Переклав Василь Білоцерківський

Сонце жбурляло веселий сніп проміння в напіввідчинене вікно. Легко відкинувшись на подушку, у позі, сповненій невимушеної, безтурботної гарноти, ніжна і чутлива пані Міліца Арсенієва дочитувала найцікавіший і найзахопливіший розділ старого французького роману «La Dame de Monsoreau» Дюма.
Вона з сердечним трепетом стежила за страшними знегодами героя, з яких він виходив цілий і неушкоджений, аби потрапити в інші, ще жахливіші; з безмежною тривогою поділяла його хвилювання, переживала його небезпеки й зі слізьми в очах тріумфувала через порятунок симпатичного коханця Діани Монсоро!
Читання перервав голос чоловіка, який увійшов у кімнату.
- Чи не хотіла б ти пройтися Ючбунаром, Міліцо?
- А чого ми там не бачили?
- Подивимося повінь. Князівська річка розлилася й затопила увесь Ючбунар. Там тепер ціле озеро. Будинки, наче острови, стирчать із води… Цікаво! Кажуть, є потонулі діти; трупи плавають! – скінчив Арсенієв перелічувати заманливі новинки.
Тут Міліца не витримала. Закрила роман на тому самому місці, де розпочинався опис дуелі на шаблях між благородним героєм та його п’ятьма ворогами – придворними Генріха ІІІ.
- Поїдьмо, Йорду!
Вона нашвидку причепурилася перед дзеркалом, наділа елегантного капелюшка зі страусовим пером, Йордо покликав візника, і вони помчали до Ючбунара.
Міліца просто завмирала від цікавості.
Вже при в’їзді на Солунську Міліца і Йордо побачили перші ознаки ючбунарського потопу: гірський потік, який біжить околицею Софії, теж розлився, перетворивши цю низьку частину вулиці на каламутне, жовте болото. При переїзді вбрід вода була коням по саме черево. Міліца задихалася від збудження. Що ж буде в Ючбунарі? Коні насилу вибиралися на берег. Батіг ізнову пройшовся їхніми спинами, і вони помчали вперед, залишаючи на дорозі довгий мокрий слід од коліс.
Виїхали на Вітошську і, минувши церкву Святого Краля, повернули на захід до Ючбунара.
Інші екіпажі поспішали в тому ж напрямку. Видовище розору і нещастя притягувало всю столицю до передмістя. Міліца і Йордо палали нетерпінням побачити біду в усій її повноті.
Від природи обдарована багатою уявою, яка набула ще більшого розвитку під упливом романів, Міліца вже замальовувала собі картину повені. Як страшно шумить вода, в якій плавають усілякі домашні пожитки, одяг, посуд із зруйнованих, затоплених будинків! А серед цих уламків і безіменних предметів пливуть трупи з повернутими до неба обличчями, дивляться осклянілими очима. Міліца приголомшена цим страшним і відразливим видовищем, яке заразом викликає в ній новий трепет гострої, солодкої й нездоланної цікавості.
Затоплюваний простір розпочинався від парового вітряка Вайса. Міліца почала виглядати, коли-бо на вулицях блисне вода; вона марно шукала озера і по тому, як екіпаж вже в’їхав до Ючбунара. Були помітні лише свіжі сліди води, каламутне розводдя, що вже відступало, свіжа гладенька твань обабіч шосе, яку залишив проминулий потік; видніли будиночки, сильно підмиті біля фундаменту, а декотрі – до самих вікон і ще вище, з наляканими, остовпілими обличчями бідарів, які застигли на порозі.
*
Міліца була в Ючбунарі вперше. Вона здивовано позирала навкруги. Усе в цьому новому передмісті, цьому нашвидку побудованому селищі було позначене відбитком квапливості й вимушеності його виникнення. Усюди склепані з абияких дощок низенькі будиночки, розплановані квартали, порожні вулиці – прямі, але непрохідні. Плід нелюдської спекуляції, Ючбунар виник за короткий час, наче гриб серед болота. Тисячі бідних, зокрема єврейських, родин, вигнаних із центру столиці в розпал її оновлення, було викинуто сюди з їхніми халупами, лахами, смородом, осуджено на животіння та епідемічні хвороби, спричинені вогкістю ґрунту і міазмами повітря, згубні хмари яких західний вітер, мов невидиму заразу, постійно наганяє на столицю. Софія поспішила отримати своє гетто.
*
Коляска мчала вперед по бруківці. Ліворуч і праворуч – усе ті самі сліди повені, стояча вода, бруд; жалюгідні обтріпані істоти, анемічні, жовті обличчя з ознаками золотухи, брудні єврейки та їхні діточки, які сидять навпочіпки на порогах біля калюж, синюватих од вилитих помиїв. Але озер, знесених будинків, маленьких утоплеників, які плавають у каламутній воді, – нічого цього не було.
На іншому кінці вулиці юрмився люд; були й коляски.
- Туди! – наказав Йордо.
Коляска полетіла.
Під’їхали. Юрма стояла на мосту через Князівську річку і дивилася у воду.
Річка, ще буйна і гнівна, шуміла високими каламутними хвилями, але вже входила в береги, більше не погрожуючи житлам Ючбунарців.
- Ніде вже немає води? – спитала Міліца одного з євреїв.
- Ні-ні, пані, не бійтеся. Зійшла, слава Богу, – відповів єврей, знімаючи перед нею рвану хутряну шапку.
- А де зруйновані будинки?
- Зруйнованих будинків немає, – відказав єврей.
Він захоплено дивився на вродливе обличчя Міліци, яке зарум’янилося од свіжого вітерцю.
- А діти потонулі є? – спитав Йордо.
- Ні, пане, це даремно кажуть. Ніхто не потерпів. Вода швидко зійшла.
Погляд Міліци виразив невдоволення.
- Йорду! Твої новини вітер навіяв, – докірливо мовила вона чоловікові.
- За що купив, за те і продаю – заперечив той. – Перебільшили – з мухи слона зробив люд. Повертай назад! – велів він візникові.
І екіпаж покотив між двома рядами пошарпаних будинків, повз запльовані брудом крамнички, повз купки нечистих і смаглявих євреїв, зустрічаючи інших туристів у колясках, які мали той самий подив на обличчях…
*
Міліца зняла капелюшок, до краю невдоволена, до краю розчарована, до краю сердита. Це не заслуговувало на те, аби кидати роман на найцікавішому місці – перед дуеллю! Немає жодного зруйнованого житла, жодної потопленої дитини… Лише даремно збудили цікавість і розтривожили.
Вона знову вхопила роман і взялася до читання з серцем, тремтливим від попереднього хвилювання, аби хутчіше довідатися, чи врятував своє життя серед нових страшних небезпек фантастичний герой.

У нас відомий під назвою «Графиня де Монсоро».