
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.08
21:39
Поет поселився у далекому лісі
і зарився листям.
Він зрозумів марнотність слави,
йому не потрібні
жодні визнання, жодні премії.
Його основними рецензентами
є птахи, а істориками літератури -
ведмеді. Він укривається
і зарився листям.
Він зрозумів марнотність слави,
йому не потрібні
жодні визнання, жодні премії.
Його основними рецензентами
є птахи, а істориками літератури -
ведмеді. Він укривається
2025.07.08
21:03
Прощай, Росіє! Хай буде це назавше,
Аби твоє буття зійшло на небуття.
Прощай і без прощення йди у міфологію,
Аби Вкраїна й світ тебе забули назавжди.
Нам буде з ким розмовлять по-людськи:
Народів тьми і тьми, зневажених тобою,
Уже готують словники
Аби твоє буття зійшло на небуття.
Прощай і без прощення йди у міфологію,
Аби Вкраїна й світ тебе забули назавжди.
Нам буде з ким розмовлять по-людськи:
Народів тьми і тьми, зневажених тобою,
Уже готують словники
2025.07.08
20:28
Сказала ти: до всього я готова,
Той -- кращий світ, чому б і не піти?!
Бо цей дарує дрібку лиш любові,
Зіткався ледь не весь із гіркоти.
До кого більш прихильним буде небо?
Один раз - так, а другий буде ні?!
Це ми зі смертю б'ємося за тебе...
Той -- кращий світ, чому б і не піти?!
Бо цей дарує дрібку лиш любові,
Зіткався ледь не весь із гіркоти.
До кого більш прихильним буде небо?
Один раз - так, а другий буде ні?!
Це ми зі смертю б'ємося за тебе...
2025.07.08
05:18
Як з усмішкою помру
На порозі хати,
Навіваючи журу
Стануть причитати.
Щоб нічого не утнув
Ще неохололий,
Покладуть мене в труну
І обступлять колом.
На порозі хати,
Навіваючи журу
Стануть причитати.
Щоб нічого не утнув
Ще неохололий,
Покладуть мене в труну
І обступлять колом.
2025.07.07
21:54
Любов - шматок самої вічності,
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо
2025.07.07
13:17
А коси жінки - висріблений ліс,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!
І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!
І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
2025.07.07
08:14
Додала лише печалі
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
2025.07.06
22:08
Я радію молодій траві.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
2025.07.06
18:51
Заквітчали мальви літо
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
2025.07.06
16:14
Хто не знає Олександра, що Невським прозвався?
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
2025.07.06
10:12
Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
2025.07.06
05:16
Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
2025.07.05
21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
2025.07.05
19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
2025.07.05
10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
2025.07.05
06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
2025.05.16
2025.05.15
2025.05.04
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про грушу
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про грушу
Коли з сестрою ми були малі,
В село сусіднє часто зазирали.
У ньому ми раніше проживали.
Тепер жили в великому селі,
А це на той час майже опустіло,
Зосталося всього лиш кілька хат.
Та нас чомусь весь час тягло назад,
Туди, де ми зовсім малі ходили.
Там ще дідусь з бабусею жили,
Вони пізніше трохи перебрались.
Ми в них на день, бувало, зоставались,
Хоча й заночувати теж могли.
Там поряд починався Атманай.
Ріка, хоча не надто і велика.
Та ми любили нашу першу рі́ку,
Для нас була найкращою вона.
За річкою три дерева росли:
Шовковиці дві і одна грушина.
Я до цих пір іще пускаю слину,
Такі смачні на ній грушки були.
Ми бігали до неї кожен раз,
Шовковиці і грушок наїдались,
На кладці понад річкою всідались,
Дивились, як вода пливе повз нас.
Були біля грушини ми якось,
А тут дідусь вітається, підходить.
- Ну, що, грушина ця і досі родить?
А ми у пелену набрали: - Ось!
Дідусь не наш, сторожував, мабуть.
Тут ферми поряд, де працює тато.
Дідусь, напевно, має його знати…
А він: - Давно ці грушки тут ростуть.
Ми теж малими куштували їх.
Бува, що і од пуза наїдались.
Від голоду хоч ними рятувались.
Бо не було що їсти, окрім них…
- А що воно за дерево таке?
Звідкіль взялися ці дерева – груші?
А дідові розкрити аби душу,
Бажання від самотності палке.
- О, груші! Чув я розповідь одну.
Якщо цікаво, можу розказати?!
А нам про те цікаво, справді, знати.
І я з сестрою водночас кивнув.
- Розказували люди нам старі,
Колись у лісі дерево зростало.
Мале, колюче. А навкруг стояли
Високі сосни, буки, явори.
І тісно тому дереву було,
І сонця йому мало припадало.
Та ті на це уваги не звертали.
Росло внизу, то й хай собі росло.
Образилося дерево на ліс.
Як вибратись з гущавини – не знало.
Отож стояло в самоті, страждало
Та мріяло, щоб хтось його відніс
В краї далекі, у степи широкі,
Де би ніхто не заважав рости…
Бува, до нього пташка прилетить
І на гілляці спочиває поки,
То дерево у неї й розпита:
«Куди літаєш? Що на світі бачиш?»
І слухає, і ледве що не плаче,
Про те, як пташка в небесах літа
І світ широкий бачить вона з неба.
Тож стає гірко дереву за себе.
Така далека його мрія та.
І вирішило дерево тоді,
Якщо воно вже вирватись не в силах,
То хоча б дітям шлях отой відкрило,
Щоб хоч вони не жи́ли в тій біді.
Та як, в насіння, жаль, немає крил,
Та й вітер в глушину не зазирає,
Він десь отам, у верховітті грає.
Невже і дітям теж оцей уділ?
Але бажання хоч дітей спасти
Такої сили дереву надало,
Що соками плоди поналивало.
І падали плоди ті з висоти.
Таке солодке і смачне лежить,
Що назбігались звірина і птиця,
Аби плодами тими поживиться.
І розхапали всі плоди умить.
А потім розлетілись - розійшлись
І рознесли насіння те по світу.
Пройшли роки. Принесла пташка вістку,
Де діточки зродились, прийнялись.
Одно в горах, друге десь у долині,
А третє взагалі в чужім краю.
На долю не жалілися свою,
Жили і гарно почувались нині.
Отож щороку дерево взялось
Плоди такі родити соковиті,
Щоб дітям всі шляхи були відкриті,
Щоб скніти в глушині не довелось.
Сумні й веселі вісті від дітей
Щороку пташка дереву носила.
Вона уже й гніздо на ньому звила,
Хоч відлітала в теплий край, проте.
А дерево те грушею зовуть.
Чи за плоди смачні, що вона родить?
Чи за журбу за дітьми? Взнати годі.
Та і не треба знати то, мабуть?!
Дає тобі цю смакоту - тримай.
Радій, що є таке на білім світі -
Оці плоди солодкі, соковиті
І голови собі не забивай.
В село сусіднє часто зазирали.
У ньому ми раніше проживали.
Тепер жили в великому селі,
А це на той час майже опустіло,
Зосталося всього лиш кілька хат.
Та нас чомусь весь час тягло назад,
Туди, де ми зовсім малі ходили.
Там ще дідусь з бабусею жили,
Вони пізніше трохи перебрались.
Ми в них на день, бувало, зоставались,
Хоча й заночувати теж могли.
Там поряд починався Атманай.
Ріка, хоча не надто і велика.
Та ми любили нашу першу рі́ку,
Для нас була найкращою вона.
За річкою три дерева росли:
Шовковиці дві і одна грушина.
Я до цих пір іще пускаю слину,
Такі смачні на ній грушки були.
Ми бігали до неї кожен раз,
Шовковиці і грушок наїдались,
На кладці понад річкою всідались,
Дивились, як вода пливе повз нас.
Були біля грушини ми якось,
А тут дідусь вітається, підходить.
- Ну, що, грушина ця і досі родить?
А ми у пелену набрали: - Ось!
Дідусь не наш, сторожував, мабуть.
Тут ферми поряд, де працює тато.
Дідусь, напевно, має його знати…
А він: - Давно ці грушки тут ростуть.
Ми теж малими куштували їх.
Бува, що і од пуза наїдались.
Від голоду хоч ними рятувались.
Бо не було що їсти, окрім них…
- А що воно за дерево таке?
Звідкіль взялися ці дерева – груші?
А дідові розкрити аби душу,
Бажання від самотності палке.
- О, груші! Чув я розповідь одну.
Якщо цікаво, можу розказати?!
А нам про те цікаво, справді, знати.
І я з сестрою водночас кивнув.
- Розказували люди нам старі,
Колись у лісі дерево зростало.
Мале, колюче. А навкруг стояли
Високі сосни, буки, явори.
І тісно тому дереву було,
І сонця йому мало припадало.
Та ті на це уваги не звертали.
Росло внизу, то й хай собі росло.
Образилося дерево на ліс.
Як вибратись з гущавини – не знало.
Отож стояло в самоті, страждало
Та мріяло, щоб хтось його відніс
В краї далекі, у степи широкі,
Де би ніхто не заважав рости…
Бува, до нього пташка прилетить
І на гілляці спочиває поки,
То дерево у неї й розпита:
«Куди літаєш? Що на світі бачиш?»
І слухає, і ледве що не плаче,
Про те, як пташка в небесах літа
І світ широкий бачить вона з неба.
Тож стає гірко дереву за себе.
Така далека його мрія та.
І вирішило дерево тоді,
Якщо воно вже вирватись не в силах,
То хоча б дітям шлях отой відкрило,
Щоб хоч вони не жи́ли в тій біді.
Та як, в насіння, жаль, немає крил,
Та й вітер в глушину не зазирає,
Він десь отам, у верховітті грає.
Невже і дітям теж оцей уділ?
Але бажання хоч дітей спасти
Такої сили дереву надало,
Що соками плоди поналивало.
І падали плоди ті з висоти.
Таке солодке і смачне лежить,
Що назбігались звірина і птиця,
Аби плодами тими поживиться.
І розхапали всі плоди умить.
А потім розлетілись - розійшлись
І рознесли насіння те по світу.
Пройшли роки. Принесла пташка вістку,
Де діточки зродились, прийнялись.
Одно в горах, друге десь у долині,
А третє взагалі в чужім краю.
На долю не жалілися свою,
Жили і гарно почувались нині.
Отож щороку дерево взялось
Плоди такі родити соковиті,
Щоб дітям всі шляхи були відкриті,
Щоб скніти в глушині не довелось.
Сумні й веселі вісті від дітей
Щороку пташка дереву носила.
Вона уже й гніздо на ньому звила,
Хоч відлітала в теплий край, проте.
А дерево те грушею зовуть.
Чи за плоди смачні, що вона родить?
Чи за журбу за дітьми? Взнати годі.
Та і не треба знати то, мабуть?!
Дає тобі цю смакоту - тримай.
Радій, що є таке на білім світі -
Оці плоди солодкі, соковиті
І голови собі не забивай.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію