Бій закінчився. Олександр знов
Зміг, як і завше, ворога здолати.
Лежали вбиті, цебеніла кров,
Хто міг іще, той кинувся тікати.
Один лиш Пор на вірному слону
Метав у македонян свої стріли.
Вже й сам отримав в груди не одну
І списом ворог вже його поцілив.
Та він й на крок назад не відступив,
Покинутий військами, сам лишився,
Але померти у бою волів
Тому на кров і рани не дивився.
І вірний слон йому допомагав,
Могутній хобот все трощив навколо.
Нікого й близько він не підпускав,
Немов намалював смертельне коло.
Ось Пор упав, дістав –таки його
Ворожий дротик, кинутий уміло.
Та слон вхопив господаря свого,
Підняв угору нерухоме тіло.
Тут македонці стали у слона
Списи свої і дротики метати.
Він похитнувся, але, дивина,
Аби цареві шкоди не завдати,
Він тіло Пора легко опустив
І мертвий впав господарю у ноги.
Тут Олександр воїнів спинив,
Махнув рукою і поглянув строго.
- Оце так вірність!- тільки і сказав.
А Пора, що якраз прийшов до тями,
Спитав: - Нащо випробувати став
Ти свою долю, зраджений братами?
І зблідлий Пор у відповідь сказав:
- Обов’язку ми маєм вірні бути,
Нехай би світ весь проти нас устав!
Чи ти хотів би щось друге почути?
І Олександр лікаря велів
Негайно звати, Пора рятувати.
А потім знов царем його зробив,
Бо вмів людей достойних поважати.