Коли було і де було – не знаю,
Але в печерах темних і глухих
(Чого лишень на світі не буває)
Прадавні люди проживали. Їх
Чи вороги в печери ті загнали,
Чи то вожді свої ж і завели.
Вже стільки літ вони отак блукали,
Свої свічки запалені несли.
Жерці повчали, що терпіти треба,
Що шлях до сонця довгий, неблизький.
Давно померли ті, хто бачив небо
На тій дорозі темній і слизькій.
Їм вже полуда очі затягнула
Доки вони у темряві брели,
Вони про сонце лиш легенди чули
Та й то, що їм жерці розповіли.
А ті їм сонця вдосталь обіцяли,
Але колись. А поки лиш свічки.
Та за непослух роду відлучали
Одним-єдиним помахом руки.
І люди йшли, бо звикли вірить владі
Та на собі добро й жерців тягли,
Маленькій свічці, навіть, були раді
До того вже жерці їх довели.
Та якось жрець, відлучений від роду
Зустрівся їм в печерах у глухих
І у пітьмі звернувся до народу
Аби розкрились очі врешті в них:
- Не вірте, люди, цим жерцям убогим,
Вони ведуть вас по своїм сліду.
Я бачив сонце, знаю шлях до нього.
Ходімте, люди, я вас проведу!
Жерці одразу лемента підняли:
- Та ж він брехун і це відомо всім.
Він хоче аби всі ви повмирали
І помрете, як підете за ним.
Немає сонця – свідчить нам наука,
Життя можливе лиш в печерах цих.
А ми вам свічок ще дамо у руки,
Щоб вашим дітям вистачило їх!
Тут молоді урешті збунтувались:
- До сонця хочем, досить нам пітьми!
Ми в цих печерах вдосталь наблукались
І, врешті, бути хочемо людьми!
І подалися за жерцем юрбою.
Старих, що упирались і тряслись
Теж потягли всі разом за собою.
Жерці самі за ними поплелись.
Він таки вивів їх із тої ночі,
З печер глибоких під небес блакить.
Від сонця їм аж засліпило очі,
Як тільки сонце може засліпить.
Старі кричали злякано від страху:
- Веди назад нас у пітьму мерщій!
Не хочем знати ми такого шляху,
Нам до вподоби більше звичний, свій!
Та час пройшов, до світла звикли очі,
Весь світ відкрився їм у відчуттях
І зрозуміли врешті діти ночі,
Що саме цього прагли все життя.