Казала мати: «Йди у люди, доню,
та довіряй не кожному із них.
Без співчуття росиночки не зрониш,
не обійдеш усіх доріг крутих.

Будь щирою і не ганьби нікого –
кривого, грішного, байдужого, бо ти
не знаєш, що очікує за рогом –
цирк-шапіто чи костур* самоти.

Дивися в очі ворогу і звіру,
щоб не застав зненацька – гідно стій.
В міцному і розвагах звідай міру,
похмілля – точить ніж зелений змій.

Своїх дітей навчи любити всесвіт
і шанувати батька заповіт.
Де б не була, чуже все кане в безвість,
а рідне серцю, аж до скону літ.

І липу посади, хай пахне іншим,
збирає влітку бджіл, джмелів, мурах.
Світи на радість – сонцем, співом, віршем,
стій на своєму, правда – не вітряк.

У Бога вір, на краще сподівайся,
жени нудьгу з душі, як сон страшний.
Кохай того, хто вірно присягався
тобі не зрадити, упавши в чорторий.

Пробачити найважче підлість, люба.
Коли плюють в колодязь – відійди…
і відпусти, бо прощення не згуба,
рубці на тілі – болю, мук сліди.

Заглянь у шафу, на полиці нижній
зелена сукня й хусточка на смерть.
Нарядиш після» – обійняла ніжно,
закрила очі й линула у твердь**.


Костур * - ціпок, костиль.
Твердь** - небо
25.07.2020р.