Спати, і бачити прекрасні сни... свіжість сірого ранку переходить в рожеву небесність світанку... політ... банально, але приємно... чудово... гедонія переповнює тіло і душу... хмари лоскочуть обличчя, плечі, п’ятки... вітерець ледь-ледь б’є по щокам, не даючи знепритомніти... на зустріч не знати чому, далеко від когось... зустріч там, у небі з кимось новим, незнайомим, невідомим...

І ось, у цей момент найпрекраснішого, щось лоскоче шийку і забирає звідти стрімко, миттєво і безповоротно... вже тут, але очі відкривати не поспішаєш: а раптом вдасться повернутись туди, де було так ранково... свіжо... ніжно... Але носик відчуває знайомий аромат... такий приємний і завжди звично-новий... очі таки наважуються відкритись і показати себе новому дню... перші, хто їх бачать – очі напроти... посмішка мимоволі розтягує кутики губ, вітаючись з очима, що посміхаються у відповідь... рука переплітається з рукою... уста бажаюсь небесного ранку устам напроти... немає потреби в словах... і ні на хвилинку в душі не з’являється жаль, що витягнули з-під ковдри сну, під якою було так тепло, ніжно і приємно... бо сон наяву триває вже не день і навіть не планує закінчуватись... він кольоровіший, ніжніший, палкіший і чуттєвіший за будь-який союз спокою ночі та уяви...