Коли в окопі завалило друга,
Продовжувався той страшенний бій.
Він рив руками землю, а напруга
Давала сили… Падав деревій

Із висоти окопу… В ту тісноту
Змішались дошки, плівки, липнув глей.
Він безустанно рив до злого поту,
Щоб врятувати друга від смертей.

Бо там його на глибині в два метри
Опутали і в пекло вже ведуть.
А він кричав і рвав руками нетрі,
Щоб друг чекав, не йшов у вічну путь!

А він кричав крізь вибухи у світі,
Де рвались верби на малі шматки,
Де час ввібрав усе у цьому літі,
І другові вже не даси руки.

Він рив безтямно, розкидав звіряче,
Бо й сам був одержимий, ніби звір.
А хтось у мозок стукав: - Рий, бідаче,
І друга порятуй! Ти тільки вір,

Що зможеш перейти дорогу смерти,
Зібрати сили, хай стікає кров,
А ти все рий і так затято, вперто,
Щоби тебе ніхто не поборов!

Коли розкидав землю і напруга
Спадала, як побачив дві руки,
І з-під землі дістав товариш друга,
То плакав гірко, плутались думки.

Відкопаний одкрив крізь глину очі,
Що засиніли другові навстріч.
Заплакали обоє... Хтось наврочив,
Щоб день оцей перетворити в ніч.

Не вийшло… Вилізали із окопу,
Дивились на поранений цей світ…
Століття двадцять перше… Землекопу
Минуло в день той, мабуть, сотня літ…

Уже пройшла уся ота напруга,
Цих побратимів з’єднує війна.
І до кінця життя упертість друга
Не переможе навіть і вона.
25.06.20