Біжить, чує: недалеко кінні якісь їдуть,
Зачаївся – то ж татари йдуть за ними слідом.
Скоро крики, стрілянина донеслись до слуху.
«От і добре, - сам до себе Кріт тихенько мовив,-
Хай поб’ють усіх татари, хто там буде знати,
Звідки він, простий нетяга став таким багатим».
Тож складалося для нього все отак чудово.
Віддалилась стрілянина, стихли скоро крики,
Кріт летів, як птаха степом, «багатів» поволі.
Аж під ранок він дістався до яру у полі.
Роздивився, аби часом біди не накликать.
Та в степу все, наче, тихо, нікого немає,
Тож скоріш спустивсь до яру, узявся копати,
Скоро й лантух заповітний удалось дістати.
Але ж як не зазирнути, що ж він там тримає?
Ледве лантух розчепірив, як блиснуло з нього.
І осліп він тої ж миті, в очах потемніло.
Кинув лантух з переляку…Щось зашурхотіло
І схил яру сповз донизу, засипав небогу.
Ледве вибрався він звідти, став лантух шукати,
Став глибокі ями рити, нічого ж не бачить.
Сподівається, що врешті зловить він удачу,
І тоді лантух багатства буде-таки мати…
Через час якийсь козаки повернулись з Січі.
Не вдалось татарським зайдам їх тоді здолати.
Тож вернулись з товариством сховане забрати.
Подивилися козаки аж упали в відчай:
Увесь яр був переритий, весь у дірах-норах.
Сивоусий же сміється: - Та не побивайтесь!
Ви тут, хлопці потихеньку на степ оглядайтесь
Та чекайте, як скажу я – то спускайтесь скоро.
Став внизу щось шепотіти, руками махати,
Потім голосно говорить: - Отут і копайте!
А Крота як хто зустріне, то вже не чіпайте.
Все життя йому і роду нори так копати.
Знайшли хлопці закопане, на Січ подалися.
З тих часів кроти й з’явились у нас в Україні
Рив той Кріт і його діти риють і донині...
Та багатством, бач, ніяким ще не розжилися.
Гарно в турок гостювали, нагнали їм страху.
Пливуть чайки Чорним морем, наче білі птахи,
В захід сонця Крим татарський вони оминають.
Але тут знялася буря, як смерть налетіла.
Одні чайки потопила, другі – розкидала.
Одну чайку з козаками геть на схід погнала,
Навіть, важко уявити, як вони вціліли.
Втихла буря. Пливе чайка, козаки зібрались,
Щоб подумати, як краще їм на Січ вертати -
Чи пливти на захід сонця, козаків шукати?
Та ж чи є вони, чи, може, всі на дні зостались?!
Сивоусий козарлюга каже побратимам:
- Не слід, мабуть, нам вертатись. Я знаю дорогу
По Азову, по Молочній, а там, дяка Богу,
В річку Конку свою чайку лиш перетягти нам.
Вже колись отак вертали козаки з походу…
А по Конці то, вважайте, ми уже на Січі.
Тільки щоб із татарвою не трапилось стрічі,
Бо від цілого чамбула нам відбитись годі.
От на тому й порішили. Азов подолали,
До Молочного лиману чайкою запли́ли,
А у річці вже на весла налягли щосили,
Татарві аби не втрапить в очі, поглядали.
Та не так все було гладко, як воно гадалось,
Бо помітили татарський роз’їзд над рікою,
Зрозуміли, що не мати їм тепер спокою.
Тож подумати, що далі робити, зібрались.
Знову сивий козарлюга слово промовляє:
- Тепер, братці, треба чайку нам свою кидати
І до Січі пішим ходом будем простувати,
Бо інакше нас на чайці орда постріляє.
- Чайку кинем, що робити зі здобиччю будем?-
Обізвався хтось із гурту. – Здобич закопаєм.
А вже з Січі з товариством повернутись маєм.
Я гадаю, звідси здобич не втече нікуди.
Так вони й постановили. Усю здобич взя́ли,
Чайку в річці затопили (колись ще згодиться),
Вийшли в степ аби навколо добре роздивиться
І в яру глибокім темнім усе закопали.
Закопали так, щоб в очі воно не кидалось.
Наостанок сивоусий став щось шепотіти.
Він хара́ктерник – вони всі, наче ворожбити,
Говорили: і з чортами, навіть, добре знались.
Тож наклав козак закляття й рушили в дорогу,
Йшли спокійно, намагались сліду не лишати,
Щоб татарам не давати себе наздогнати.
Всі при зброї, щоб відбитись можна в разі чого.
Був між тими козаками козак один темний,
На Січі Кротом прозвався. Чому так – не знати.
Норовив туди не лізти, де кров проливати,
А завжди був там, де здобич випадала певна.
Як побачив Кріт, що в землю золото сховали,
То не міг уже ні спати, ні їсти спокійно.
Бо стояло перед очі золото постійно.
От якби йому до власних рук усе попало?!
І надумався вернутись, золото забрати.
Дочекався нічку темну, як усі поснули.
Та й тихцем, аби сторожі часом не почули
Став травою помаленьку у степ відповзати.
Відповз, далі вже навгинці, ще далі - щодуху.
Біжить, чує: недалеко кінні якісь їдуть,
Зачаївся – то ж татари йдуть за ними слідом.
Скоро крики, стрілянина донеслись до слуху.
«От і добре, - сам до себе Кріт тихенько мовив,-
Хай поб’ють усіх татари, хто там буде знати,
Звідки він, простий нетяга став таким багатим».
Тож складалося для нього все отак чудово.
Віддалилась стрілянина, стихли скоро крики,
Кріт летів, як птаха степом, «багатів» поволі.
Аж під ранок він дістався до яру у полі.
Роздивився, аби часом біди не накликать.
Та в степу все, наче, тихо, нікого немає,
Тож скоріш спустивсь до яру, узявся копати,
Скоро й лантух заповітний удалось дістати.
Але ж як не зазирнути, що ж він там тримає?
Ледве лантух розчепірив, як блиснуло з нього.
І осліп він тої ж миті, в очах потемніло.
Кинув лантух з переляку…Щось зашурхотіло
І схил яру сповз донизу, засипав небогу.
Ледве вибрався він звідти, став лантух шукати,
Став глибокі ями рити, нічого ж не бачить.
Сподівається, що врешті зловить він удачу,
І тоді лантух багатства буде-таки мати…
Через час якийсь козаки повернулись з Січі.
Не вдалось татарським зайдам їх тоді здолати.
Тож вернулись з товариством сховане забрати.
Подивилися козаки аж упали в відчай:
Увесь яр був переритий, весь у дірах-норах.
Сивоусий же сміється: - Та не побивайтесь!
Ви тут, хлопці потихеньку на степ оглядайтесь
Та чекайте, як скажу я – то спускайтесь скоро.
Став внизу щось шепотіти, руками махати,
Потім голосно говорить: - Отут і копайте!
А Крота як хто зустріне, то вже не чіпайте.
Все життя йому і роду нори так копати.
Знайшли хлопці закопане, на Січ подалися.
З тих часів кроти й з’явились у нас в Україні
Рив той Кріт і його діти риють і донині...
Та багатством, бач, ніяким ще не розжилися.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію