ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.23
09:40
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
Весна квітує поміж нас,
Хоч зазирають в душі ще зловісні дії,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Єднання сила здійснюює все ж мрію.
І попри труднощі в воєнний час,
Плекає сонце життєлюбне нам надію.
Весна квітує б
2024.04.23
09:17
І слова, наче, хвилі, хвилі,
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
Гойдаються, хвилі, мов коми,
І скільки, любові, за ними,
І скільки, іще, невідомих.
І скільки, безмовних, схлипів,
У цьому, голодному, морі,
І лякає, не те, що квилить,
А те, що, не може, промовити.
2024.04.23
07:19
Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
Для мене це є блюзом самоти.
На перехресті не простоїш довго.
А на узбіччя тяжко відійти.
Я підкотив би Принцем, наче в казці.
Та побут твій спаплюжити боюсь.
Хтось скаже – меланхолія якась це.
А як на мене, рад
2024.04.23
04:48
Віддаляється вчорашнє
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
І послаблюється шум
Од учинків безшабашних,
І від плину мрійних дум.
Тільки згадки пам'ять мучать
Повсякчасно й без пуття
Про, на жаль, скороминуче
Богом дане раз життя.
2024.04.22
21:05
Закривавлена, знищена, спалена
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але й досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
Вже не вперше й не вдруге весна.
Вона — звістка, якої чекаємо,
Але й досі до нас не дійшла.
У молитвах, прокльонах "оспівана",
Хоч нема її в тому вини.
Почуттями брудними, незрілими
2024.04.22
10:25
Не блудним сином їхав в Україну
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
Із того краю, що не чужий тепер мені.
До друзів поспішав, щоб встигнути обняти,
До кладовищ, щоб до могил припасти...
...Вдивлявсь- не пізнавав знайомі видноколи,
Хоч начебто й не полишав я їх ніколи,
Та ось зненацьк
2024.04.22
08:52
Ви чули як чмихають їжаки? Ні? Дивно. Спробуйте увечері натерти пусту собачу тарілку під порогом шматочком тушкованого м’яса. Як сяде сонце – вдягніть щось балахонисте з каптуром та сядьте в кущах на ослінчику. Гарантую: на густий запах тушонки їжак
2024.04.22
08:32
Верба розплела свої коси за вітром
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
Під ними у брижах виблискує став,
Скотилися з берега запахи літа ...
Втікаючи геть очерет захитав
Сполоханий крижень. У сірої чаплі
Сьогодні в болоті скрипучий вокал,
А сонце розсипалось плесом по краплі,
2024.04.22
07:03
З гори, з Сіону видно все і скрізь! Дивись, запам’ятовуй, Єшаягу! Як паросток башанський нині зріс, яку він приписав собі звитягу.
- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
- Я бачу – в наступ знову йде Арам; і смертю Манасія та Єфрем нам загрожують. Їм кістка в горлі – Храм! Хизуються – баг
2024.04.22
07:01
Словами не відтворюються ноти,
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.
а ключ скрипковий – музи реверанс.
Приємно спілкуватися на дотик,
коли у тиші слово – дисонанс.
2024.04.22
05:47
Клекоче й булькає вода,
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
І піниться, мов юшка, –
Мигоче блякло, як слюда,
Повніюча калюжка.
Навколо неї, як вужі,
Снують струмки глибокі,
Бо для калюжі не чужі
Оці брудні потоки.
2024.04.21
22:16
МАГІСТРАЛ
Бездонна ніч своєю глибиною
Створила непохитний нотний стан.
А сивий сніг спостерігав за мною:
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?
Мелодія, пригнічена журбою
Бездонна ніч своєю глибиною
Створила непохитний нотний стан.
А сивий сніг спостерігав за мною:
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?
Мелодія, пригнічена журбою
2024.04.21
21:42
Квітні, травні, липні, червні…
Серпнів я би не чіпав…
Не помістяться в майстерні —
Нечитайло підсказав…
Що робити, де та правда?
Що такого я зробив?
Серпні наче — не завада,
Серпнів я би не чіпав…
Не помістяться в майстерні —
Нечитайло підсказав…
Що робити, де та правда?
Що такого я зробив?
Серпні наче — не завада,
2024.04.21
21:09
Ти була всім, чим я дихав і дихаю.
Тим, що втрачав і що в серці відкрив.
Грізною зливою, повінню тихою.
Теплим ковчегом в безмежності криг.
Садом Едемським і небом з сузір’ями.
Чим насолоджувавсь я, чим страждав.
Днями святковими, буднями сір
Тим, що втрачав і що в серці відкрив.
Грізною зливою, повінню тихою.
Теплим ковчегом в безмежності криг.
Садом Едемським і небом з сузір’ями.
Чим насолоджувавсь я, чим страждав.
Днями святковими, буднями сір
2024.04.21
14:49
Стояв травневий ясний, свіжий ранок.
Вже сонце освітило куполи
Софії. Ніч майнула наостанок
За Гору. Пташки співи завели.
Грайливі горобці чогось зчепились
У поросі. Знайшли, напевно, щось.
А сонні голуби на те дивились
Зі стріхи. Сонце вище піднял
Вже сонце освітило куполи
Софії. Ніч майнула наостанок
За Гору. Пташки співи завели.
Грайливі горобці чогось зчепились
У поросі. Знайшли, напевно, щось.
А сонні голуби на те дивились
Зі стріхи. Сонце вище піднял
2024.04.21
11:43
Життя таке, що їде дах,
та поки дибаємо далі,
воно збувається у снах
як репетиція реалій.
Ховатися немає де,
хоча і мусимо – подалі:
на Марсі, Місяці... ніде,
якщо і досі де-не-де
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...та поки дибаємо далі,
воно збувається у снах
як репетиція реалій.
Ховатися немає де,
хоча і мусимо – подалі:
на Марсі, Місяці... ніде,
якщо і досі де-не-де
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про скіфів
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про скіфів
На березі нічного Борисфену
Багаття троє скіфів розвели,
Натягли хмизу, ще було не темно
І стиха мову між собой вели.
Про те, про се, про війни, про походи
Та про здобуті скальпи ворогів,
Про скорені й невідомі народи,
Та про жінок, героїв і царів.
Щоправда, тільки двоє говорили,
А третій зрідка слово уставляв.
У нього й вуса ще не почорніли
І він, мабуть, ніде ще не бував.
Тож слухав мовчки та мотав на вуса
Розмову двох досвідчених вояк,
Із роздумами власними не пхнувся,
Хіба перепита там коли як.
Коли згадали всі походи й битви.
Усі народи і усіх царів
Й спинилися на мить перепочити
Юнак розмову про своє повів:
- Скажіть, ви скільки бачили по світу,
В яких краях ви тільки не були,
Тож знаєте, напевно, добре-звідки
Самі ми, власне, сколоти пішли?
В яких краях нас Боги сотворили?
У степ оцей з яких країв прийшли?
Де наших предків по степах могили
В яких вони спочинок свій знайшли?
Озвавсь один: -Послухай-но, юначе.
Якось зустрів я грецького купця
І він повідав, буцімто, що бачив
Якогось чи жерця, чи мудреця
І той мудрець розповідав охочим
Прадавній міф про греків і про нас.
Тож я тепер, якщо ти вже так хочеш.
Його повім, як чув тоді в той час.
Казав мудрець, що був у греків витязь
Геракл –напівлюдина – напівбог,
Він увесь час блукав по білім світу
Заради подвигів своїх дванадцятьох.
А якось їхав оцим степом кіньми
Стомився, ліг в траву перепочить
Коней пустив, що станеться із ними?
Тим більше, він сторожко дуже спить.
Та й спить собі. Пасуться його коні.
Шумить - співа ріка, немов Морфей.
Та й степове повітря таке сонне,
Що геть забув Геракл за коней.
А тут якраз дочка Дніпра гуляла,
Чужинця встріла, що так славно спить,
Отож мерщій коней його украла
Аби до себе якось підманить.
Прокинувсь той - немає його коней.
Туди –сюди –немає, хоч убий,
А пішки йти –хай Бог його бороне
По цій землі безмежній степовій.
Аж тут богиня: - Знаю я де коні!
- Скажи ?! - Е, ні, умова є одна.
Я, бачиш, хочу, аби ще сьогодні
З тобою жити, як твоя жона.
А той не проти. Троє літ прожи́ли.
Вони тоді на берегах Дніпра,
Аж трьох синів гарненьких народили.
І тут Геракл збиратись став – «Пора!»
Богиня коней йому повернула,
А він їй лук свій вірний залишив
І не для того, щоби не забула,
А для своїх народжених синів.
Для Агафірса, Скіфа і Гелона.
Мовляв, коли у силу увійдуть,
Навчаться об’їздити диких коней,
Нехай тоді батьківський лук візьмуть,
Нехай по черзі випробують сили.
Хто найсильніший-хай лишиться тут,
А інші хай мандрують світом білим
І собі місце для життя знайдуть.
Поїхав він. Промчали швидко роки.
Уже і хлопці зовсім підросли,
Уже шкребуть ножем колючі щоки.
Тож каже мати, аби підійшли.
Дає їм лук, велить стріляти з нього.
Спочатку взяв найстарший Агафірс.
Всю силу вклав, але, на жаль, нічого,
Лише пером пошкрябав собі ніс.
За ним Гелон хапає того лука,
Але і він нічого не зробив.
Так вже старався, аж потерпли руки,
Та на п’ять кроків лиш стрілу пустив.
Молодший Скіф узяв той лук у брата
І без зусиль стріла у ціль лягла.
Отож його і залишила мати
У цих степах. І владу надала.
Він став царем і усім скіфам батьком.
Від нього ми, говорять, і пішли.
Гелони ж з агафірсами початки
Від двох братів нездатних узяли.
Вони тоді по світу подалися
У землі незаселені ніким,
Там поселились та і прижилися,
Батьками стали племенам своїм.
З тих пір ми, скіфи, в цих краях живемо,
Як наші предки, вже віки й віки
І череди у цих степах пасемо
На берегах прадавньої ріки.
- Неправда то,- тут другий обізвався
І грекам я не став би довірять.
Звідкіль їм знати , звідки скіф узявся?
Їм би свою лиш зверхність показать.
Ми, бач, потомки їхнього героя!
Та їх іще й на світі не було,
Як наше плем’я над Дніпром – рікою
Свої отари й табуни пасло́.
Мені дідусь в дитинстві ще повідав
Всю правду про великий наш народ.
А він по світу білому поїздив.
І знав багато чого. Ну, так от.
Був Таргітай найпершим чоловіком
(То син Папая і Дніпра дочки),
Який прийшов у ці степи одвіку,
Щоб заселити його на віки.
Він трьох синів мав, кажуть - Ліпоксая,
Ще Арпоксая й Колаксая. Й ось,
Якось із волі самого Папая
Із неба наче полум’я взялось,
І золоті на землю речі впали:
Ярмо і чаша, ще сокира й плуг.
Побачив старший, здивувавсь немало,
Хотів узяти їх мерщій до рук.
Та золото зненацька запалало
І він тоді у страху відступив.
І Арпоксая те ж саме чекало,
Коли він речі взяти захотів.
Лиш Колаксай зумів їм дати раду.
Вогонь погас і він дарунки взяв.
Ото ж брати йому віддали владу
І Колаксай царем у скіфів став.
Від Ліпоксая узялись ахати –
Це скіфське плем’я, мабуть, знане вам,
Від Колаксая плем’я паралатів.
До нього, власне, я належу сам.
А катіари й траспії вважають,
Що Арпоксай їх рід колись зачав.
А всіх їх разом греки називають
Народом скіфів. Так дідусь казав.
І цьому я все ж більше довіряю.
Аніж тій грецькій черговій брехні.
І сколотами ми себе вважаєм,
Що значить – «царські», недаремно, ні!
Адже ми діти самого Папая
І ці степи він нам подарував,
І він за нами ревно приглядає,
Що б хтось дарунки в нас не відібрав.
Та й ми також за степ цей ладні вмерти
І битись з будь-ким, хто би не прийшов,
Своє життя богам принести в жертву,
Щоб ворог кожен тут кінець знайшов.
Сіяли зорі ген над головою,
Переливались в річки течії.
Сиділи скіфи над Дніпром-рікою,
Вели розмови про діла свої.
Лилася мова тиха і неспішна.
Куди в степу-бо скіфу поспішать?
Вже й місяць, мабуть, їх послухать вийшов
І заходився зорі рахувать.
До ранку часу ще було чимало.
Розмов ще було в трьох чоловіків,
Але ріка ось цю запам’ятала,
А я почув і вам переповів.
Багаття троє скіфів розвели,
Натягли хмизу, ще було не темно
І стиха мову між собой вели.
Про те, про се, про війни, про походи
Та про здобуті скальпи ворогів,
Про скорені й невідомі народи,
Та про жінок, героїв і царів.
Щоправда, тільки двоє говорили,
А третій зрідка слово уставляв.
У нього й вуса ще не почорніли
І він, мабуть, ніде ще не бував.
Тож слухав мовчки та мотав на вуса
Розмову двох досвідчених вояк,
Із роздумами власними не пхнувся,
Хіба перепита там коли як.
Коли згадали всі походи й битви.
Усі народи і усіх царів
Й спинилися на мить перепочити
Юнак розмову про своє повів:
- Скажіть, ви скільки бачили по світу,
В яких краях ви тільки не були,
Тож знаєте, напевно, добре-звідки
Самі ми, власне, сколоти пішли?
В яких краях нас Боги сотворили?
У степ оцей з яких країв прийшли?
Де наших предків по степах могили
В яких вони спочинок свій знайшли?
Озвавсь один: -Послухай-но, юначе.
Якось зустрів я грецького купця
І він повідав, буцімто, що бачив
Якогось чи жерця, чи мудреця
І той мудрець розповідав охочим
Прадавній міф про греків і про нас.
Тож я тепер, якщо ти вже так хочеш.
Його повім, як чув тоді в той час.
Казав мудрець, що був у греків витязь
Геракл –напівлюдина – напівбог,
Він увесь час блукав по білім світу
Заради подвигів своїх дванадцятьох.
А якось їхав оцим степом кіньми
Стомився, ліг в траву перепочить
Коней пустив, що станеться із ними?
Тим більше, він сторожко дуже спить.
Та й спить собі. Пасуться його коні.
Шумить - співа ріка, немов Морфей.
Та й степове повітря таке сонне,
Що геть забув Геракл за коней.
А тут якраз дочка Дніпра гуляла,
Чужинця встріла, що так славно спить,
Отож мерщій коней його украла
Аби до себе якось підманить.
Прокинувсь той - немає його коней.
Туди –сюди –немає, хоч убий,
А пішки йти –хай Бог його бороне
По цій землі безмежній степовій.
Аж тут богиня: - Знаю я де коні!
- Скажи ?! - Е, ні, умова є одна.
Я, бачиш, хочу, аби ще сьогодні
З тобою жити, як твоя жона.
А той не проти. Троє літ прожи́ли.
Вони тоді на берегах Дніпра,
Аж трьох синів гарненьких народили.
І тут Геракл збиратись став – «Пора!»
Богиня коней йому повернула,
А він їй лук свій вірний залишив
І не для того, щоби не забула,
А для своїх народжених синів.
Для Агафірса, Скіфа і Гелона.
Мовляв, коли у силу увійдуть,
Навчаться об’їздити диких коней,
Нехай тоді батьківський лук візьмуть,
Нехай по черзі випробують сили.
Хто найсильніший-хай лишиться тут,
А інші хай мандрують світом білим
І собі місце для життя знайдуть.
Поїхав він. Промчали швидко роки.
Уже і хлопці зовсім підросли,
Уже шкребуть ножем колючі щоки.
Тож каже мати, аби підійшли.
Дає їм лук, велить стріляти з нього.
Спочатку взяв найстарший Агафірс.
Всю силу вклав, але, на жаль, нічого,
Лише пером пошкрябав собі ніс.
За ним Гелон хапає того лука,
Але і він нічого не зробив.
Так вже старався, аж потерпли руки,
Та на п’ять кроків лиш стрілу пустив.
Молодший Скіф узяв той лук у брата
І без зусиль стріла у ціль лягла.
Отож його і залишила мати
У цих степах. І владу надала.
Він став царем і усім скіфам батьком.
Від нього ми, говорять, і пішли.
Гелони ж з агафірсами початки
Від двох братів нездатних узяли.
Вони тоді по світу подалися
У землі незаселені ніким,
Там поселились та і прижилися,
Батьками стали племенам своїм.
З тих пір ми, скіфи, в цих краях живемо,
Як наші предки, вже віки й віки
І череди у цих степах пасемо
На берегах прадавньої ріки.
- Неправда то,- тут другий обізвався
І грекам я не став би довірять.
Звідкіль їм знати , звідки скіф узявся?
Їм би свою лиш зверхність показать.
Ми, бач, потомки їхнього героя!
Та їх іще й на світі не було,
Як наше плем’я над Дніпром – рікою
Свої отари й табуни пасло́.
Мені дідусь в дитинстві ще повідав
Всю правду про великий наш народ.
А він по світу білому поїздив.
І знав багато чого. Ну, так от.
Був Таргітай найпершим чоловіком
(То син Папая і Дніпра дочки),
Який прийшов у ці степи одвіку,
Щоб заселити його на віки.
Він трьох синів мав, кажуть - Ліпоксая,
Ще Арпоксая й Колаксая. Й ось,
Якось із волі самого Папая
Із неба наче полум’я взялось,
І золоті на землю речі впали:
Ярмо і чаша, ще сокира й плуг.
Побачив старший, здивувавсь немало,
Хотів узяти їх мерщій до рук.
Та золото зненацька запалало
І він тоді у страху відступив.
І Арпоксая те ж саме чекало,
Коли він речі взяти захотів.
Лиш Колаксай зумів їм дати раду.
Вогонь погас і він дарунки взяв.
Ото ж брати йому віддали владу
І Колаксай царем у скіфів став.
Від Ліпоксая узялись ахати –
Це скіфське плем’я, мабуть, знане вам,
Від Колаксая плем’я паралатів.
До нього, власне, я належу сам.
А катіари й траспії вважають,
Що Арпоксай їх рід колись зачав.
А всіх їх разом греки називають
Народом скіфів. Так дідусь казав.
І цьому я все ж більше довіряю.
Аніж тій грецькій черговій брехні.
І сколотами ми себе вважаєм,
Що значить – «царські», недаремно, ні!
Адже ми діти самого Папая
І ці степи він нам подарував,
І він за нами ревно приглядає,
Що б хтось дарунки в нас не відібрав.
Та й ми також за степ цей ладні вмерти
І битись з будь-ким, хто би не прийшов,
Своє життя богам принести в жертву,
Щоб ворог кожен тут кінець знайшов.
Сіяли зорі ген над головою,
Переливались в річки течії.
Сиділи скіфи над Дніпром-рікою,
Вели розмови про діла свої.
Лилася мова тиха і неспішна.
Куди в степу-бо скіфу поспішать?
Вже й місяць, мабуть, їх послухать вийшов
І заходився зорі рахувать.
До ранку часу ще було чимало.
Розмов ще було в трьох чоловіків,
Але ріка ось цю запам’ятала,
А я почув і вам переповів.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію