Переклав Василь Білоцерківський

У Хисарі його знали всі. Він зустрічав приїжджих біля південної брами фортечного муру – так званих «Верблюдів» – з радісними вітаннями, стрибками й веселими жартами. Він і потім веселив їх як умів. І всі знали Павле Фертиґа, любили його і давали йому грошей.
Павле Фертиґ мав років вісімнадцять-двадцять. Придуркуватий, напівбожевільний, незлобливий, шалений, часто дотепний, він ніколи не сумував, попри свої лахи й жалюгідну зовнішність. Його довге невмиване веснянкувате обличчя осявали великі чорні очі, у яких світився вираз постійної безпричинної радості. Невмотивовано веселий, налаштований на жартівливий лад, завжди готовий сказати щось оригінальне, несподіване, дурне або глибокодумне; завжди готовий прислужити, зробити те, що його просять, сказати те, чого не просять, здивувати й розсмішити, він став улюбленцем відвідувачів хисарських вод; його хлопчача балаканина, його безглузді зауваги приховували дошкульну іронію, вона забавляли, переходили з вуст у вуста, вносили пожвавлення в зібрання і бесіди…
Особливий предмет його жартів становили жінки, молоденькі й гарненькі, а для вітрогонок Павле був просто небезпечний… Він винюхував, вистежував усі хисарські ідилії, які мали залишитися таємницею і які його простодушно-нещадна, прозора мова робила надбанням метикуватих людей…
Павле Фертиґ був родом із містечка С., де мешкала його мати, остання бідарка, яка залишила його на поталу долі; мав він і брата, який зник невідомо куди. Павле Фертиґ жив на подавання, отримувані за прислужливість, за те, що потішав гостей Хисарі, носив їхні вузли в лазню, ходив пішки з різними дорученнями до Карлова, зустрічав біля «Верблюдів» нових курортників, осипаючи їх добрими побажаннями; бігав, вислуховував накази, співав, перекидався. Гривеники, пів франкові монети, а то й цілі франки густо сипалися в його шапку.
Павле Фертиґ володів особливим мистецтвом зображати рух потяга. Крикнувши: «Фертиґ!» , він притискав руки до тіла і починав бігати навприсядки, спочатку повільно, потім дедалі швидше, видаючи звуки «пих-пих, пих-пих» і тим самим наслідуючи пихкання паровоза. Тоді біг і шум поступово уповільнювалися, потяг прибував на станцію… Жоден екіпаж із курортниками не відбував з Хисарі без того, аби в ту хвилину, коли коні мали рушити, поруч не з’явився Павле, не простягнув на прощання своєї шапки й не подав своєї улюбленої команди: «Фертиґ!»
За це його і прозвали «Павле Фертиґ».
Але, незважаючи на постійні подачки, Павле ходив у рам’ї, босий, напівголодний і ні на що не витрачав грошей. Драна одежина на ньому була з чужого плеча, голод він утамовував убогими залишками з чужого столу; спав на околиці, біля «Верблюдів», у хибарі, спорудженій з кілків, комишу і гасових банок, а подеколи – біля якоїсь крамниці, загорнувшись у свій потертий жакет; худющий, брудний, усім задоволений, подібно до філософа-циніка, він не знав бажань і турбот. Його ощадливість і жебрання викликали подив. Декотрі думали, що він зашиває гроші в одяг або закопує їх у землю, та це були самі припущення: для всіх залишалося загадкою, куди вони діваються. Нерідко до нього чіплялися, розпитуючи:
- Гей, Фертиґу, ти, певне, збираєш гроші на весілля; де ти їх ховаєш?
- Господові Богу, Господові Богу посилаю!.. Туди! Хай живе Швейцарське царство! Фертиґ!
Назва «Швейцарія» складала і вичерпувала весь запас його знань про всесвітню географію. Це слово в його голові пов’язувалося з поняттям усього прекрасного, благородного і вченого, що є на світі.
- Вона справжня швейцарка! Ах-ах, яка красуня! – вигукував він захоплено, коли повз нього проходила яка-небудь гожа дівчина або пані, уся багряна від Фертиґового компліменту.
Я мав честь здобути схвалення Павле і тому вийшов за «швейцара». Він винагороджував мене цим титулом щоразу, коли його шапка пропливала повз мене… Спостерігаючи його пустощі й витівки, які нас потішали, я нерідко відчував незбагненну журбу. Цей майже двадцятирічний хлопець, юродивий, скривджений природою, предмет знущань дозвільних нероб, здавався мені непояснимою жорстокою загадкою, докором веселощів, спричинених найбільшим нещастям, яке тільки може спостигнути людську душу. А бідна, хвора душа Павле, безповоротно втративши рівновагу, позбувшись здорової опори розуму, тонучи в непроглядній пітьмі, була вільна сміятися і збуджувати сміх, який заглушував почуття жалю… Він був щасливий чи нещасливий… Чи в його душі чаїлися якісь інші, більш піднесені людські почуття, окрім несвідомої схильності до грубих жартів і проявів дріб’язкової, тваринної корисливості? Це було невідомо. Певне, ні. Чи страждав він од свідомості свого становища? Адже ця свідомість існувала! Так чи інакше, він завжди був веселий! Він був незмінно веселий і приречений, сміючись і потішаючи людей своїми дурощами й блазнюванням, отримувати милостиню, якою не користувався…
Але випала нагода, яка пролила ясне світло на цю загадкову душу і піднесла Павле в моїх очах.
Одного разу я сидів у кав’ярні свого готелю і палив, дивлячись на пощерблені часом фортечні мури, від яких віяло духом минулих віків, сивою давниною.
Зненацька з’явився веселий, усміхнений Павле. Він озирався по сторонах.
- Хто тобі потрібен, Павле?
- Ти, але дивлюся, чи нема тут ще кого, – одповів він.
- Чому?
- Чи нема якоїсь дурної макітри…
- Нема-нема. Тут лише двоє швейцарців: ти і я, – мовив я йому, усміхаючись.
Павле почав копирсатися за пазухою своєї рваної сорочки.
- Ти вмієш писати по-французькому, так-бо? – спитав він, виймаючи блакитного конверта без напису.
- Що це за лист?
- До Швейцарського царства. Гоп!
Він підстрибнув і простягнув мені конверт.
- Напиши тут по-французькому ім’я мого брата.
- Добре. А куди піде цей лист?
- До Швейцарського царства. Свояк Матю написав усередині, а ззовні не вміє… дурна макітра…
- А! До Швейцарії? Твій брат там? – сказав я, і мені відразу стало ясно, чому бідний розум Павле ставив Швейцарію так високо. – А до якого міста?
- Пиши: Фрібур!
Я виконав його прохання і написав по-французькому адресу, не перестаючи дивуватися, що Павле пам’ятає і правильно вимовляє цю назву.
- Ото швейцарець, браво! – похвалив він мене.
- Що там робить твій брат?
- Розуму набирається, вчиться.
- На кого вчиться?
- На лікувальника.
- Дуже добре.
- Нині скінчить і приїде сюди лікувати людей. Хто хворий, того лікуватиме…
І Павле, перекинувшись двічі, вхопив листа і збирався йти.
- Стривай, куди поспішаєш?
Він показав на ресторан навпроти. Біля нього під тентом сиділа на стільцях група чоловіків і жінок.
- Піду туди, поведу потяг на Пловдив. Фертиґ!
На його блідому веснянкуватому обличчі сяяла щаслива усмішка, в очах світилося радісне нетерпіння.
- Що ти написав братові? Побажав йому здоров’я?
- Побажав здоров’я, та лише самого здоров’я мало…
- А хто утримує твого брата?
- Га?
- Твій брат має гроші?
- Гроші? Які ще гроші!
- Він отримує стипендію?
- Що?
- Держава дає йому гроші?
- Господь Бог.
- Як це, Господь Бог?
- Не Бог, а дурна макітра!..
Я подивився на нього здивовано.
- Павле, чому ти не відповідаєш по-людському, чому корчиш із себе дурня? – розсердився я.
- Я ж сказав тобі! Фертиґ, фертиґ, фертиґ!.. Пих-пих, пих-пих, – запихкав він і побіг до людей, які сиділи навпроти.
Увечері я зустрів бакалійника Матю, який припадав Павле родичем. Мені хотілося довідатись, чи правильно я зрозумів невиразні натяки Павле. Матю довго м’явся, потім мовив:
- Павле сердиться, просить мовчати, не соромити його брата, але вашій милості я скажу. Річ у тім, що вже-бо два роки він утримує брата на подавання, як бачите… Спершу брат свої грошенята, ті скоро скінчилися, він хотів покинути навчання… Та Павле, дізнавшись про це, сказав: «Не можна. Нехай довчиться там!» Монетки не витратить, усе туди надсилає. Зрання до смеркання не знає передиху, аби зробити брата людиною… Братня любов, пане. Малий розумом він, та ліпший за багатьох розсудливих…
Слова Матю зглушив вибух реготу, який долетів з поближньої кав’ярні, де Павле Фертиґ ходив на руках, виставивши вгору босі ноги…

1. Хисаря – нині: містечко в Пловдивській області. Відомий багатопрофільний курортний центр.
2. Залишки фортечних мурів давнього Хисара (VI ст.), які схожі на постаті двох верблюдів.
3. «Готово!» (Нім.). В описувані часи його вживали кондуктори Східної залізниці в Болгарії. – Прим. автора.