Оточили кляті турки у війну Хотинську
В кількасот загін козацький,що війська відбився.
Оточили, у печеру поміж скель загнали
Та здатися на їх милість припрошати стали.
Обіцяли дарувати їм життя за теє.
Аби ті лиш змарнували волею своєю.
Та козакам ця умова видалась негідна
І життя мінять на волю на схотіли, видно.
Розлютились турки з того,вдарили гармати,
Щоб в печері всіх козаків та і повбивати.
Палять, палять ті гармати, але усе марно,
Бо, все рівно, їх козаки зустрічають гарно.
Так і сипляться на землю голови турецькі,
Так і чується козацький посвист молодецький.
Узялися тоді турки вогню накладати,
Щоби диму у печеру у ту напускати.
Хочуть викурить козаків із печери димом.
Сам Осман, злий як собака,направляє ними.
Не взяла козаків сила,то підступність взя́ла,
У печері скоро нічим дихати їм стало.
І сказав тоді ота́ман: «Братове козаки,
Не пробитися у поле – турок, наче маку.
Тож загинем та від шаблі,а не від потрави,
Не принизимо козаків запорозьких славу!»
І ударили козаки на турецьку силу,
Що аж військо все турецьке назад відступило.
Задзвеніли шаблі в полі,стріли засвистіли,
Густо падало козацьке на турецьке тіло.
Та, хоч як козаки бились,не змогли пробитись,
Довелося їм зі смертю своєю зустрітись.
Мало хто в живих лишився та в полон потрапив.
Велів тоді Осман Другий втрати рахувати.
Рахували турки втрати, за голови брались:
Ще ніколи перемога їм так не давалась.
Небо синє почорніло з налетілих круків,
Де один козак загинув – там семеро турків.
Розлютивсь Осман ще більше,як дізнавсь про теє,
Повелів козаків взяти, мучити їх злеє.
Брали турки козаченьків, до дерев в’язали
Та із луків своїх стріли по них випускали.
Сам Осман із лука цілив у козацькі груди
Та грозив, що всім невірним таке саме буде.
Та козаки лиш всміхались йому у обличчя,
Адже справжнім козаченькам саме так і личить.