Він ішов. Один серед пустелі.
Ледве брів, трамбуючи пісок.
Ні трави, ні деревця, ні скелі,
Сонце припікає кожен крок.
Він пішов, хоч йо́му говорили,
Що пустеля – смерть. І він це знав.
Знав: навряд чи стачить йому сили.
Але йшов і падав, і вставав.
Брів, безсило опустивши руки,
Жар повітря спраглий рот хапав.
За що він терпів такії муки?
Хто його на вірну смерть послав?
Та ніхто. Він – біглий раб-невільник.
Його дух не міг того знести,
Щоб кайдани його тіло з’їли.
Краще вже померти чи втекти.
Та померти вільною людиной,
Хоча б раз свободою дихнуть…
Він утік. І от, зігнувши спину,
Він бреде, а ноги ледве йдуть.
Вже б помер та жевріє надія,
Що ось-ось настане мукам край.
Що за тим барханом він уздріє
Благодатний чистий водограй.
Трохи ще. Аж ось його вершина.
І…о,диво! Справді бачить він
Зелень трав і райськую долину,
Чує річки тихий передзвін.
І, неначе підхопили крила.
Він рвонувся із останніх сил.
І завмер…Бо очі його вздріли
Крізь тремтячий від задухи пил,
Що в долині вже його чекають.
Бачить він кайданів сизий блиск.
І нагайки весело метляють,
В сподіванні крові…Зупинивсь.
Що робити? Підеш – будеш жити,
Битий і змордований та все ж…
Знов кайдани будуть дзенькотіти…
А не підеш – у пісках помреш.
Там – неволя, тут же – смерть на волі.
Що робити? Жить чи помирать?
Ліг на спину. Посміхнувся долі
І на волі заходився смерть свою чекать.