Колись давно в Луканії далекій
Стояло місто грецьке Сібаріс.
Жилося в ньому і багато, й легко,
Запас грошей із кожним роком ріс.
Пишалися багатством сибарити,
Вдягались гарно, їли і пили.
У золоті ходили, навіть, діти,
Батьки собі дозволити могли.
На працю сил вони не витрачали,
На те раби з селянами були.
Вони й півнів, говорять, не тримали,
Щоб городяни довше спать могли.
Сміялася вся Греція над ними,
Мовляв, якиїсь сибарит уздрів
З лопатою у полі селянина,
Одразу ж собі грижу заробив.
Чи так було, чи ні – того не знаю.
Можливо то усе – брехня свята.
Але про них іще розповідають,
Що полюбляли в місті тім свята,
Кінні паради (пішки не ходили).
І коні ті під музику ішли,
А сибарити в сідлах їх сиділи,
Щоб ноги не натруджені були.
Могутнє було місто, але якось
Кротон сусідній розпочав війну
І сибаритам довелось ладнатись
До битви. Їм, щоправда, в дивину.
Тож одяглися, наче для параду,
На коней сіли, в поле подались.
Іде кіннота гарно ряд за рядом
І тішить око, тільки подивись!
Куди кротонцям, що приперли пішки
Супроти сили їхньої іти?
Побачать військо та й впадуть у ніжки,
Не треба буде і війну вести.
Та ледь до бою сибарити стали
І свою зброю в руки узяли,
Кротонці раптом музики заграли
І коні сибаритів почали
Тут танцювати, як їх здавна вчили.
Як не спиняли сибарити їх
Та так, на жаль, нічого й не зробили.
Кротонці ж пов’язали геть усіх.
А потім місто вщент поруйнували,
Водою річковою залили,
Щоб, навіть, місця на землі не стало,
Де давні їхні кривдники жили.
Лишився, правда, образ сибарита,
З якого й досі ще сміється світ.
Як би нам їх життя не повторити
Через дві тисячі із лишком літ?