Замерз... І не хочеться далі,
зігріти мене не зуміти,
в полоні нічної печалі
я вийду у поле розрите,
я вийду, але не вернуся,
лиш вранці, коли забіліє,
коли ґелґотатимуть гуси,
я біль переллю у олію,
і вдень у вогненному русі,
заплаканий від холоднечі,
я в сльози холодні проллюся,
(навколо голосся старече,
чуже, здичавіле, похмуре,
з-під масок дорадників гримне,
мені ж не зустріти Амура,
і в ніч відпускаю я рими),
холодна пустеля утоми,
безжальність до мене і всіхня,
ми — наче занедбані гноми,
(в яких золоті є горіхи),
їм холодно, мабуть, не дуже,
в них серце не зовсім у кризі,
не так, як у тебе, мій друже,
не в полум’ї і не в залізі;
замерз я, а хочеться далі,
зігрітися б в холоді свічки,
і в темній осінній печалі,
ввійшовши у воду із річки,
і час зупинився, вчорашній,
годинником вбитий до того,
і я, у собі заблукавши,
зустрів у воді однорога.