Переклав і приміткував Василь Білоцерківський

(Особисті й історичні спогади про події 1876 року.)

Розділ І
Це було 1876 року, 23 квітня.
Сливе шість років минуло відтоді [1]. Яка ж то була зворушлива весна! Події, дедалі новіші, страшні, приголомшливі, з надзвичайною швидкістю йшли за іншими подіями, стикалися, обганяли одна одну. І нині, бажаючи якось упорядкувати тогочасні враження, гублюся перед їхнім розмаїттям, багатством і химерним групуванням. Чим більше занурююся в них, чим більше роздумую над ними, тим більше в моїй пам’яті спливає нових образів, інакших уявлень, неначе слів, написаних симпатичним чорнилом на папері, коли його нагрівають. Справді, весна була неспокійна, крайнеба був засланий зловісними хмарами, серця були повні страху, душі – очікування.
І надійшли ті дні: 19 квітня підняло прапор Панаґюриште, 20-го повстала Копривштиця, а за шість годин зворохобилася Клісура!.. Очікували й ще бунтів… Слова ставали ділом, мрії – дійсністю. Задиміла пожежа, яку готував Левський, запалив Каблешков, роздмухав Бенковський!..
Я їхав у возі Стремською долиною в напрямку Средна-гори.
У селі, яке я залишив, не було повстання. Було саме рішення чинити спротив, що просто означало: миритися… Бунт розпочався на десять днів раніше від визначеного терміну, і його передчасність спричинила перше сум’яття, перше вагання, – це була перша невдача! У такому бездіяльному стані перебувала більша частина міст і сіл. Тимчасом турецька влада, яка доти вдавано дрімала, вирішила діяти і почала ловити заколотників. Два вершники приїхали з Карлова по мене… Небезпека була неминуча. Уночі один відданий друг доправив мені паспорт на моє ім’я, але з хибними рисами. Був і віз. Такі засоби становили мій єдиний і сумний шанс порятунку… Я тікав наосліп до Пловдива, не маючи гадки, щó мене там очікує і як туди дістатись.
Попри те, що цього дня в сусідньому місті був базар, селяни дорогою не стрічалися. По всій своїй довжині дорога була порожня і мертва. Жоден віз не здіймав куряви, жодна худібка чи людина не видніла на ній. Лише ґави, скупчившись у зграї, які нагадували чорний пласт на тлі зелені, то злітали з гучним карканням у хмари, то знову спускалися вже на інше місце. Але їхня присутність не оживляла, а ще гостріше наголошувала порожнечу місцевості. Подеколи серед напівзораної ниви стирчало, мов скелет, покинуте рало, яке марно очікувало свого орача… Ані живої душі.
Ліворуч і праворуч, на схилах Балкана і Средна-гори та в долинах між ними, темніли порослі плодовими й усілякими іншими деревами, оздоблені високими тополями численні квітучі сільця, які здаля вирізнялися лише своїми новими білими церковками. На жаль! Коли я побачив їх удруге, вони представляли картину розору: паркани й тини попадали і згоріли, сади була вирубані, церковки стояли без дахів, з поруйнованими, почорнілими від вогню мурами!..
На півдні, з-поміж яскравої зелені пасовиськ, блищала прозора, наче сльоза, і шумлива Стрема.
Між тим візок продовжував монотонно рухатися піщаною, поритою дощовими потоками дорогою, безнастанно здригаючись і звалюючись то на один, то на другий бік…
Візник, турок із добродушним обличчям, час від часу плескав бичем по кістлявих спинах коней.
Він був заклопотаний і мовчазний. Мовчав і я.
Але врешті подумав, що добре б заговорити з ним. Його мовчання навіювало мені неспокій, при всій доброті його обличчя. Я скрутив цигарку і спитав у нього вогню. Тільки тут він повернувся до мене, поглянув на мене і, вийнявши з-за пояса кресало, подав мені.
– Осман-аго, чому ми змовкли?.. Розкажи щось! – почав я.
Він ізнову відвернувся, двічі вдарив коней і мовив спокійно:
– Як там у вас?
– У нас?.. Нічого, – відповів я, удаючи розсіяність. Але в цю саму хвилину злякався його випробувального погляду. Проте він не озирнувся.
Раптом я побачив, що ми їдемо не звичайною дорогою. Ми їхали якоюсь іншою, не знаною мені дорогою, що відхилялася трохи на південний захід до якогось незнайомого села – турецького, з огляду на видну низьку мечеть. Я розтривожився.
– Осман-аго,– швидко гукнув я йому, – ми збилися з дороги, це не та дорога!
– Та ж ми знову виїдемо на головну дорогу, але ця не кам’яниста – коні не втомляться, – відповів він, запалюючи довгу цигарку.
Я мусив удати, наче задоволений цим поясненням. «Навіщо Осман віз мене в це турецьке село?» – триста разів питав я себе.
Поле було широке, але безлюдне. Ані живої душі.
Я мимоволі поглянув назад, чи за нами ніхто не простує. Нікого не було на дорозі.
Ми в’їхали в село. Я не знаю назви цього села, і сьогодні не можу собі уявити, яке воно і де воно є. Складалося воно, як усі турецькі села, з кількох хиж, вкритих житньою соломою, притиснутою складеними навхрест жердинами; село з нескінченними дворами, оточеними низькими тинами й повними гіллястих дерев, високого бур’яну і пустельної трави. На кількох димарях стирчали на одній нозі червонодзьобі лелеки, які, дзвінко клапаючи дзьобами, порушували мертву тишу села. Зачувши торохтіння воза, старі потворні туркені, котрі порпалися у дворах, швидко хапали якесь вицвіле брудне дрантя і, накинувши його на себе, ховалися у своїх норах від погляду чужинця. Аби заспокоїти їхню стривожену цноту, я всунувся на саме дно воза.
На майдані сиділо колом, серед зеленої трави, близько п’ятдесяти турків – старі, молоді й діти. Усі мали в руках різну зброю: одні точили великі ножі, прямі або зігнуті, другі протирали ганчірками рушниці й пістолети, треті лили кулі на малому вогні. Усі були зайняті своїми смертоносними знаряддями… Їхні дикі обличчя мали зловісний вираз, і коли вони побачили віз, який наближався, усі припинили роботу і втупили в мене свої злобні, мстиві погляди. Я подумав, що Осман підступно привіз мене сюди, аби я став першою жертвою їхнього фанатизму… Кілька людей перетнули шлях возу і про щось забалакали з Османом. Гадаю, вони спитали його, чи він їде не з бунтівного села. Ймовірно, він їх заспокоїв, оскільки вони побажали йому саадетлен [2] і повернулися до свого натовпу. Я востаннє зустрівся поглядом із цими кровожерними людьми й поїхав далі.
На жаль! Це були майбутні башибузуки, які мали збільшити набрід Турсун-бея.
У цій юрбі була прихована загибель Клісури.
Але тоді я не думав про це. Усі ми вірили в успіх святої справи. Натхнення було таке велике, надії такі потаємні й чарівні! Хто міг тоді заперечувати потребу повстання, успіх боротьби? Міста і села були напоготові. Бажання, прагнення, надії всіх зливалися в один фокус. Єдиний дух панував усюди… Невтомний Каблешков до останнього дня метався наче шалений, проповідував, навчав, обіцяв, застрашував, заклинав, запалював серця і зачаровував душі, творив дива: жінок перетворював на чоловіків, чоловіків – на героїв, терпіння – на гнів, вила і коси – на зброю; він був усюди! Його вогняне красномовство перемагало маловір’я, проганяло з сердець малодушність, наче вітер жене імлу, воскрешало перед очима здивованих слухачів цілі ідеали… На жаль! Уся ця велична будівля, яку він спорудив зі своїми сподвижниками, мусила невдовзі впасти в порох перед жахливою дійсністю!.. За жорстокою іронією долі всі, хто з захватом слухав його піднесені патріотичні проповіді, мусили проклясти його в нещасті, – його, зачинателя святого руху, мученика священної ідеї… Він помер у забутті, не залишивши ані свого імені в серцях, ані своєї могили на землі!..

Розділ ІІ
Віз продовжував котитися в напрямку Средна-гори. Осман дедалі частіше стьобав коней, які ступали важче, оскільки наша дорога пролягала через якісь загублені болота, звідки лунало в заростях тисячоголосе кумкання жаб… Довго ми тяглися цими непрохідними місцями. Ясно було, що повозка з кіньми ще ніколи не проїжджала тут. Я зрозумів урешті, що добрий Осман зумисне обрав саме цю дорогу, аби уникнути можливого нападу повстанців. Тому, треба сказати, у цю критичну хвилину невідомість і страх були спільними.
Ще годину ми повзли по піщаних, посічених потоками гірських відрогах і лише за Баненським мостом виїхали на шосе. Безлюдний перевал, який простирається від мосту до села Чукурлі, ми проминули у глибокому мовчанні. Село Чукурлі розташоване на південному краю перевалу, у суходолі. Це село, доволі мальовниче, відзначалося своїми мешканцями: тамтешні чоловіки славились як гайдуки й герої, а жінки – як красуні. Але цього разу я не бачив ані тих, ані тих. Село було порожнє. Єдину корчму, яка стояла відчинена, сторожив напівсліпий білобородий старий. По невеликому спочинку ми знову рушили, і до п’ятої години я ясно розгледів пагорби Пловдива, які чорніли й окреслювалися на темному тлі Родопів.
– Що це воно там десь горить? – раптом мене спитав Осман, показуючи праворуч, кудись у широке поле. Я уважно подивився.
– То мусить бути вогонь, чорбаджіє [3], – додав він.
– Вогонь? – і я висунув голову з воза, аби ліпше розгледіти. Справді, на доволі великій відстані між собою стояли великі чорні стовпи диму, які здіймалися прямовисно до певної висоти й там розбігалися хмарками навсібіч.
Це була пожежа. Горіли два села.
Осман сильно стьобнув коней, і ті рвонули наче вжалені. Він поспішав і я поспішав до Пловдива, але дорога не скорочувалась і Пловдив не наближався. Усі, хто під’їжджав до Пловдива з боку Средна-гори, знають, якою довгою і нескінченною видається ця дорога, особливо від Чирпалі до міста. Їдеш-їдеш, а темні пагорби ані збільшуються, ані проясняються: невеликий простір, який тебе відділяє од них, стає тим ширший, чим далі його минаєш. Для нас обох ця дорога була страшенно болісним обманом зору. Тимчасом на обрії з’явилися й інші димові завіси, і поле уподібнилося до вулканічного терену, де підземний вогонь бухає крізь якісь отвори…
Ми спинилися біля Чирпалійського заїзду.
Корчма і ворота у двір були замкнені. Від села – жодного шуму. Лише одна селянка біля криниці плакала і перелякано голосила. Побачивши Османа, який повів коней до криниці, аби їх напоїти, вона кинулася до нього і взялася, плачучи, розпитувати його по-болгарському:
– Аго! Що з нами станеться? Скажи, що мені робити?
– Не плач, не плач, молодице, нічого не буде, – відповів і Осман по-болгарському.
Побачивши мене у возі, селянка, плачучи, підійшла до мене:
– Дядьку! Ти більше знаєш… Скажи мені: направду різня буде?.. Цієї ночі всі втекли з села… Село спорожніло, ані живої людини… Усі втекли… Лишень я зосталася і не знаю, що робити! Боженьку мій! Матінко! – голосила вона, витираючи сльози краєм косинки. – Дядьку, чи направду різня буде? Ну скажи мені, що робити?..
На втіху їй я нічого не міг сказати, окрім як повторити слова турка, слова холодні й по-нелюдському брехливі! Як? Села горять, люд тікає, а вона – будь спокійна і не плач! Що станеться невдовзі з цією бідною болгаркою? Що її чекає? Вона питає, що їй робити! Вона, жінка, просить допомоги!
– А куди пішли ваші селяни?
– Утекли, утекли! Усі забралися і мене саму залишили… Ніхто мені не сказав – я спала! О Боженьку!
Раптом я подумав узяти її у віз і завезти в місто… У цю хвилину від криниці з кіньми повернувся Осман. Його обличчя змінилося і втратило давні добродушні риси. Він кинув на мене, потім на селянку суворий фанатичний погляд і взявся запрягати коней. Поки я розмислював, як би йому запропонувати, аби він погодився взяти у віз селянку, він несподівано метнувся на своє сідало і сердито пробурчав:
– Ну… Рушаймо, рушаймо, – стьобнув коней, і повозка помчала.
Позаду нас плакала селянка…
Моє серце стислося… Я відчував, що моє сумління неспокійне, відчував, що мусив щось зробити для цієї нещасної й не зробив.
Раптом Осман призупинив коней.
Перед нами, за п’ятдесят кроків, з’явилося десь п’ять кінних черкесів; вони йшли полем без дороги; дійшли до пришосейного рову, пригнулися до своїх низьких коників, перескочили його і виїхали на саме шосе. Осман узявся стьобати зморених коней, не звертаючи уваги на наближення черкесів. Я був у критичному становищі: не мав ані зброї боронитися, ані змоги тікати. Черкеси скакали, безнастанно стьобаючи коней бичами. Коли вони порівнялися з коляскою, декотрі нахилилися до віконця і зазирали всередину. Чи то вони прийняли мене за турка, чи то їхню увагу привертала селянка своїм плачем, але вони швидко від’їхали, пропустивши нас. Мені здалося, що я почув наляканий крик селянки, крик відчайний, нелюдський.
Мені здається, і досі його чую…
Сутеніло. Тонка імла спадала на поле. Пловдив ще не освітлювався, але на заході освітлювалося просторе поле. Вогнів не було видно – видніла тільки заграва: повітря було там ніби червонувате і подекуди ставало все червонішим. Отже, пожежі тривали. Хто запалив ці села? Які то були села, що стали жертвою полум’я? Болгарські чи турецькі? Це зробили повстанці чи турки-нападники? У кожному разі, я вірив, що творцями пожеж були болгари. Я пам’ятав, що, за настановами апостолів, у кожному болгарському селі потрібно було запалити по кілька будинків, щойно проб’є година повстання… Це було у програмі. Пожежа мала бути знаком тривоги, початком самозречення і жертв…
У сутінках я в’їхав до Пловдива.

ІІІ
З першого погляду враз було видно, що в місті сталися зміни. Там панувало якесь сум’яття. Крамниці зачинялися або вже були зачинені. На вулицях рідко стрічалися християни. З обох боків по брудних вузьких хідниках тяглися цілі вервечки турків, озброєних від голови до п’ят рушницями, револьверами, довгими й короткими ятаганами. Мусульманське населення було схвильоване, налякане, розлючене. Турки сходилися, скупчувалися, розходилися, снували туди-сюди. Де-не-де, на якомусь розі, у якійсь сліпій вулиці вони стояли купками й шушукалися. Цей рух простягався до самого мосту. Можу запевнити, що всі обличчя були викривлені від злоби, усі погляди світилися кровожерністю. Це були майбутні башибузуки Гафіз-паші. На мосту було повно люду! Але я не зауважив жодного болгарина чи грека. Пам’ятаю, які звірячі погляди кидали на мене ці фанатики, коли мусили поступитися дорогою возові. Щохвилини я думав, що мене витягне звідти якась рука. Мостова бруківка так і гуділа. Мариця синіла праворуч і чорніла ліворуч. Її шум був так само глухий і сумний, як нині. Схований у глибині коляски, я зачаївся… Колеса страшенно затріщали по камінні довгої й безлюдної Узун-чаршії. Щохвилини ця вулиця ставала дедалі більш тихою і неживою. Було вже темно, коли я дістався готелю «Кациґра». І прибув саме вчасно. Ледве я встиг дістати з воза свою скриньку, як величезна брама готелю з грюкотом зачинилася і злобно загриміли ланцюги. Її взяли на замок, підперли колодами, зав’язали. Мене відразу оточили приятелі й знайомі, взялися ставити мені тисячі питань про новини в нас. Я помітив, що вони не були ані засмучені, ані налякані – лише збуджені, але веселі. Коли я потвердив їм новину про дійсність бунту, вони надихнулися, вимагали принести ракії й узялися виливати свої почуття в буйних, полум’яних висловах, бо в усіх міцніла надія. Тоді вони розповіли мені про похід пазарджицького каймакама на Панаґюриште. Він був розбитий і повернувся осоромлений. Повстанці зайняли ліси й перевали. Бунт пошириться далі. Цієї ночі буде запалено Пловдив. Багатії для спокою перенесли свої скарби до Куршумхана. Турки цілковито настрахані. Війська з Царгорода не прийдуть: міст на Тирново – Сеймен зруйновано динамітом і наснагою!..
Було зовсім темно.
З вулиці не долинало ані звуку. Раптом – постріл гармати. Один, два, три! Повітря здригнулося, шибки задзвеніли.
І знову тиша.
– Що це? – усі ми перелякано спитали одне одного.
І замовкли.
– Чекайте, погляньмо! – сказав один із друзів, підвівся і став уважно дивитися на схід.
Усі ми туди подивилися.
– Пожежа! – крикнув хтось.
Справді, зі східного боку готелю, над самою огорожею двору, раптом спалахнули червоні язики полум’я, і з чорного густого диму посипалися мільйони іскор. Щохвилини полум’я розширювалося і зростало, освітлюючи білі мури будинків. Вітер роздмухував і розгойдував його живе і загострене гілля, яке металося, лилося, лизало простір навсібіч. Уся атмосфера була залита світлом.
– Ну от, зайнялося, – прошепотів один.
– Так, – прошепотів другий.
Полум’я здіймалося дедалі вище, шипіння і тріщання досягало наших вух.
Жодного голосу, жодного крику не чулося. На вулиці не було нікого. Тиша стояла моторошна серед цього велелюдного міста. Немов усі мешканці вже поснули. Не спало лише пекельне полум’я. Воно танцювало в синьому просторі, ділилося, кололося, звивалося змією, з’єднувало свої пурпурові язики й гуділо, неначе якесь фантастичне чудовисько.
Пожежа, як виглядало, була близько, біля самої огорожі, за якою ми сиділи замкнені. Двір, люди були освітлені, наче в день, ми навіть відчували, як припікає; віконні шибки дивно блищали, відбиваючи трепетну гру полум’я.
А назовні, на вулиці, усе було тихо. Урешті ми почали озиратися, вкрай збентежені, розгублені через цю страшну огорожу, яка погрожувала зайнятися від пожежі, а ще більше через страшну тишу, яка панувала на вулиці. Ми вийшли на горище. Полум’я видавалося не таким близьким, але ще більш сліпучим. Величезні скелі Джамбаз-тепе були освітлені якимось понуро-червоним світлом. Ніхто з нас не сумнівався, що цієї ночі спалахнуло повстання у Пловдиві. Усі денні чутки, усі тривожні приготування турецького населення до оборони або нападу, а тепер цей вогонь, якого ніхто не біг гасити спорожнілими вулицями, потверджували це.
Ми покірно чекали. Пан С. дав нам кожному по револьверу. Тепер ми могли померти принаймні боронячись, а не як падло.
Ніч була смутна.
Узавтра, на світанні, велику браму було відчинено. Пожежа згасла, місто трохи заспокоїлося. Де-не-де ліниво відчинялися крамниці.
Я певен, що пловдивські мешканці ніколи не забудуть сильних переживань тієї ночі.
Ми про все довідалися. Справді, була спроба повстання. Міські змовники вирішили вночі на Георгіїв день підпалити місто в кількох місцях. План частково привели в дію. Один свічник підпалив свою свічкарню, повну свічок, лою і мила, до яких він додав ще десять баків гасу. Крамниця містилася на південному краю Узун-чаршії, біля мечеті Джумаї… Звідси цей сильний вогонь уночі. У двох інших місцях, теж в Узун-чаршії, було знайдено два баки гасу. Змовники, не знати як, не встигли їх підпалити. Казали навіть, що вони пробували з динамітом підпалити порохові сховища на Сахат-тепе. Замахувачі були схоплені.
Після цієї невдачі про повстання у Пловдиві не могло бути й мови. Та й що могли зробити кілька сміливих і нерозсудливих юнаків при апатії й ворожості людей, які їх оточували? Тут було не так, як у суто болгарських поселеннях біля підніжжя Стара-планини: у Панаґюриште, Копривштиці, Клісурі, Сопоті, Карлові, Калофері та ін. Там усі були одностайні й готові до боротьби й до жертв. Чвари між партіями, спадкоємна ворожнеча між деякими родами дивним чином припинилися перед святим віянням пробудженого патріотизму! Обійнялися вороги з ворогами, чорбаджії, туркофіли, багатії більше не були чинником протидії: вони стали просто болгарами. Декотрі житла перетворили на арсенали. Більше не було страху, сумніву, недовіри. Усі стали неначе дітьми однієї родини. Батько спершу лаяв сина, коли той щось шепотів йому, удруге не говорив нічого, а втретє радився з ним: із батька перетворювався на товариша. Подеколи крайності зближаються. Неймовірне, неможливе інколи передає величезну енергію душі, величезну силу волі, аби досягти неможливого. А людина мислить не самою головою, але і серцем та почуттями. Там, де вагається розум, з’являється серце, аби зігріти його, поспішає з допомогою почуття, аби його гальванізувати. Мій батько, уперше почувши про те, що ми заворушилися, задумали щось таємне і шалене, насупився і став пояснювати мені – грубо, ясна річ – усе безумство цього неможливого починання, і аби наочно мені це представити, він поважно мовив: «Ми перебуваємо в лоні пекла!» Ніколи не забуду цих виразних слів. На жаль! Вони були істинні. Ми перебували в самому горні, в обіймах тиранії й не могли нізвідки й ні від кого чекати допомоги. Довкола нас були тільки раби й тирани. Раби – розчавлені, обеззброєні; тирани – численні, готові помститися, готові напасти на свою жертву, наче яструби, при появі найменшої ознаки життя в ній! Герцеговина мала два пристановища: Австрію і Чорногорію; Крит мав вільний простір Середземного моря; ми мали Туреччину – страшну мережу кайданів, які сковували наші ноги при першому русі. Але хто думав тоді про це? Патріотична наснага залишила обмаль місця для розсудливості. Сила турка видавалася маною, його лють була достатньою причиною, аби перемогти його, наша слабкість – підставою, аби боротися! Думка отримала тіло і кров, ідеал раптом постав перед нами прекрасним, величним, моторошним! Розум відчував, серце думало!..
Минуло небагато часу, і запал боротьби захопив і потягнув нас. Після однієї довгої розмови, батько сказав мені: «Так чи так помирати, то бодай…» Загальний шал охопив його. Немов якийсь магічний туман застилав усім очі, позбавляючи предмети їхніх первинних обрисів. Турок більше не був небезпечний. Ніхто його не боявся. Один молодик, зустрівши у хвилину запалу турка дорогою між Карловом і Сопотом, стрибнув йому на спину і проїхав на ньому верхи відстань із пів кілометра, примовляючи йому: «Отак їздитимемо на вас далі, чітаки!» Через сором турок не скаржився, через страх – не мстився, а молодик спокійно ходив і розповідав про це будь-кому. Інший молодик, почувши, що на базарі в Карлові якийсь онбаші кричить на гурт селян: «Калп міллет!» [4] скипів, вигукнув: «Сус, чітак!» [5], дав йому в пику і зник у юрбі. Громові на той час статті у «Век» і «Напредик» Н. І. читав посеред майдану, перед юрбою читачів, і ніхто не лякався небезпечних коментарів, які він давав. М. К., чоловік років п’ятдесяти, заможний і всіма шанований, палкий прихильник Росії, усюди декламував цілі тиради з Мартина Задеки про загибель Туреччини. Усі побожно слухали ці загадкові пророцтва. Молодь потайки сміялася з нього, радіючи добрим плодам цієї безневинної брехні, але скінчила тим, що сама в неї повірила; ми вірили всьому найнеймовірнішому, тільки одному не вірили: що Туреччина не загине. З рук у руки ходила якась таємнича загадка з цифр і церковнослов’янських літер, комбінація котрих видавала подвійний результат: «1876» і «Туреччина впаде»…
А з-поміж усього цього Каблешков, невтомний, усюдисущий Каблешков, полум’яний, блідий, наче привид, чарівливий, ніби демон, метався, зникав, з’являвся і силою свого дивовижного слова підтримував величний настрій. Він був душею! Не було тільки голови! Нового Костюшка, нового Ґарібальді.
З такими людьми вони б учинили дива. Вони зміцнили б ідею в її першому двобої з дійсністю. Але їх не було. Не було організації, душі всілякого починання, не було загального плану, не було терміну, не було ватажків. Рух спинився на самому початку, боротьба перетворилася на пожертву. Бенковський впав мертвий у лісах у сутичці, лишившись останнім з усього загону. Волов кинувся в Янтру і втопився, аби не потрапити в турецький полон. Каблешков, потрапивши в полон, застрелився, аби не жити…
Повсталі селяни ганебно скорилися: вони послали своїх попів і старост просити милості й цілувати ноги ватажкам башибузуцьких орд, склали зброю і віддали своїх дочок…
Катастрофа була повна, жахлива!
Щонайбільша поразка, щонайганебніше падіння!
Бухарестські чорбаджії й дипломати ad hoc звинуватили в шаленстві весь народ, який повстав, не спитавши їх!
Гафіз-паша в Панаґюриште плавав по карк у крові й хіті.
Матері проклинали винуватців, які спричинили цей злощасний рух.
Цанков і Балабанов, у своїй брошурі, адресованій Європі, заперечували існування руху, називаючи Бенковського, Каблешкова, Волова та інших турецькими шпигунами. Можливо, така політична мудрість.
Але ніхто не сказав чогось доброго!
Побачимо, що скаже історія.


Розділ IV
Потяг на Царгород від’їжджав опівдні. Я вирішив їхати того самого дня. Свою дорожню валізу я віддав приятелеві Н., аби не мати при собі нічого, що б могло привернути увагу і затримати поїздку. Мій приятель наполіг, аби я показав, які речі передаю йому. Я відкрив валізу, і він переглянув усе з ретельністю прусського митника. З-поміж іншого там був зошиток з еротичними віршами, який я встиг захопити з собою; усю решту своїх творів, які становили кілька товстеньких зошитів, я закопав за день до цього в льоху біля будинку, поблизу діжки, під купою жовтої глини, яка лежала там багато часу. Але 1877 року, у липні, Омарові орди, перш ніж перетворити наш будинок на попіл, доволі старанно розкопали глину, знайшли залізну коробку з творами болгарської музи й захопили її вкупі з іншою здобиччю.
Пан Н. уважно переглянув зошит і, тицьнувши вказівним пальцем у останній куплет вірша «Ім’я», прочитав:
В бою й біді, в жахливій битві,
Серед громів його вчуваю
І у своїй палкій молитві
Його щоразу споминаю.
– Слухай, братику, цього аркуша я не можу взяти. Ці рядки мене введуть у небезпеку, коли почнуть нишпорити й знайдуть їх.
Я вирвав злощасного вірша, і мій приятель заспокоївся:
– Ну, прощавай! – і подав йому руку.
– Як? Ви їдете?
– Негайно.
– А паспорт відмітили?
– Паспорт? – вигукнув я. – Ох, забув! Дідько б його взяв!..
Як завжди, я забув найважливіше.
Мене мимоволі охопив якийсь жах, пронизав холодний дрож на думку, що потрібно йти до конака. Конак! Це слово завжди навіювало мені сильну відразу. Ще малим я, проходячи повз вічно відчинену хвіртку конака, намагався якнайскоріше минути її, причому відвернувши обличчя. Заптії [6] в широких чорних штанях, у куртках із позументами на рукавах, у червоних фесках, з-під яких завжди висовувався край брудної білої фески, у шкіряних поясах, з міченою турецькими літерами чотирикутною жовтою металевою бляхою; широкий, порослий травою двір, квадратний камінь посеред нього, на який кладуть нещасних для шмагання; в’язниця, в якій зяють дві чорні дірки, узяті навхрест товстими прутами ґрат; жовті, змучені, мов у мерців, обличчя, що визирали звідти, – усе це, кажу, навіювало мені, нездоланну відразу, навіть жах…
Я вийняв з-за пазухи свого паспорта і подивився на нього. Його діставали нібито для іншої людини, але на моє ім’я. Одначе відмітити його було необхідно, і я швидко покрокував до конака. Увійшовши у величезну браму, я побачив, що двір повний жандармів, черкесів і зв’язаних селян, які лежали біля стіни. У цю мить із протилежної брами у двір ввели високого товстого попа. Його руки були зв’язані за спиною, шию стискав якийсь чорний обруч. За ним ішли два поліціанти, які встигли, поки довели його до середини двору, лупонути його разів десять по спині. Коли він підійшов ближче, я побачив, що його обличчя вкрите потом, праве вухо і трохи посивіле волосся замазані напівзапеченою від сонячної спеки кров’ю; камилавка вкрита пилюкою, зім’ята, зсунулася набік. Вигляд пригнічений і розгублений; певне, страх паралізував у ньому всі інші почуття. Нещасний! Ніколи не забуду цього стражденного образу. Можливо, його схопили з рустом у руках у той момент, коли він вів свою парафію – на Голгофу…
Довідавшись, де міститься паспортний відділ, я обережно штовхнув двері. Входжу. На лавці, застеленій строкатим килимком, сидів, підібгавши під себе одну ногу, паспортист, одягнений по-європейському. Його бліде видовжене обличчя мало добрий вираз.
Я простягнув йому свого паспорта. Перш ніж його відкрити, він запитав:
– Куди?
– До Царгорода; прошу відмітити.
Він став переглядати, час від часу вимовляючи впівголоса окремі слова. Раптом він підвів очі і втупив у мене випробувальний погляд. Я мужньо витримав його.
– Копривштиця далеко від вашого села? – спитав він задумливо.
Я відповів.
– Що там у тих краях? – знову спитав він, дивлячись на мене ще проникливіше.
– Нічого не знаю.
Я тримався твердо. Спокійний вигляд цього чоловіка надав мені зухвалості, якої я так потребував, аби зберегти незворушність. У його погляді було неначе щось симпатичне, підбадьорливе. Я вже потайки дякував провидінню, вірячи, що мої поневіряння скінчилися.
Але ефенді знову поглянув на мене.
– Чи твій цей паспорт?
– Мій
– Скільки маєш років?
– Двадцять п’ять.
– Ге-е… тут написано тридцять.
Я зовсім забув, що треба було назвати цю цифру.
– Сплутали… не знали, скільки я маю років, – поспішно і з певністю мовив я.
– Але тут інше розходження?
– Яке?
– Написано – очі сині, а ти маєш он які…
– Як?!
– І колір волосся не той…
Він простягнув мені паспорта.
– Цей паспорт недійсний. Тебе просто зі станції повернуть… Дістанеш нового, мій милий. Принеси поруку, і я тобі нового видам.
Я приголомшено поглянув на нього. Це добродушне обличчя, цей поблажливий погляд ошелешили й замилували мене. Я хотів подякувати йому за осторогу, але подумав, що це буде нерозсудливо. Мій паспорт був підроблений. Він міг сказати лише одне слово заптії, що стояв біля дверей, і мені каюк!
Раніше мій візник, а тепер оцей паспортист – які добрі люди!
Видно, і цього разу втрутилося провидіння.
Я вийшов із паспортного відділу, пройшов двір і ледве вийшов за браму, як, признаюся, мої ноги стали підкошуватись… Пішов хутчіше до одного вірменина, старого близького приятеля мого батька, розповів йому все щодо паспорта і попросив дати необхідну поруку. Він люб’язно вислухав моє прохання, зрадів з того, що в тяжку хвилину я звернувся до нього, повідомив мені, від якого часу він знайомий з моїм батьком, на яких ярмарках бував з ним, і навіть навів кілька випадків з паспортом, подібних до мого. Потім попросив мене посидіти пів години в його крамниці: він прийде і напише поруку. Отож я чекаю на нього… Не йде. Минає пів години, година – його немає. А потяг відходить за годину – і тоді треба буде чекати двадцять чотири години у страшенних муках: адже кожна хвилина зволікання була для мене сповнена небезпеки… Я зрозумів, що Карабет у вельми шанобливий спосіб відмовив мені, й, висунувшись із крамниці, став дивитися по сторонах, чи не з’явиться хто зі знайомих або наших. Раптом моє серце радісно забилося. Я побачив пана І., нашого сільського старосту. Він напевне і печатку має з собою. Який талан! Двома стрибками я дістався до нього.
– Дядьку І., як добре, що я зустрів вас. Поспішаю на потяг, а мій паспорт виявився несправний. Дайте мені, будь ласка, поруку з печаткою села, аби мені видали новий.
У нього на поясі висів каламар, чия кулькова голівка усміхалася мені; я дивився на неї любовно, і мені здалося, що от зараз вона відкриє свої почорнілі вуста і пропустить перо – дозволить набрати чорнила і написати жадану поруку. Але каламар не відкрив вуст – відкрив вуста його власник.
– Пане, правду кажучи, я не можу дати вам поруки, ліпше і не просіть.
– Як? Але я прошу вас, я страшенно поспішаю… Чому ви не хочете?
– Зараз небезпечно… Іншим разом із величезним задоволенням. Але зараз, у цю небезпечну годину, – не можу.
– То що ж маю робити?
– Нічого. Їдьте назад у село, візьміть там нову поруку і…
– Неможливо! – я перебив його.
– І так не можливо, – додав він.
Я дивився на нього розпачливо. Цей чоловік тепер видавався мені чудовиськом. Я ніколи не думав, що він був такий злий. Тимчасом він мав рацію…

Розділ V
Понурий, пригнічений, я блукав вулицями. У моїх вухах дзвеніло, усе довкола пливло перед моїми очима, і, сам не знаю як, я стикнувся з жандармом, котрий у винагороду стукнув мене кулаком по спині, причому удар виявився разів у двадцять сильніший від мого… Але я вдовольнився тим, що лише стрельнув у нього поглядом. Тоді я побачив, що він жене перед собою юрбу зв’язаних селян, продовжуючи роздавати удари то по одній, то по другій спині… Я блукав вулицями в якомусь шалі. До готелю «Кациґра» повертатися вже не смів. Що робити? – думав я. Кожний стрічний жандарм, здавалося, йде прямо до мене, аби схопити; кожен турок, який звернув на мене увагу, був у моїх очах покликаним розгадати мою таємницю, шпигуном. При всій своїй прислівній неповоротності турецька поліція могла врешті натрапити на мій слід і тут, де ніхто не знав мене. Кожна хвилина зволікання збільшувала цю можливість. Раптом хтось за спиною гучно промовив моє ім’я. Здригнувшись, я озирнувся.
Холод пройшов по всій моїй шкірі. Я натрапив на шпигуна П. Кажу «шпигун», бо така була загальна думка тих, хто його бачив. Цей чоловік змушував усіх тріпотіти або відвертатися. Його фізіономія була зловісна. На його темному, чорнувато-зеленому обличчі, сухому, зморшкуватому, поораному слідами старості, знегод і прикрашеному короткими підстриженими вусами, блищали глибоко запалі очі, чорні, як ніч, пронизливі, лукаві, вони пірнали навсібіч, немовби шукаючи жертви. З-під зсунутої на потилицю, вигорілої лілової фески блищав голий випуклий лоб, а ззаду видніло напівсиве волосся, яке спадало віялом на засалений комір лілової грубошерстої куртки. Решта одягу явно засвідчувала злидні, в яких жив цей знедолений, котрого відкинуло суспільство.
Він знав мене і знав дещо про нашу діяльність, позаяк часто бував у нашому селі.
Він подав мені руку.
– Куди, брате?
Я вагався: сказати йому про свої наміри чи ні? Вирішив усе-таки сказати.
– Тоді час, – зауважив він, дивлячись на свій годинник. – За пів години відійде… Ну, як воно там? Добре йдуть справи?
Такий поворот розмови збентежив мене, але в цю мить нерозумно було прикидатися нетямущим.
– Та, посередньо, – відповів я значущо.
І відразу пошкодував про свої слова, але він підхопив:
– Так, я знав, що піде кепсько. Пам’ятаєте, що я казав ще на селі?.. Не треба вам було… Страшна сила йде з Царгорода. Від завтра залізниця не прийматиме пасажирів… Їдьте хутчіше, аби вас тут не було… У добру путь! – і він пішов.
Але я гукнув його. Вирішив влізти в пащу чудовиська. Доброта цього чоловіка додала мені сміливості, його обличчя втілювало щирість. Його фізіономія тепер видалася мені менш відразливою, а просто сумною.
Я коротко пояснив йому своє тяжке становище і попросив поради. Він різко вхопив мене.
– Прошу йти зі мною!
Я пішов. На вулиці було доволі багато люду. Декотрі перехожі дивилися на нас здивовано; два жандарми, яких ми зустріли, питально поглянули на П.; мої знайомі Г. і С., з якими напередодні ми вечеряли в «Кациґрі», зблідли, побачивши, що П. веде мене до конака. Я ж не був ані наляканий, ані спокійний, а збентежений тим, що потрапив у таке незвичайне становище. П. всю дорогу не кинув ані слова, лише розсіяно зиркав по сторонах. Марно я намагався прочитати в очах цього чоловіка його наміри й почуття. Я почав втрачати мужність. Спало на гадку, що моє признання дає йому змогу показати свою старанність владі й він видасть мене їй. На мить мені навіть майнула думка кинутися в юрму і спробувати зникнути, утекти… Відійшовши трохи вбік, П. почав шепотітися з якимось ефенді, доволі елегантно вдягненим. Я бачив, як той двічі озирнувся в мій бік. Певне, я був предметом їхньої розмови. Що міг говорити П. цьому жевжикові? Мені здалося, що ефенді подивився на мене іронічно. Потім він пішов. Ми продовжували свою дорогу до конака. Моє становище зрозуміє тільки той, хто сам був у подібному ж. Я йшов, скорившись своїй долі, не намагаючись ані просити милості, ані розгадати рішення П.
Ми ввійшли до конака. Він був повний селян; але траплялися і містяни; одні стояли зв’язані, інші лежали, притулившись до стіни, де вузька смуга тіні захищала їхні спітнілі лоби від несамовитого опівденного проміння сонця.
П. штовхнув двері паспортного відділу, кивнув мені, аби я йшов за ним, і, вклонившись добродушному ефенді, який усе сидів на тому ж місці й у тому ж положенні, з підібганою під себе ногою, – промовив:
– Видайте паспорт моєму приятелеві, Нешид-бею. Я поручуся за нього.
Ефенді кинув – спочатку на нього, потім на мене – повний довіри й добродушності погляд, надряпав кілька рядків на шматку паперу, щось відмітив на іншому папері – видно, на паспорті, тоді подав перший моєму супутникові зі словами: «Ваш підпис», а другий – мені, сказавши:
– Дев’ять грошів!
П. підписав поруку, а я сплатив за паспорт і вийшов. Тут я вільно зітхнув. П. мовив мені:
– Їдьте хутчіше. Гайда – і не забувайте болгарського зрадника і шпигуна П. Один Бог знає…
Я міцно, палко потиснув йому руку і помчав бігма.
За кілька хвилин я був на вокзалі.
Потяг уже був готовий їхати. Пролунав перший дзвоник. Я швидко взяв квиток і побіг до дверей, які вели на перон до потяга. Але мене зупинив рослий старий – турецький відставний солдат.
– Паспорт?
– Ось! – мовив я і недбало подав йому.
Він розгорнув, прочитав, кивнув головою і повернув мені. Я вскочив у вагон.
Тут пролунав третій дзвоник, у вікні майнув кашкет кондуктора, двері вагона клацнули, і потяг, глухо стукаючи, рушив.
Пловдив зі своїми пагорбами й розкиданими по них будівлями повільно щез з очей.
На півдні здіймали свої вершини темні, дикі Родопські гори. За ними, ніби за велетенським муром, ховалася таємнича земля, яка не мала назви, про яку ніхто не говорив і не чув, але яка – на жаль! – невдовзі кинула в дрож увесь світ, схвилювавши море і сушу жахливими подіями в Батаку, які повідомив, описав, зобразив невтомний Мак-Ґаган.

Розділ VI
Другого дня дуже пізно потяг зупинився на Сіркеджі-скелесі в Царгороді. Щойно я залишив вагон і ввійшов у огорожу для пасажирів, якийсь чиновник запитав у мене паспорт, і, доки він уважно переглядав його при тьмяному світлі висячого ліхтаря, два солдати якнайпрозаїчніше нишпорили в моїх кишенях, під одягом, усюди мацали й, нарешті, відпустили мене, сказавши:
– Бішей йок! [7]
Я був тут чужинцем і погано знав місто. Хтось із знайомих – не пам’ятаю, хто саме, – котрий там стрівся, був такий добрий, що провів мене до Балкапана, де пан Т. виказав мені гостинність. Ніколи не забуду дружньої людяності цієї людини. Тієї ж ночі я довідався про вбивство європейських консулів у Салоніках. Ця подія спричинила великий шум і хвилювання в Царгороді й, разом із заворушеннями у Фракії, дала підстави вірити, що тепер Європа енергійно втрутиться у східні справи.
Тимчасом за своє вимушене п’яти-шестиденне перебування в Царгороді я переконався, що там не мали ані найменшого поняття про приготування, які тривали всю зиму і початок весни, як і про характер і обсяги самого руху. Газетні новини були страхітливі й безглузді. Повідомляли, що повстанців понад 100 000 чоловік, що на Балканах перебуває 20 000 сербського війська, що Пловдив перетворено на попіл. Далі почали надходити більш достеменні й правдоподібні відомості. Писали, що Панаґюриштівці ще тримають Панаґюриште у своїх руках, що копривштенці вбили свого пристава і що багато сіл на Средна-горі взялися до зброї.
У Царгороді здійнялася тривога. Турки були налякані й розізлені. Болгари поховалися. Щоранку на Сіркеджі-скелесі йшло під музику завантаження війська. Потяги перевозили власне військових, яких були повні всі вагони, а також селянські запаси, вози для худоби, прикріплені один до одного. Вокзал цілодобово був завалений ящиками з патронами, призначеними для Болгарії.
На жаль, я не можу нині пригадати всього, що тримало мій розум у безперервному збудженні! Пам’ятаю лише, що всюди панували збентеження і страх перед невідомістю, нікому не давали оговтатися події, які йшла одна за другою неймовірно швидко. Одночасно писали Берлінський меморандум, у Герцеговині вирувало повстання, у Салоніках турецький простолюд по-звірячому перебив європейських консулів, у Болгарії – грізний заколот, у Царгороді теж шепотілися про якесь повстання турків, про якусь різанину, але тепер вже не самих європейських представників, а всіх християн столиці!
І саме в цей час надійшла страшна звістка про Батацьку бійню. У це вірили й не вірили. Але в Царгороді теж задиміло.
В один з останніх днів квітня я вкупі з двома приятелями, які навчалися в медичній школі, В. і М., сидів на балконі над книжковою крамницею книговидавничого товариства, яким керував мій добрий друг Г. Навпроти нас була відчинена величезна, окута залізом брама Балкапан-хана, де кілька торговців, сидячи на низьких стільчиках, пили каву і розмірковували, ймовірно, про політику. Акурат те саме робили й ми. В. тримав у руці «Напредик» і час від часу повідомляв нам щось.
Я розмовляв з М. про події дня. Усі ми були з філіжанками кави в руках. Бо у Стамбулі, столиці магометанського світу, непростимо сидіти будь-де без заповітної філіжанки кави в руках.
Раптом В. відклав «Напредик» убік і, квапливо вийнявши жовтого аркуша з турецьким друкованим текстом, мовив:
– Я забув вам сказати про дещо цікаве.
– Про що? – спитав я.
– Ось додаток до вчорашнього числа «Басарет». Страшенно лають Махмуд-Недім-пашу. Називають його винуватцем повстання болгар і навіть його ватажком…
– Дурниця! Турецька дурниця! – вигукнув я.
– Дурниця, але ця стаття справила жахливий ефект серед турецького населення. Кажуть, до вчорашнього вечора встигло розійтися п’ять тисяч цього додатка.
– Отже, Махмуд-Недім-пашу ненавидять?
– Його і раніше ненавиділи, але нині зляться ще більше. Мені турки, товариші по школі, казали, що його хочуть убити, якщо він не піде з посади візира.
– Гей, сходьте долу! – почулися голоси.
Ми подивилися через перила балкону на велику браму Балкапана, звідки чулися ці вигуки, і побачили, що обидві важкі дверища брами з грюкотом зачинилися. Торговці зникли.
– У чому річ? – здивовано спитав я.
– Не знаю, – з тривогою в голосі відповів М. – Дивіться, біжать! Вулиця порожніє… Крамниці зачиняються!
Крамниці зачинялися, вулицею під нами щодуху бігли люди – одні назад, інші вперед; усі тікали.
– Скоріше!.. Тікаймо!.. Почалося повстання!.. – крикнув В., скочив, накинув військову тужурку і побіг долу сходами.
Ми наслідували його приклад. Шаблі моїх друзів часто і дзвінко брякали, вдаряючи кінцями об сходинки.
Ми вискочили на вулицю.
Перукарні, кав’ярні, крамниці, які за дві хвилини до того пожвавлювали цю вулицю Стамбула, були зачинені, замкнуті, німі!
Більше ніхто не стрічався на вулиці. Було порожньо і моторошно. Мої друзі трохи озиралися в нерішучості, не знаючи, який напрямок узяти.
– До Балик-пазара! – крикнув В.
– До мосту! – крикнув М.
І ми помчали.
Минувши кілька вузьких спорожнілих вулиць, ми вибігли на Балик-пазар. Ця вулиця, де зазвичай іде така жвава торгівля, де галаслива юрма насилу пересувається між двома рибними рядами, вкритими, наповненими, заваленими всіма багатими й різноманітними витворами Чорного, Егейського, Мармурового моря і Дунаю, теж була майже порожня! Усі попрямували до маленького майдану перед Ені-джамією, аби прорватися до мосту, брами Пери, як єдиного шансу на порятунок.
Туди ж попрямували й ми.
Вже опинившись на майдані, ми все не могли зрозуміти, чому люди біжать, хто женеться і за ким. Не гнався ніхто – усі бігли! На мосту, на всьому його протязі, чорніла страшна юрма. Тисячі й тисячі голів коливалися там, озиралися і зникали. Фески, шапки, циліндри, капелюхи, білі покривала, башлики, перемішані, переплутані, притиснуті одне до одного, рухалися, ворушилися, хвилювалися, наче море. Галасливі, різномовні, дивні викрики здіймалися з густого натовпу, зникаючи серед наростаючого гулу; з інших вулиць Стамбула безперервно з’являлися нові втікачі, і всі мчали до мосту, вливаючись у юрму, збільшуючи її, роблячи її густішою, а вона, замість мчати вперед, немовби повертала назад, оскільки її розтріпаний, розідраний хвіст на майдані зростав, ставав дедалі довшим від припливу нових людей.
Ми гойдалися, нерухомі, затиснуті між спинами і грудьми натовпу, чий страхітливий натиск чавив і душив нас. Ми трималися без участі рук і ніг, без зусиль із нашого боку, наче безживна маса, серед непроникної безлічі. Тут-то давній страх перед небезпекою пропав; з’явився страх бути розчавленим, задушеним; нам бракувало повітря, було тяжко дихати, голос пропав; а тимчасом до мосту ми не просувалися. Усі кричали, усі дивувалися цьому коркові. Але ніхто не відповів. Отож паніка наростала, юрма тиснула дужче, тиск посилювався.
Раптом виник якийсь незрозумілий рух. Спини перед нами відсунулися, дали простір нашим грудям, і ми понеслися вперед, повільно, але вперед. Оскільки ця сила, ця перешкода, яка тримала нас до цього між двома живими стінами, що прагнули поєднатися, зникла, юрба, знайшовши вихід своєму натискові, зі ще більшою силою попрямувала вперед, але вже не тиснучи нас, позаяк інша частина юрби, передня, відступала, у такий спосіб зрівноважуючи у зворотному напрямку обидва ці тиски, які чинили тверді тіла. Несподівано я відчув гострий біль у спині. Щось жорстке, наче лікоть, уперлося в мій хребет і натискало на нього. Я ледве не помер від болю, мені потемніло в очах і подумалося, що втрачаю свідомість; мені страшенно зчавило груди, вони прямо сплющилися під натиском, з-під котрого я ніяк не міг вивільнитися. Тоді я зробив останнє відчайдушне зусилля, напруженням усіх своїх м’язів звільнив праву руку, підняв її, розмахнувся справа ліворуч у напрямку спини і з неймовірною силою опустив руку на суб’єкта, якому належав залізний лікоть. Вийшов дзвінкий ляпас, і залізний лікоть залишив мого хребта у спокої. Тоді я озирнувся, аби поглянути, кому дістався цей рятівний удар. Я побачив вишкірене, скривлене обличчя якогось турка, справжнього Ґоліята, який несамовито підняв свій стиснутий кулак, аби вдарити мене по голові. У ту саму мить його схопили за горло дві руки, і він, зблідши, опустив свого кулака: зрозумів, що має ще двох супротивників – військових, боротьба з якими може мати для нього фатальні наслідки. Він злобно заскрипів зубами і протиснувся трохи вперед.
Міст хитався і йшов у воду, прогинаючись під вагою кількох тисяч людських істот. Становище було небезпечне. Він міг щохвилини впасти або переламатися, і тоді частина юрми зникла б у прозорих зелених хвилях Золотого Рогу. Ми з болісним нетерпінням намагалися щонайшвидше досягти північного берега. Тільки там – порятунок від різанини, від задушення, від залізних ліктів, від хвиль.
Нарешті ми дотяглися до кінця мосту; галаслива юрба викинула нас на вільний простір, і ми полегшено зітхнули, неначе мореплавці, що, зазнавши корабельної аварії, викинуті на берег розбурханим морем.
Золотим Рогом пливли в наш бік численні човни з утікачами зі Стамбула, які шукали порятунку в Пері, розраховуючи, що її суціль європейське населення і присутність європейських посланників будуть їм захистом від небезпеки скипілого магометанського фанатизму.
Покинувши широкі кам’яні сходи вулиці, ми ввійшли до європейського казино. Попросили лимонаду. Цей прохолоджувальний напій добродійно вплинув на наші почавлені груди. Ми трохи ожили.
Між тим густа юрма все бігла вгору вулицею. Паніка тривала.
Велелюдні центри, яким є Царгород, частіше стають театром подібної паніки через якусь дрібну пригоду, чутка про котру з блискавичною швидкістю облітає все місто, переходячи з вуст у вуста і набуваючи дедалі жахливіших обсягів.
– Почекайте мене тут. Зараз я все вивідаю біля мосту. Адже я військовий, отож недоторканний, – мовив В. і пішов.
Ми тривожно чекали його.
За пів години він повернувся і докладно розповів нам, що сталося.
Усі пам’ятають раптову багатотисячну демонстрацію проти Махмуд-Недім-паші, яку влаштували студенти перед палацом султана.
Християнське населення, перелякавшись багатотисячного наброду і подумавши, що починається різанина християн, кинулося сторчма до мосту, аби перейти на європейський бік; а мусульманське, побачивши те, що відбувається, і не зрозумівши, в чому річ, теж приєдналося до втікачів. У цю саму хвилину міст розвели, аби пропустити з Босфору в Золотий Ріг великий пароплав, що спричинило затримку і надзвичайну тисняву на південній половині мосту.
Після цього друзі повели мене пройтися пагорбами й садами Бейоґлу. Не займатимуся описом красот цього східного міста, його дивовижної природи й місця розташування. Його описували всі славетні західні мандрівники, оспівували великі поети, малювали талановиті художники, але ніхто не може по-справжньому уявити собі його чарівного вигляду, окрім тих, хто бачив його в дійсності й захоплювався ним, як я. Візьміть усе прекрасне, що є у краєвиді Венеції, Неаполя, Лозанни, Ріо-де-Жанейро, Амстердама, Олександрії, згрупуйте все це у своїй уяві – і матимете хоч невиразне, приблизне уявлення про місто Костянтина.
На одній з вулиць я зустрів молодого публіциста Б.; поговоривши зі мною кілька хвилин, він оголосив мені свій намір таємно залишити Царгород, аби уникнути небезпек, які йому тут загрожують.
Через заворушення, які, спричинені студентами, потрясли всю столицю, я, повернувшись увечері до Стамбула, не пішов у Балкапан, оскільки моя присутність могла навернути біду на дім, у якому я знайшов гостинність. Я вирішив зачаїтися і винайняв номер у одному дешевому, маловідомому готелі біля порту. У той самий час мої друзі старалися дістати мені в екзархів паспорт для відправлення в Румунію.
Я пробув цілі два дні в добровільному ув’язненні. Єдиним, що розважало мої очі, були турецькі війська, які, складаючись із самих азійців, рухалися під звуки військової музики безперервним потоком із ранку до ночі, аби дійти до вокзалу.
Одного вечора, спершись ліктем на підвіконня, я замислено блукав поглядом по Босфору, його квітучому берегу і далекому обрію, де невиразно синіли ще вкриті снігом азійські гори. Раптом я побачив унизу на вулиці хлопчака-газетяра. Він гучно викрикував грецькою навпіл із французькою:
– «Басарет»! «Неолоґос»! Останні новини! «Сюплеман де Кур’є д’Ор’ян»! «Фар дю Босфор»! [8] Велике повстання в Болгарії!..
Я жадав прочитати щось нове.
Гукнувши хлопчака, я купив число «Фар дю Босфор» і схвильовано взявся читати.
Раптом мене наче громом вразили приблизно такі рядки: «Учора ввечері поліція вчинила обшук у помешканні Т. в Балкапані, де зупинялася одна підозріла і переслідувана владою особа, яка недавно приїхала з охопленої повстанням місцевості. Поліція не виявила її, але натрапила на її слід».
Очевидно, це стосувалося мене!
Доки я роздумував над своїм вельми тяжким становищем, на сходах почулися швидкі кроки, що наближалися до моєї кімнати.
Увійшли, не постукавши. Це були мої друзі.
Я простягнув їм «Фар дю Босфор».
Вони поглянули на мене розгублено.
– Завтра відходить до Ґалаца французький пароплав. Уранці їдете. Допоки ми не посадимо вас на цей пароплав, будемо з вами, – сказав мені В.
Я подякував. Але всю ніч не спав. У моїй голові крутилися п’ять зловісних газетних рядків, оживляючи і прибираючи образи п’яти заптій.
Уранці я й обидва мої приятелі сіли на Сіркеджі-скелесі в човен і попливли темно-зеленими водами Босфору. Ми поспішали на пароплав, який мав відходити до Ґалаца і стояв на кітві доволі далеко від берега. Довгоносий турецький човен граціозно і дуже швидко плив уперед. Пароплав вже був на парах, готовий рушати. Я по-братньому попрощався з друзями на палубі, і вони повернулися назад.

Розділ VII
О дев’ятій годині пароплавні колеса закрутилися серед піни, труба вивергнула кілька густих клубів диму, які засипали пасажирів сажею; пароплав здригнувся, розвернувся і пішов…
Він пішов на північ. Я полегшено зітхнув.
Ми швидко залишили позаду мальовничі околиці Царгорода. Палаци, бані, мечеті, будинки яскраво блищали в золотому промінні південного сонця. Береги Босфору були прегарні. Весна обдарувала їх усіма своїми розкошами й чарами. Діброви, зелені, густі, всіяні тут і там чистими, рівними галявинками, свавільно і таємниче групувалися довкола білих палаців, які з усмішкою дивилися у води Босфору. Спокійні, кокетливі вілли стояли в долинках або на схилах зелених хвилеподібних пагорбів, які круто спускалися до моря.
А коли ми підійшли до виходу з протоки, перед нашими здивованими очима в усій своїй величі й неосяжності постало Чорне море!
Швидко, але рівно розтинав пароплав могутні темно-зелені води Чорного моря, спінював їх, білив, змушував шуміти й довго переливатися, плескатися, ходити ходором за кормою. Південна половина моря нагадувала розтоплене золото завдяки сліпучому відображенню блискучого сонячного диска, який дробила на мільйони дисків трепетна гра тихих хвиль. На сході морська ширина дедалі більше заокруглювалася, врешті зливаючись із синню неба, – і далі вже нічого не можна було розрізнити. Перед очима виникала таємнича нездоланна перешкода. Живу, знайому природу змінював хаос. Море і небо, попри фантастичні відкриття і плавання невиснажного Жуля Верна їхніми незвіданими глибинами, досі є для людства чужою, недоступною стихією. Монблан, Гімалаї, Кордильєри, Геклу, Сахару, Сибір уже пройшли, перекопали, облазили, подолали думкою і планами людства. Наука володіє їхніми таємницями, людина пізнала їхні пустелі, вершини, безодні, вона визначила їхнє місце у природі та їхню назву в науці. Але небо? Але море? Одна згадка про них народжує в нас уявлення про щось таємниче, незбагненне, те, що перевищує політ нашої уяви, не піддається зусиллю нашого вічного пориву… Вони для нас – ще темні царини гіпотез, якийсь світ туманів, хаос.
Довго синіли на півдні й заході береги Туреччини, купаючись у хвилях неба і моря. Нарешті вони зникли в хаосі, і перед нами не залишилося нічого, що б нагадувало про людину, про життя.
Сонце сіло.
Пароплав плив безкрайніми просторами. Небо поступово вкрилося тонкими прозорими випарами, які перетворювалися на імлу, потім на хмари. Подув вітер, несильний, але достатній, аби на морі почалося хвилювання. Пароплав загойдало, темний морський обшир став то весь підійматися, то хилитися в небесну глибінь. Мені запаморочилася голова, зір розплився і я впав без чуттів. Мене взяла морська хвороба!
………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………….
………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………….
Світання ми зустріли біля берегів Добруджі. Вони простягалися на заході з півдня на північ суцільно прямою лінією. Ми пливли вподовж них, і я милувався їхнім диким, пустельним і сумним виглядом. Я уявив собі подумки Овідія – вигнанця Августа, – який походжав цими вічно глухими берегами, біля цього вічно шумливого моря, яке надихало його пісні. Ми перебували поблизу Кюстенджі – давніх Том.
Опівдні ми ввійшли в гирло Дунаю біля Суліни.
Пройшли повз доволі підупалий у торговому сенсі Ізмаїл, повз квітучу Тулчу, повз Ісакчу, бачили здалека Мечин і нарешті прибули до Ґалаца. Румунський вартовий-доробанець у шапці Михая-витязя забрав у мене паспорт і відвів мене в маленьку дощату будівлю, де шанобливий чиновник переглянув його і завізував. Я подякував йому дружньо:
– Мулцумеск, домнуле. Адіо! [9]
– Ку мулта санатате! [10] – відказав він.
Я пересів на місцевий пароплав, який відразу ж вирушав до Браїли. Увечері я приїхав у Браїлу і заночував там у готелі «Петербург». Увесь наступний день я провів у роз’їздах і побаченнях із деякими знайомими. На пристані безперервно завантажувалися на пароплав добровольці, які прямували до Сербії, аби звідти йти загонами в Болгарію.
Садоводи залишали свої сади неприбраними, дрібні торговці й бакалійники розпродавали задешево свої товари, аби швидше поїхати. Старі сподвижники Раковського, Хаджі Димира, Тотю, усіма забуті хеші [11], роками поховані в якихось підземних корчмах-харчівнях Браїли, роздаровували свій посуд, трощили пляшки. Кров хеша знову давалася взнаки в них. У Сербію! У Сербію! Такий був загальний клич.
На пристані я став свідком однієї зворушливої сцени. Два брати-бакалійники сперечалися серед безлічі допитливих.
– Ти лишайся тут, брате, – казав старший, тримаючи в руці якийсь вузол. – А я поїду… Не можна і тобі кидати крамницю… Стільки років трудилися…
– Сам їдеш, а мене зоставляєш тут сірники вартувати! Чи один лише ти болгарин?! – уперто гукав менший.
– Не можна! Не можна! Залишайся!
– Залишайся ти! Чого ти не лишаєшся?
– Я вже вирішив на Сербію: поїду в Сербію. Як умру, хоч ти зостанешся живий, ще ж матір маємо.
– Ні-ні-ні! Я теж їду! Як їдуть усі! Я теж болгарин!
Мої очі налилися сльозами: я був вражений їхньою наснагою, тією високою самовідданістю, яка звучала в таких простих словах.
На світанку я вирушив потягом до Бухареста. У вагоні, в якому я їхав, було повно молодих хлопців. Вони були буйно-веселі: кричали, шуміли, свистіли, співали народні пісні. Більшість – зовсім молоді, майже діти…
Приїхавши на бухарестський вокзал, я вскочив у якусь коляску і спитав візника, у якому готелі ліпше зупинитись.
– У «Булґарії»! – відповів він, довідавшись, що я болгарин.
– Гаразд, вези до «Булґарії»… Назва хороша.
Це було, якщо добре пам’ятаю, 3 травня!
Цього ж ранку я пив каву у «Трансильванії».
«Трансильванія»! Який болгарський емігрант, хеш, бурлака, політик не знав цієї знаменитої кав’ярні?
Це був осередок, постійне пристановище всіх співвітчизників, які бажають відшукати когось із товаришів, довідатися новини про Болгарію, прочитати газету або просто блиснути своїм красномовством чи патріотизмом на словах… Там зустрічалися, знайомилися, зближувалися, пізнавали одне одного, змовлялися між собою ті бідні повстанці, які втекли з шибениці, з в’язниці, з Діярбакира, а пізніше склали хоробру чоту Ботева і добровольчі загони в Сербії, котрі під командуванням капітана Райчо Николова біля Ґредетина і в інших місцях вкрили славою ім’я Болгарії; згодом ті ж самі борці, обтріпані, зневажені, голодні всю зиму, навесні поповнили ополчення в Плоєшті, аби по-геройському вмерти на Шипці й біля Стара-Загори у фатальні хвилини скажених атак Сулейманових полчищ!
Тут, у «Трансильванії», сиділи пліч-о-пліч, на засадах повної рівності, люди найрізноманітніших звань і суспільних становищ. Коло старого хеша, останнього уламка якої-небудь розбитої чоти Хаджі Димитра, Тотю, Панайота, Ілю, Цеко-воєводи, сидів молодий учитель, який утік у ліси після Квітневого повстання; біля торговця, який розорився на народні заходи, благодушно перебував якийсь сільський піп із поголеною бородою; на один і той самий стіл спиралися ліктем агітатор і садівник, східний болгарин у штанях із чорного домашнього сукна і македонець із Дебара в білій сорочці по коліна; тут багатій навчав розуму бідаря, який потребував шматка хліба; газетяр-рознощик вів розмову з невизнаним поетом, вигнаний або втеклий із якоїсь російської гімназії, – з бідним муляром, мешканцем бухарестської околиці; дивна суміш істот, різних за поняттями, вихованням, характером, яких зблизило, урівняло, злило нещасне становище вітчизни…
Щодня в Бухаресті з’являлися нові втікачі, яких змушували шукати тут притулку загроза смерті, переслідування або просто страх. З-за Дунаю через Царгород, через Браїлу, навіть через Відень щодня тут опинялися нові брати прибульці, обтріпані, бліді, хворі, нещасні, одні – залізницею, другі – на возі, а треті – себто більшість – пішки. Тяжко було дивитися на цих жалюгідних, безпорадних людей, які не мали ані коштів, ані знайомих, ані надії; а ще тяжче ставало, коли вони оповідали про жахливі сцени, учасниками або свідками яких були, про повстання, битви, поразки, зраду, малодушність, яка заражала навіть найхоробріших при вигляді поразки; коли оповідали про знищення Панаґюриште і Клісури, про падіння Дряновського монастиря, про спустошення башибузуками багатьох квітучих сіл, які повстали чи були готові повстати.

Розділ VIII
У цей час я бачився з Ботевим.
Я був добре знайомий з ним. Ми познайомилися 1870 року в Браїлі, де він редагував газету «Дума», у якій вперше заявив свій протест супроти нинішнього ладу і виказав свій письменницький талант. Пізніше, викликавши своїм неспокійним, авантюрним способом життя страшну бурю серед браїльського товариства, він залишив «Думу» і 1871 року переїхав до Ґалаца.
Там я бачив його багато місяців. Як і завжди, він був бурлакою, безпорадним, бездомним і злиденним, ніби Йов. Постійно ходив у товаристві одного російського нігіліста, який носив вигадане ім’я Флореско...
Ботев мав погану репутацію. Коли він від’їжджав, болгари пошепки переказували різні історії, якими він уславився в Бессарабії, Браїлі, Олександрії [12]. Його боялися, ненавиділи й поважали. Усюди він діяв так, що про нього казали головно погане.
Поліція стежила за ним. Багатії зневажали його. Молодь уникала його, але любила. Ніхто не міг витримати його сміливого вірлиного погляду.
Він був високий, крижастий – майже велет, з вогнистими чорними очима, з довгим римським носом, ледь перекривленим на ліву щоку, з широким благородним лобом, по обидва боки якого, під білою шкірою, постійно тріпотіли сині жилки, волосся мав чорне, скуйовджене. Його розумна фізіономія, надзвичайно високий зріст, звучний голос і сміх, розмашиста хода робили його помітним, виокремлювали з тієї безлічі, серед якої він замислено крокував.
І думав цей юнак не про те, про що думали інші. Його розум був зайнятий питаннями соціальними, загальнолюдськими, завданнями нерозв’язними, які хвилюють, бентежать і лякають усі мислячі голови.
А в його голові виникали невиразні, неясні й сміливі мрії, великі плани майбутнього, – можливо, нездійсненні, але такі, які виникають лише в головах людей, котрі відчувають, що їхнє призначення вище, ідеальніше за просту роботу заради шматка хліба. Рівність із юрбою, яку йому нав’язали обставини, приниження, яке спричинили злидні, убивчі злидні, – мучили й обурювали його. Він був живим протестом супроти нерівності, супроти несправедливого піднесення на суспільній драбині одних над іншими. Він бачив свою місію в боротьбі з сильними, хороші вони чи погані – байдуже: він був радий знищити сильного, повалити того, хто високо стоїть. Чи мова йшла про чорбаджій, про Мітхад-пашу або про Вільгельма, – усі вони були його ворогами. Ця ідея поріднилася з його душею.
Якось він зумисне їздив з Браїли до Бухареста, де готували виставу «Іванко», тільки аби зіграти роль героя п’єси і вбити царя Асена. Він лише шкодував, що Іванкові було надано дуже блідого, несамостійного характеру. «Але я передам тільки завдання Іванка, – говорив він, – не його характер».
Іншим разом він сказав мені:
– Жаль мені, що в нас нескоро ставитимуть трагедію Шиллера «Розбійники». Я зіграв би Карла Моора!.. Неодмінно хотів би стати Карлом Моором!..
Ботев народився для того, аби стояти вище від середнього рівня.
Але тоді, у Ґалаці, цей могутній дух в’янув, стигнув, гинув серед бездіяльності й апатії.
……………………………………………………………………………………………………………………………………………………………
Усю першу половину травня Ботев був зайнятий своєю чотою.
Через багато перенапруження, трудів і хвилювань, пов’язаних із цією великою справою, він схуд і змінився в обличчі. Запалі щоки й борода, яку він тепер залишив рости без усіляких обмежень, надавали йому ще більш мужнього і понурого вигляду. У ці дні він не присідав, не лягав, майже не їв. Бігав із кав’ярні до кав’ярні, з корчми до корчми, з заїду до заїзду, з будинку до будинку, аби зустрітися, поговорити, підказати, підбадьорити своїх майбутніх сподвижників у тяжкій справі. Він весь перетворився на думку. Смілива, заповітна ідея, яка віддавна, подібно до таємного демона, мучила його дух, нині втілилася в ньому.
Уже всіх чотників було озброєно важкими вінчестерами; усі мали в замкнутій скриньці сховану красиву хешівську уніформу, якої їм не терпілося надіти. Пожертви й допомога рясно йшли звідусіль. Патріотизм у ці хвилини шаленої наснаги розв’язав гаманці й облагородив серця. Аби зберегти в таємниці і приготування чоти, і її посадку на пароплав, бійці розсіялися придунайськими містами: Олтеніцею, Джурджу, Зімнічею, Турну-Меґуреле. Скриньки з військовим спорядженням і уніформами було відправлено до Джурджу. Дотримувалися суворої таємниці. А коли приховувати приготування вже стало неможливо, пустили чутку, що чота вирушає до Сербії. Усі емігранти в Бухаресті та інших містах удавали, що не знають про це починання, аби не вивідала і не втрутилася румунська влада. А влада все знала щонайліпше. Префекти отримали секретну вказівку (політичним життям керував тоді Бретіану) теж удавати незнання. Але всі знали таємницю приготування чоти. Одначе достеменну таємницю – план висадження чоти на болгарський берег – знав тільки її воєвода Ботев і два-три його товариші.
18 травня безстрашна чота окремими групами сіла на пароплав «Радецький» і вже за кілька годин поцілувала священну землю наших батьків біля Козлодуя…
Велична сторінка!
21 травня друг Ботева Кавалджієв одержав від героя листа, датованого: 17 травня 1876 р., пароплав «Радецький».
У ньому Ботев стисло повідомляв про захоплення пароплава, палкими словами вітав свою дружину і дитину і закінчував заувагою, що тепер щасливий, бо провидіння втілило його молитву.
А то була свята молитва.
Усі ми знаємо її напам’ять.

Пловдив, 1881 р.


Розділ ІХ
Останній комітет [13]
Того ж місяця я їздив на деякий час в Олтеніцу побачитися з одним родичем. Але перед тим познайомився ще з одним славетним діячем еміграції: Любеном Каравеловим.
Я знайшов його на брудній вулиці Мошилор, у бідному, темному помешканні, де він мав типографію. Смаглявий, блідий, з кучерявою чорною бородою і такими ж кучерями, які оторочували глузливе обличчя з високим чолом і товстими губами, завжди готовими до іронічної усмішки, одягнений неохайно, у синю блузу замість жакета, він мав у собі щось оригінальне і виняткове, майже зовсім не болгарське, як і сам його геній. Тихий, пломенистий погляд впивався в тебе, м’який, але проникливий. Каравелов вразив мене якоюсь лагідністю, добротою і привітним характером, котрі важко було припускати в революціонері й авторі жовчних, саркастичних фейлетонів «Чи знаєш ти, хто ми?» Розмова між нами йшла більше про літературу. Я виявив, що він знає мене за двома-трьома віршами, моїми першими спробами, надрукованими в часописах. З запалом учня перед майстром я вилив йому свій щирий захват тією критикою і послугами, які він зробив молодій болгарській літературі. Він спитав моєї думки про його прозові й поетичні твори. Я сказав йому, що в повістях він відмінний портретист, а про вірші змовчав. Він поскаржився мені на крайню перевантаженість різноманітними заняттями, яка не залишала йому часу для справжнього доопрацювання тих і тих, і здивував мене способом їх створення: він писав їх у проміжках між передовицею і науковою статтею або між критичною нотаткою і кореспонденцією з Болгарії (у газету «Свобода»), часто роздратований домашніми й іншими тривогами та вічно засмучений грошовою скрутою.
*
У таких тяжких умовах працювали й інші наші письменники-емігранти, внаслідок чого їхні твори мають відбиток певної незакінченості.
Любен щойно перестав видавати «Знання», яке виглядало дисонансом: тепер вже не знання, а зброя мала слово на Балканському півострові. Каравелов, який спорудив собі своїм «Знанням» найбільш тривкий пам’ятник у нашій літературі, мусив терпіти через нього докори й, більше того, ненависть патріотів. У ту мить патріотичного збудження й азарту еміграція бачила у «Знанні» непослідовність і зречення революційної ідеї найбільшого її представника, яким був Любен. Тоді саме пасивність поставила його у вельми тяжке становище. Зірка Ботева, який героїчно загинув біля Веслеця, світила сліпучо яскраво, залишаючи у прикрій тіні особистість і заслуги Каравелова. Подвиг його колишнього товариша кидали йому в обличчя як докір і осуд. Взагалі Каравелов був дуже занедбаний у той час. Його самолюбство – а воно було безмежне – жорстоко потерпало від цих та інших засмучень, які отруювали йому існування в Бухаресті. Коли я по місячній відсутності знову повернувся в це місто і пішов до нього, то вже його не застав: він переїхав до Белграда. Там він провів у самоті, на винограднику митрополита Михайла, усю сербсько-турецьку війну і повернувся, тільки коли російські війська вступили до Бухареста.
Між тим ще в червні стало ясно, що війна між Сербією і Туреччиною буде безсумнівно. І обидві сторони зосереджували війська на своїх кордонах. Генерал Черняєв узяв на себе командування сербською армією. Ентузіазм болгар спалахнув із новою силою, ожила надія на нову, успішнішу боротьбу з турками. Еміграція зрозуміла, що настання великого моменту вимагає організованості. Усі болгарські громади в Румунії та Молдові прислали своїх представників до румунської столиці, і тут вони обрали комітет, який мав за своє завдання керувати діяльністю еміграції. Цей комітет був воскресінням давнього історичного Бухарестського центрального революційного комітету, що заклав такі славні традиції. Для хорошого вигляду новий комітет називався Центральним доброчинним, але коло його діяльності було широке, а коротке існування становить великий історичний інтерес. Саме на ньому я зупинюся і ним закінчу свої спогади.
На цьому етапі Центральний доброчинний комітет мав за головну мету перекидання добровольців у Сербію для чот Тотю і Панайота і забезпечення їх грошима на дорожні витрати. Сербія була в той час відвідним каналом для потоку спраглих вогневої роботи й боротьби неспокійних емігрантських елементів, який наводнював румунські міста. Декотрих із знову прибулих комітет прийняв до свого складу, зокрема: п. Ст. Стамболова, Олімпія Панова, того, хто пише ці рядки. Перший узяв на себе також редагування Блисковської газети в Джурджу «Нова Болгарія», яка стала органом комітету. У цей самий час прокинулася і Доброчесна дружина «старих», яка заснувала свій орган «Стара-планина» за редакцією п. С. Бобчева, який незадовго перед тим утік із Царгорода. Ці два товариства розвинули гарячкову діяльність у частині швидкого перекидання болгарських добровольців до Сербії, де вже гриміли гармати. Обидва підтримували свої сили головно коштом грошової допомоги російських слов’янофільських комітетів. Але і сюди, як завжди і всюди в нас, проникав дух партійної ворожнечі, і марна боротьба заважала діяльності обох доброчинних товариств. Вірним другом і заохочувальником комітету «молодих» (як його зазвичай називали) був Володимир Семенович Йонін (брат майбутнього російського дипломата в Софії). Цей росіянин був ідеаліст і захоплений слов’янофіл, вихованець школи Хом’якова. Він недавно прибув із Боснії, де всіляко підтримував ідею повстання з метою оживити болгарський дух. З його ініціативи й воскресили комітет, причому сам він був обраний його почесним головою (а дійсним був п. Кіріяк Цанков). Катастрофа, яка спостигла сербів біля Джуніса і призвела до закінчення війни, страшенно засмутила його, але він не хотів змиритися з думкою, що дальша боротьба на Балканському півострові неможлива. В екзальтації він запропонував вже пізньої осені організувати чоту і перекинути її через Дунай, аби вона просунулася на Балкани і знову закликала народ до зброї: попри його слабке здоров’я, він сам хотів брати участь у цьому шалено-лицарському поході, безцільність і нездійсненність якого комітет легко довів йому… Цей росіянин, перший, кого я зустрів, справив на мене враження чоловіка напрочуд благородної й наївної душі, захопленого, довірливого, непрактичного, обдарованого чеснотами й вадами, властивими слов’янинові. Я присвятив йому свою першу віршовану збірку «Прапор і гусла», опубліковану того року в Бухаресті.
Патріотичну енергію комітету у справі перекидання добровольців до Сербії підривали погані новини про їхню гірку долю там. Від самого початку прийняті холодно, невдовзі вони стали предметом найобразливішої недовіри, ненависті й зневаги. Почулися слова:: «дармоїди», «грабіжники», «турецькі шпигуни», «боягузи». Буцімто добровольці були не союзниками, а ворогами. І справді, серби стали вважати їх такими, тільки-но довідалися, що добровольці приходять не для того, аби служити в сербських лавах, а як самостійні болгарські загони, аби вирушити зі зброєю в руках у прилеглі до Болгарії краї, які серби вважали своїми! Тяжке розчарування спостигло наших бідних борців, понуру зневіру пережили всі ми в ідеї південнослов’янської солідарності, так ніжно і любовно леліяної в душі кожного болгарського патріота. Але хоробрі добровольці славно оборонили болгарську честь біля Ґредетина [14]. Ґредетин! Ця назва залишилася майже невідомою в нас, а повинна б стояти в нашій історії нарівні з Шипкою, Стара-Загорою. Сливницею…
Після розгрому сербів, укупі з яким зазнали краху і наші патріотичні сподівання, діяльність комітету набула вельми несприятливого характеру. Оскільки джерела грошової допомоги внаслідок розчарування в сербській справі вичерпалися, він мусив щодня відмовляти цілим групам голодних і невдоволених, а також обуреним добровольцям, які зверталися до нього по допомогу. Ці нещасні «поборники» поверталися з Сербії страшенно розчарованими; вони йшли туди з наснагою, а вертали озлоблені, лаючись… Вони дивилися на себе як на жертв, ошуканих у своїх найдорожчих очікуваннях… Прикру картину являло собою зборище цих уламків слов’янофільської поразки на бухарестських вулицях і в кав’ярнях. Знову настали дні голоду, страждань і невідомості, перспективи найбільш похмурого майбутнього…
Але Бог Балканського півострова готував йому нові випробування; події йшли одна за одною, обганяючи одна одну, східне питання силоміць увірвалося в історію і в кабінети дипломатів, заглушаючи всі інші в Європі. Гарматні залпи біля Морави змовкли, але Царгородська конференція взялася розв’язувати питання, якого не змогла розв’язати зброя, і за шумом її безплідних суперечок вже прозвучав клич війни з півночі. Повітря запахло бурею…
З ініціативи комітету в Бухаресті зібралися головні збори. Вони складалися з представників усіх філіалів у Румунії та всіх болгарських громад, які там перебували; прибули й делегати з придунайських міст Болгарії. Завдання цього численного зібрання полягало в тому, аби окреслити і скерувати в певне річище поведінку еміграції перед лицем майбутніх фатальних подій, а також аби створити в цей момент який-небудь осередок, який-небудь орган, що був би виразником почуттів і бажань болгарського народу. Головні збори, названі сеймом, урочисто відкрили своє засідання в багатому салоні на вулиці Подумоґушой (нині Вікторія), навпроти театру. Обговорення проходило за строго парламентською системою: з проханнями надати слово, ораторською дискусією, голосуванням пропозицій. Цей сейм, який складався з представників інтелігенції Болгарії обабіч Дунаю, справляв вельми поважне враження. Це був перший неофіційний болгарський парламент.
Одне з питань, яке дуже захопило збори, полягало у визначенні етнографічних меж Болгарії. Саме в цей час Царгородська конференція була зайнята тим самим завданням: з’ясуванням, які краї Туреччини є болгарськими й повинні бути охоплені реформами, котрі рекомендували провести султанові… Вельми боялися, що Болгарію значно обріжуть, оскільки Солсбері на конференції вперто доводив, що болгари мешкають тільки у Придунайській Болгарії, а Фракію і Македонію населяють греки й турки. На щастя, конференція розв’язала питання справедливо, визнавши болгарськими ті краї, які султанський фірман включив до теренів екзархів. Хай там як, наші збори накреслили свою мапу великої Болгарії, значно більшої за Сан-Стефанську!.. Урядування країною було вирішено здійснювати на широких конституційних засадах, причому це питання також послугувало предметом довгих і гарячих обговорень.
І ці й інші постанови головних зборів було широко оприлюднено… Можливо, зопалу збори переоцінювали своє значення, але їхні дії в той час були цілком доречні, оскільки світ знав, що болгар ріжуть, а які їхні політичні ідеали – не знав: їм стулили писок.
Члени головних зборів укупі засвітлинилися і розійшлися.
Час минав; настала зима. Робота Царгородської конференції не дала жодних результатів. Надійшов період болісних очікувань, тривоги і страху за долю Болгарії. Кількість утікачів звідти щодня зростала. Бухарест кишів голими, безпорадними болгарськими бурлаками, які, можна сказати, живилися самою надією.
Сам комітет, який, втративши всілякі матеріальні засоби, голодував нарівні з рештою братів у Румунії, переніс свою канцелярію в одне непоказне приміщення у віддаленій глухій вуличці Intrarea Rosetti, поблизу саду Чишміджіу. Тут він продовжував свою діяльність, провадив листування зі слов’янофільськими комітетами, писав кореспонденції в російські та європейські газети, підтримував дух і надії болгар через свій орган «Нова Болгарія», який проникав і за Дунай через агентів і звичайних подорожніх. З цієї вулички летіли відозви й доповідні записки в Європу, подячні телеграми за співчуття Болгарії Ґладстонові, лорду Раселові, Ґарібальді, Вікторові Гюґо, які вшановували нас відповіддю; дипломи почесних членів комітету різним російським і європейським діячам: Аксакову, генералові Фадєєву, Мак-Ґаганові, Черняєву. Комітет, мізерний за своїм матеріальним становищем, але гордий своєю місією і довірою болгарської еміграції в Румунії, наслідуючи традиції давнього комітету, оточив себе зовнішньою помпою, учиняв шум, приховуючи за ним богемне існування, голосно говорив від імені Болгарії. Так було необхідно тоді…
Члени комітету розташувалися в кількох мебльованих кімнатах на Intrarea Rosetti, вогких, понурих, причому в декотрих навіть рідко світився вогник. Тут мерзли, голодували, хворіли, але бадьоро чекали сповненої великих обіцянь весни… В одній такій кімнаті з вологими, сирими, пропахлими пліснявою стінами мешкав і я з покійним Хр. Вісковським. Він дедалі більше лежав хворий, нетерпляче очікуючи гонорару за свої кореспонденції в «Новое время», аби можна було купити дровенят, яких наша піч ані разу ще не бачила; але жаданий гонорар усе не приходив, а так і не прийшов за всю зиму, – і ми розшукували якихось дірявих черевиків, якоїсь забутої речі у своїх валізах, чогось із одягу та, порадившись і визнавши цей предмет зайвим, продавали його євреям за гроші, яких ледве вистачало, аби упродовж одного-двох днів ошукувати апетит, а про дрова ми й не мріяли – тепер це була розкіш! Ми скорочували свої потреби до мінімуму; спартанський спосіб життя змінили на аскетичний. Але енергія молодості не полишала нас; ми героїчно зносили злидні й навіть виявляли натхнення; я, зігрівшись у якійсь кав’ярні, повертався і писав «Туги Болгарії», а Вісковський – свої кореспонденції в «Новое время», повні сенсаційних новин, половину яких він вигадував на своєму страдницькому ложі. Подеколи я ставав його репортером і приносив йому якусь чутку з міста. Вісковський, за своїм звичаєм, роздував її у своїх кореспонденціях неймовірно, маючи на меті передусім побільшити кількість рядків… А втім, Вісковський був чесна, благородна душа, здатна до великодушних поривів, по-дитячому непрактичний у своєму житті, яке і до того і потому було незавидне. Гадаю, саме в цій невтішній кімнаті на Intrarea Rosetti він нажив зародок тієї хвороби, яка пізніше звела його в могилу.
Але комітет, як і весь болгарський народ, по стількох очікуваннях був щасливий бачити, що війну за наше визволення оголошено. Страшні жертви, які склала Болгарія, не були безплідні. Коли росіяни перейшли Прут, комітет визнав, що його місію скінчено: дальше його існування не мало сенсу, оскільки справа Болгарії опинилася в могутніх руках імператора Олександра ІІ. Одностайним бажанням його членів було тоді приєднатися до російських військ і з ними ввійти в Болгарію. Він вирішив саморозпуститися і зробив це через відозву. У цьому політичному документі, який був його останнім документом, комітет, з-поміж іншого, звертався до патріотичного народу, закликаючи всіх болгар піднятися, як один, і допомогти справі визвольної війни. Цей документ, який підписали всі члени комітету, було віддруковано в кількох сотнях примірників і розіслано повсюди, включно з основними європейськими газетами.
Грім і блискавки впали на наші голови! У «Політіше кореспонденц», помилково чи зумисне, було змінено зміст відозви в перекладі, отож вийшло, буцімто ми оголошуємо себе тимчасовим урядом Болгарії, і було опубліковано її з відповідними поясненнями. Російські газети передрукували його з німецьких у тому самому спотвореному вигляді і з невдоволеними заувагами. Усюди здійнявся шквал обурення. Болгарські студенти з Одеси, Києва та інших російських університетів виступали у пресі з протестами проти «злочинних самозванців», наші російські друзі були приголомшені, а серед самої еміграції проти нас наростало вороже нарікання… Незважаючи на наші виправдання і спростування, опубліковані в тій же «Політіше кореспонденц», погане враження не розвіювалося. Наше становище з неприємного стало небезпечним, коли росіяни ввійшли до Плоєшті. По-перше – через упередження, породжене згаданим маніфестом, по-друге – через поширювані ще раніше чутки, буцімто ми є, по суті, центром радикалів-комунарів, людьми, небезпечними для росіян і для перемоги, – у російській штаб-квартирі був момент, коли стояло питання про наш арешт і заслання… до Сибіру. Цей удар було відведено завдяки офіцерові Соболєву, який співчував нам і пізніше став у Болгарії генералом. Серед інших доказів наших слов’янських почуттів і благонадійності Соболєв також надав мою збірку «Туги Болгарії», видану незадовго до того, де висловлено погляди, зовсім не схожі на ті, які приписували мені й моїм друзям інтригани.
По цьому буря минула. Але залишилася недовіра росіян до нас. Попри велику потребу в інтелігентних болгарах, нас відсували, і ми ходили без діла бухарестськими вулицями вбиті, нікому не потрібні. Російський полковник Паренсов, відряджений до Бухареста, набирав полкових перекладачів серед усіляких безграмотних і невідомих осіб, а наші пропозиції шанобливо відхиляли, як і прохання прийняти нас в ополчення… Гірке, болісне відчуття опанувало наші душі через зневагу до нас, яка була наслідком нашої чесної патріотичної діяльності. Декотрі з нас, цілковито позбавлені засобів до існування, як і взимку, буквально голодували; але це було ніщо обіч моральної муки. Проте вони приховували це від усіх. До них належав і я. Тільки в середині травня мені пощастило збагатитися двома півімперіалами. Я отримав їх від Любена Каравелова, який вже перебував при росіянах, за переклад болгарською мовою відомого полум’яного слова Аксакова, яке росіяни хотіли розповсюдити також серед болгар і яке Любен вирішив перекласти наново, оскільки вважав мій переклад доволі слабким…
Нарешті в червні нас викликали у Плоєшті до князя Черкаського, який мав доручення створити в Болгарії адміністрацію. Князь, чоловік вродливий, огрядний і рум’яний, прийняв нас у сорочці, груди нарозхрист, насуплений, з суворим поглядом. Після гнівної нотації й зауваги, що ми будемо під наглядом, він оголосив нам, що нас призначають перекладачами при різних військових частинах або чиновниками цивільної адміністрації. У число останніх потрапив лише я, отримавши посаду писаря в канцелярії свиштовського губернатора Найдена Герова (липень 1877 р.).
Так закінчив своє існування останній Бухарестський центральний комітет. Його кінець – незаслужено тяжкий для нас; тим більше, що він був спричинений оманою наших визволителів, котрі через якесь фатальне непорозуміння першого ж дня поставилися недовірливо і недружньо до інтелігенції, чию справу вони прийшли довершити.
Цим упередженим ставленням до частини болгарського народу – молоді, яка мала стати носієм його долі, – була пронизана і дальша діяльність покійного князя Черкаського в Болгарії. В одній конфіденційній брошурці, розісланої губернаторам, я з великим подивом прочитав абзац, у якому їм доручали стежити за «Омладиною» та її зловредним впливом у цих умовах!..
Звідки взялася ця «Омладина» в голові першого адміністратора Болгарії?
Він помер за рік у Сан-Стефано. Чи встиг князь зрозуміти свою несправедливість, яка, можливо, була і політичною помилкою?

Софія, червень 1892 р.

[1] Писано 1881 року. – Прим. автора.
[2] Щасливої дороги (тур.).
[3] Чорбаджія (тур.) – шанобливе звертання до чоловіка.
[4] Паршивий люд! (Тур.)
[5] Мовчи, хаме! (Тур.)
[6] Жандарми (тур.).
[7] Нічого немає! (Тур.)
[8] Назви газет турецькою, грецькою та французькою мовами.
[9] Дякую, пане. Прощавайте! (Рум.)
[10] Доброго здоров’я! (Рум.)
[11] Повстанці (болг.).
[12] Йдеться про Олександрію – містечко в Мунтенії (Південній Румунії).
[13] Ми значно скоротили вищевикладені історичні спогади, пропустивши те, що видалося нам зайвим або добре відомим болгарським читачам. Замість цього ми додали стислу історію останнього Бухарестського центрального комітету, що становить для нас інтерес як останній політичний чинник в житті еміграції й майже незнаний новому поколінню. – Прим. автора.
[14] Опис ґредетинського бою дано в повісті «Знедолені». - Прим. автора.