Цар Антиох Сирійський знахабнів.
Нема сусідам ні на мить спокою,
Бо тягне все, чого сягне рукою,
Не бачить сліз, не хоче чути слів.
Вже й до Єгипту черга надійшла.
Запав на нього Антиох Сирійський.
В похід збирає чималеньке військо.
І Птоломея сила б та змела,
Бо в нього а ні війська, а ні грошей.
В Олександрії у страху сидить,
Не знає, бідний, що йому робить.
На плечі давить непідйомна ноша.
Та тут згадав він про могутній Рим,
Який якраз був на вершині слави
І, мов млинці, народи і держави
Ковтав. Та хто би сперечався з цим.
І ось уже в сенаті посланці
Єгипту просять слізно допомоги.
А Рим ( бува ж ) якраз не має змоги
Послати військо. І тоді отці
Державні, аби не зганьбити Рим,
Який, мовляв, злякався поміч дати,
Рішили разом консула послати
І всіх дванадцять лікторів із ним.
І ось вже консул Гай Поппілій сам
(Остання Птоломеєва надія)
Ступив на берег у Олександрії,
Але й на мить не зупинився там.
В пурпурній тозі, ліктори із ним,
Пішов на схід, назустріч Антиоху.
Ні страху, а ні сумнівів нітрохи,
Бо ж за спиною в нього гордий Рим..
Аж ось назустріч з військом Антиох.
Спинилися один перед другого
І кожен прагне домогтися свого.
Пала рішучість у очах в обох.
- Немає Риму до Єгипту справ! –
Промовив цар. – І Сирії так само!-
Дивився консул йому в очі прямо.
- Я – Антиох. Я маю більше прав.
Поглянь–но краще: армія за мною.
А консул гордо: - А за мною Рим!
Тож від Єгипту руки забери,
Бо буде з твого царства купа гною.
- Та ж в мене військо!.. – Я і військо, й Рим.-
Мечем накреслив лінію широку:
- Подумай, царю, над наступним кроком,
Бо доля царства вирішиться ним.
Подумав цар і повернув коня.
Його рішучість консула злякала...
Так римляни, бувало, воювали:
Один вороже військо зупиняв.